Від LIKБЕЗУ. Стаття присвячена дійсно серйозним та фундаментальним речам: друга світова затулила для нас реальну причину більшості конфліктів ХХ століття – першої, або Велико війни. Усі коріння Другої містяться у Першій. Зазвичай цьому присвячують монографії, але тут ми маємо чітке коротке системне бачення.

Чому потрібно знати історію Першої світової війни? Насамперед тому, що вона зруйнувала звичний для мільйонів європейців уклад життя. Той, що існував останні сто роки – ще від Наполеонівських війн та видавався непорушним й у наступні століття, навіть попри новації технологій чи появу і ріст популярності нових ідеологій.

Першу світову війну, звісно ж, назвали так не одразу. Сучасники зазвичай називали її Великою – через масштаби, адже конфлікт охопив до ¾ населення земної кулі. Ключовими сторонами конфлікту виступали Центральні держави (Німецька імперія та Австро-Угорщина) та блок Антанта (Велика Британія, Франція та Російська імперія). Поступово до протистояння долучалося все більше учасників – Центральні держави були підтримані Османською імперією та Болгарією, а до Антанти приєдналося ще кількадесят держав. Загалом учасниками війни, яка тривала з серпня 1914 року до листопада 1918 року на величезному просторі від вод Атлантики до Кавказьких гір та Месопотамії, стали 38 з тодішніх 59 держав.

Ці велетенські масштаби війни, яка забрала життя близько 10 млн осіб, а вдвічі більше поранила чи покалічила, а також спричинила украй болючі матеріальні втрати, вразили уяву тогочасних європейців та решти світу.

Не дивина, що в Західній Європі ця війна оцінюється нерідко як більш катастрофічна за наслідками у порівнянні з Другою світовою війною. Зрештою, саме Першій світовій ми завдячуємо гігантським зрушенням у житті суспільства. Війна зруйнувала одні імперії та суттєво послабила інші, сприяла виникненню нових соціальних ролей, зокрема – жінки у суспільстві, спровокувала розвиток у науці та технологіях, призвела до появи в центрі Європи та на Близькому Сході низки національних держав, спричинилася до зростання популярності радикальних ідеологій (комунізм, фашизм, націоналізм, анархізм тощо). Цей перелік того, чим ми в прямому та переносному значенні завдячуємо Першій світовій війні, можна ще довго продовжувати.

Звісно, кулемети, колючий дріт, телефони, виборчі права жінок, депортації та концтабори, проголошення національної самостійності і решта подібних корисних чи негативних явищ та речей не виникли саме під час цієї війни. Але саме вона дала їм навмисно чи мимоволі поштовх до широкого розповсюдження. Мільйони людей змінили свій спосіб життя, а потім і мислення. Чоловіки-селяни отримали не лише воєнну підготовку, а й доступ до раніше незнаних їм політичних теорій та ідей. Жінки мусили заміняти чоловіків, що пішли на фронт, у професіях, які до того вважалися суто чоловічими.

Масова участь людських мас у війні спричинила масовість політичних ідей та партій, знецінила людське життя в умовах тотального конфлікту, в підсумку – змінила мислення європейців та їхнє ставлення до своїх правителів. І одних розпалила жагу реваншу, в інших – перманентний страх майбутньої війни. Голод, руйнування, виснаження, реквізиції та конфіскації, яких зазнавали мирне населення чи в тилу, чи на окупованих територіях, теж вплинули на ставлення до проблем миру і війни. Тотальна війна, на відміну від попередніх конфліктів у Європі, мало кому давала шанс залишитися осторонь.

Особливо болюче Перша світова війна вдарила по українським землям. На момент її початку вони й надалі перебували у складі двох імперій – Гольштейн-Готторп-Романових (Російської) та Габсбургів (Австро-Угорської). Взаємні претензії цих держав загрожували призвести до збройного конфлікту, тож стати місцем його проведення жереб випадав саме територіям Заходу України.

Російській армії потрібно було просуватися цими землями на захід, до промислових районів австрійських і богемських земель, і на південний захід, до нафтових родовищ Галичини та сільськогосподарських районів Угорщини.

І навпаки: якщо австро-угорські війська мали намір активно атакувати Російську імперію, то тими ж територіями вони б мали рухатися на схід. Володіння матеріальними та людськими ресурсами України було життєво необхідним для подальшого існування Російської імперії, а її головний супротивник – Німецька імперія сподівалася в результаті війни щонайменше отримати серйозний вплив на ці ж ресурси.

У результаті з серпня 1914 року і до початку 1918 року українськими землями кілька разів проходив туди-сюди і зупинявся для позиційної війни фронт. Для військ Центральних держав та Російської імперії цей театр воєнних дій виявився «чорною дірою», яка безустанно втягувала сотні тисяч жертв та завдавала колосальних матеріальних втрат. Що вже казати про мирне населення, яке зазнавало увесь спектр негативного впливу війни – окупацію, позасудові репресії, конфіскації та реквізиції, та й просто банальні злочини – вбивства, зґвалтування, пограбування.

Людина з гвинтівкою перетворилася на більш ніж реальну загрозу для цивільного, особливо беззахисного – жінки, дитини, старої людини. Тотальність війни та знецінення людського життя призводили до жахливих речей, які ще кілька років тому були абсолютно немислимими. Багато дослідників наголошують, що умисне насильство військових проти цивільного населення – одна з ключових рис Першої світової, зокрема на її східних фронтах. Жорстокості щодо мирних мешканців, ідентифікованих як «чужі», стирали рамки поведінки вояків, які існували раніше, у попередні війни. Навіть приналежність до «своїх» не гарантувала, що людина раптом не опиниться в ролі жертви.

Тож не дивина, що ключові жахи і жорсткості Другої світової війни – знищення певних національних груп, варварське ставлення до військовополонених тощо – щонайменше психологічно походять з часів Першої світової чи того насильства і збройних конфліктів, які продовжувалися у Центрально-Східній Європі та на Близькому Сході й після її завершення – до 1923 року. Перша світова війна була першою тотальною війною і без її досвіду неможливий був би досвід Другої світової війни.

Ця тотальність, всеохопність проявилася і у способі ведення бойових дій з зіткненнями багатомільйонних людських мас, і в переведенні економіки та життя тилових районів «на воєнні рейки», і в насиченій масовій пропаганді, що вихваляла власну сторону та дегуманізувала супротивників.

Загалом дегуманізація внаслідок тотальної війни – чи не найбільш жахливий наслідок Першої світової. Відбулося знецінення людського життя, коли мільйонні жертви перетворювались на суху статистику у звітності генеральних штабів чи повідомленнях в щоденній пресі. Спогади про ці жахи були настільки сильними в Британії та Франції, що їх суспільства та влади так довго закривали очі на дії тоталітарних режимів Третього Рейху та СССР, побоюючись нової масштабної війни. Дехто навіть говорить, що сучасний проект мирного співіснування народів континенту в рамках Європейського Союзу – також один з результатів психологічної травми, заподіяної ще Першою світовою.

Багато сучасників війни та її пізніших дослідників акцентували на тому, що Перша світова змусила українців з різних імперій воювати один з одним і вбивати один одного. Цей образ трагічного протистояння можна зустріти і в спогадах ветеранів, і в літературних творах. Приміром через сцени різдвяного братання потайки від командування українців з протилежних окопів чи здивування від того, що ворог, який вдягнутий у ворожий мундир і ще хвилину тому стріляв у тебе, розмовляє, молиться і співає «тією ж мовою».

За подіями кривавих боїв та пересування фронтів західноукраїнськими землями не можна упускати те, що ці території залишалися важливими об’єктами для політичних ігор протилежних таборів. Так, Російська імперія після захоплення Галичини та Буковини поспішила оголосити їх своїми віковічними володіннями, повністю та умисно ігноруючи існування українців як окремого народу з власними мовою та культурою. Для польської громадськості Петербург обмежився загальними обіцянками покращення становища їх нації після перемоги над Центральними державами. Останні ж, після захоплення польських етнічних земель, що раніше були підвладні Російській імперії, також взялися обіцяти полякам поновлення після війни самостійного Польського королівства, ігноруючи державницькі прагнення українців.

Майбутнє панування над тими чи іншими територіями, населеними українцями, ставали предметом торгу Антанти з Румунією, антигабсбургзькими колами польської та чеської політичної еміграції. Українська пшениця, карпатський ліс, галицька нафта були предметом постійного зацікавлення і для німецьких та західних політиків.

На українських землях, де тривали бойові дії, як і в інших окупованих регіонах цієї війни, мирне населення – жінки, діти, особи похилого віку чи з інвалідністю – потерпали від терору та насильства з боку окупаційних військ. Зґвалтування, пограбування, невмотивовані вбивства та руйнування житла стали, на жаль, повсякденною практикою. На тлі гибелі сотень тисяч вояків на фронті ці маленькі особисті трагедії цивільних осіб були непомітними для політиків чи преси, але насправді мали в сумі не менший масштаб.

Як вояки на фронті, так і цивільні особи у прифронтових і тилових районах окрім фізичних страждань, передусім через травми та голод, зазнавали й поважних психологічних проблем. Порятунком від надмірних психологічних навантажень ставали спілкування зі священниками, читання художньої літератури, листування з близькими. Частина населення в обох ворожих таборах до останнього зберігала патріотичні почуття та переконаність у правоті своєї держави. Інші ж схилялися до ідей пацифізму чи навіть соціального протесту.

Болісний, а нерідко й хворобливий післявоєнний соціально-психологічний стан як колишніх вояків, так і мирного населення відбився у численних спогадах, публіцистиці і навіть у пісенній творчості. Треба розуміти, що для Галичини, Буковини та Волині, а у ширшому контексті – для усіх українських земель, воєнний стан не завершився, як для британців чи французів 11 листопада 1918 року, а тривав для більшості до кінця 1920 року, але вже в інших формах та з іншими дійовими особами.

Ключовими наслідками Першої світової для українських земель стали величезні людські та матеріальні втрати і розпад імперій, до складу яких вони входили – Російської (протягом березня-листопада 1917 року) й Австро-Угорської (у жовтні-листопаді 1918-го), що дало українцям шанс на встановлення власної незалежної державності. Це не було унікальним явищем – власну незалежність намагалися збудувати усі нації, що до того перебували під владою чотирьох імперій, які розпалися внаслідок Першої світової. Позитивний результат здобули в підсумку ті, хто користувався прихильністю Антанти, це були передусім поляки, чехи (зі словаками), південні слов’яни на чолі з сербами.

Але треба розуміти, що задоволених результатами Першої світової війни практично не були. Майже усі були ображені встановленими після війни кордонами, за якими залишалися більші чи менші острівки відповідної діаспори. Такі нації як німці та угорці вважали понесені ними територіальні втрати та накладені країнами-переможцями контрибуції й обмеження неспіврозмірними.

В сумі з глибокою економічною кризою, спричиненою руйнуванням старих господарських зв’язків та заподіяними під час війни втратами, це стало живильним ґрунтом для популяризації радикальних політичних ідей та плекання бажання реваншу.

Для націй, які не змогли втримати незалежність (українців та білорусів) чи не отримали бажаного результату в межах нових державних утворень (словаки, хорвати, словенці), наслідки Першої світової теж були незадовільними.

А отже Європа, щонайменше Центральна та Східна, залишалася вируючим казаном, тиск в якому постійно зростав і загрожував подальшим вибухом. Це суттєво підігрівалося встановленням авторитарних і тоталітарних режимів майже в усіх країнах регіону, наступними економічними кризами та пригніченням національних меншин.

Тож популярною залишається теза про те, що Перша світова завершилася не миром, а перемир’ям на найближчі три десятиліття, а її результати – безпосередня причина Другої світової.

Слід віддати належне українцям, що служили в арміях обох імперій – Російської та Австро-Угорської. Вони переважно чесно виконували свій вояцький обов’язок, воюючи та гинучи на багатьох фронтах, зазнаючи болючих поранень, жахів полону, але не зраджуючи присязі. Свої імена вкрили славою тисячі українців, отримавши вищі нагороди та визнання суспільства обох імперій.

Треба розуміти, що саме військова служба несподівано стала соціальним ліфтом для багатьох з них. Як би цинічно це не звучало, але кривава веремія Першої світової війни дала достатньо командного досвіду й організаторських навичок для майбутніх командирів українських військ часів революції та державності 1917-21 років. В російській армії служили майбутні командувачі збройних сил Української народної республіки та Української держави, в австро-угорській гартувалися характери тих, хто у 1918 році та згодом стали в обороні ЗУНР та УНР.

Новий досвід та ширше розуміння світу отримували внаслідок війни не лише офіцери, а й сотні тисяч простих вояків. Скажімо на українських землях у складі Російської імперії було мобілізовано більш ніж половина працездатних чоловіків з сільської місцевості. Ті з них, хто не загинув, вчилися на фронті не лише воювати й вбивати, вони ще й знайомилися з новими для себе політичними ідеями та доктринами. І нерідко ставали їх прибічниками.

Монархії відправляли під кулі та снаряди заради своєї перемоги сотні тисяч людей, значний відсоток з яких після зустрічі зі смертю навколишніх втрачали колишню шану до панівної династії й починали задумуватися про малоприємні для урядів речі. Приміром про потребу в справедливому перерозподілі землі на селі чи посиленні захисту прав міських робітників. Поруч з ідеями соціальних перетворень зростало й національне самоусвідомлення простих вояків. Довоєнну ідентифікацію як русинів (рутенів) у Галичині чи малоросів у Центральній та Східній Україні поступово замінювало розуміння приналежності до єдиної української нації, що простягалася від Сяну до Дону. А від них рукою насправді було подати й до ідеї самостійності.

 Іван Гоменюк