Чи була Україна російською колонією в царські і радянські часи?

ВІД LIKБЕЗу. З дозволу авора публікуємо на широкий загал статтю, яка раніше (2020) була виданою в академічній збірці (початкове джерело вказане наприкінці тексту). На наш погляд, наступні події 2022-2025 років знову (як завжди) актуалізували це питання, яке й до того спричиняло публіцистичні зашквари. З цього погляду висловлювалось чимало політиків, громадських діячів, науковців. У прийнято законодавство щодо деколонізації. Цілком очевидно, що ця проблема є не лише однією з фундаментальних в інтерпретаціях української історії, і є дискусійною за визначенням. Тому ясно, що висловлені у ній думки обов’язково спричинять суперечки. Проте зайвий камінь в город колоніальної та імперської проблематики не завадить. Насправді тут йдеться більше про те, чи тотожні «колоніалізм» та «імперіалізм». З огляду на обсяг, ми розділили публікацію на частини. Виділення по тексту – наші. Посторінкові виноски ми передаємо в тексті квадратними дужками, курсивом..

 

 

Поставлене у назві питання здається риторичним. Хто б сумнівався! Від часів Переяславської ради (1654 р.) Україна цілком відповідала найбільш поширеному в енциклопедіях визначенню колонії: «Територія або країна, що перебуває під владою іноземної держави і позбавлена політичної та економічної незалежності». При розгляді відносин між Україною і Росією в рамках дихотомії «метрополія – колонія» ні в кого не виникає сумнівів щодо того, яку з них треба називати метрополією, а яку – колонією.

 

За конституціями союзні республіки СРСР були рівноправними державами і могли в разі демократичного волевиявлення своїх народів здобути цілковиту незалежність. Дві з них – Україна і Білорусь після Другої світової війни здобули статус членів-засновниць Організації Об’єднаних Націй – світового об’єднання самостійних держав.

 

Чи розглядалася Україна міжнародним співтовариством як самостійна держава, рівна за статусом іншим членам ООН? Так, вона мала однаковий з ними статус і входила в різні структури ООН, виступаючи навіть час від часу непостійним членом Ради Безпеки. Тим не менш, ніхто в світі не дивувався відсутності Росії в ООН, бо всі знали, що Радянський Союз включно з Україною і Білорусією – це і є Росія.

 

Після розпаду СРСР колишні союзні республіки стали незалежними державами. Відтоді Україна перестала відповідати в рамках дихотомії «метрополія – колонія» енциклопедичному визначенню колонії. Звичайно, її політична і економічна залежність від Росії не зникла. Вона й не могла зникнути одномоментно.

 

Однак Україну вже не можна було називати колонією Росії. Будучи незалежною, вона мусила зробити свій геополітичний вибір: європейський або євразійський.

За звивинами українського шляху в майбутнє світ слідкує упродовж трьох десятиліть, починаючи з конституційної реформи М. Горбачова – О. Яковлєва (1988 р.), яка поклала край диктатурі КПРС й цим самим обумовила розпад багатонаціональної країни і всієї «соціалістичної співдружності». Адже сталість Радянського Союзу забезпечувалася тим, що він перебував у силовому полі монопольно існуючої партії.

 

 

Звивини українського шляху були й залишаються обумовленими зовнішніми

і внутрішніми причинами. З одного боку, правлячі кола пострадянської Російської Федерації докладають зусиль, не зупиняючись перед прямим військовим втручанням, щоб повернути колишні союзні республіки СРСР, й насамперед Україну, в лоно російсько-радянської імперії. З іншого – певна частина населення України не відчуває себе її громадянами і співчуває імперським амбіціям російського політичного режиму.

 

Відстоюючи свободу і незалежність своєї Батьківщини та її європейський вибір, громадяни України повинні усвідомлювати природу і характер тієї залежності від Росії, яка тривала сотні років, починаючи з Переяславської Ради. Чи це була колоніальна залежність, яка залишилась у минулому? В такому разі проблема стосуватиметься минулого, а тому ми повинні заспокоїтися і роззброїтися.

 

Чи ця залежність має іншу природу, доказом чого є трагічні події останніх трьох десятиліть? В такому разі треба усвідомити загрозу, яка нависає й нависатиме над Україною сьогодні і завтра. Ми повинні залишатися духовно і фізично озброєними, щоб гідно відповісти на виклик з боку Росії.

 

Сто років тому Україна втратила шанс звільнитися від «братерських обіймів» Росії. Наслідки виявилися трагічними: мільйони кращих синів і дочок українського народу втратили життя, десятки мільйонів були перетворені на людей, ментально і матеріально залежних від всюдисущої тоталітарної держави. Ми не можемо втратити шанс вдруге. Якщо втратимо, то вже не буде України: зникнуть мова, національна пам’ять, культура. Зникне народ з тисячолітньою історичною традицією.

 

Дихотомія «метрополія – колонія»

Якщо розглядати українсько-російські відносини в рамках цієї дихотомії, то на запитання, яку роль відігравала Україна в імперському тілі, можна відповідати двояко. Російські патріоти, яких у нас ще чимало, говоритимуть, що Україна була співзасновницею імперії, обгрунтовуючи свою позицію багатьма історичними прикладами. Ті, кому Україна дорога як Батьківщина, не сумніватимуться в тому, що вона була колонією. Критикуючи російських демократів, які не бачили, а точніше – не бажали бачити принизливо-підпорядкованого становища України в обох російських імперіях, Ігор Лосєв зупинився й на позиції солідарних з ними українських політичних діячів: «Зрозуміло, і в епоху незалежності в Україні знаходилися діячі, які люто заперечували колоніальність України. Наприклад, Дмитро Табачник, який стверджував, що українці були “співвласниками” Російської

імперії, її будівельниками і творцями. Були й такі, але хіба подібне в тих умовах

було їхнім вільним вибором? У “єгипетському полоні” євреї далеко не з власної

волі були вимушені брати участь у будівництві пірамід, поки Мойсей не вивів їх

в “землю обітовану”» [Лосєв І. Про арії московських гостей // День. 2018. 26–27 січня]

 

У червні 2019 р. Український інститут національної пам’яті організував форум «Історик і Кліо в академічному, публічному та медійному просторах». Мені довелось виступити з доповіддю на пленарному засіданні панелі «Україна – співтворець чи колонія?» У доповіді заперечувалась теза про колоніальний статус України. Затиснута в рамки дихотомії «метрополія – колонія», дискусія показала, що у мене майже не виявилося однодумців навіть серед власних учнів. Вчені погоджувалися, що українці приклали руку до народження і зміцнення обох російських імперій. Проте для них було очевидним, що Україну слід вважати колонією, а не частиною метрополії.

 

Термін «колонія» має два значення. Перше з них відоме з часів античності.

Колоніями називалися поселення громадян певної держави на іншій території.

Наприклад, колонії давніх греків були засновані в Італії і в Північному Причорномор’ї. Одна з римських колоній на території сучасної Німеччини так і називалася: Колонія (Кельн). Метрополіями вважалися батьківщини колоністів.

 

Друге значення терміну «колонія» відоме з епохи Великих географічних відкриттів. Відтоді колоніями називалися території, загарбані європейськими державами на інших континентах. Відповідно метрополіями, до яких потрапляли колоніальні ресурси, ставали ці держави. Важливо усвідомити, що у деяких випадках головною метою загарбання була експлуатація поневолених народів, а в інших – освоєння загарбаної території власним народом. Під час освоєння представники власного народу одночасно виступали колоністами, як в античні часи, і колонізаторами.

 

Заморські території Іспанської, Португальської, Британської та інших європейських колоніальних імперій чекала різна історична доля. Створені англійцями у Північній Америці колонії об’єдналися в єдину державу і відстояли свою незалежність у війні з Британською імперією, одночасно відсунувши корінне населення континенту в резервації. Колонії в Австралії і Новій Зеландії з часом стали імперськими домініонами, тобто частинами метрополії, а ще пізніше – незалежними державами у складі Британської співдружності націй. Іспанські і португальські колоністи розчинилися серед місцевого населення Латинської Америки і згодом заснували незалежні від своїх метрополій держави. Народи,

яких європейські колоністи-колонізатори не спромоглися ані винищити, ані загнати у резервації, здобули незалежність під час загального краху колоніальних імперій в другій половині ХХ ст.

 

Термін «колоніалізм» з часом почали використовувати не тільки у зв’язку із заморськими територіями. Видатний український мислитель Іван Лисяк-Рудницький у статті «Роль України у новітній історії», яка була вперше опублікована в 1963 р. журналом «Slavic Review», писав: «Деякі історики-економісти, що працювали під час раннього радянського періоду (М. Слабченко, М. Яворський, О. Оглоблін, М. Волобуєв), для визначення становища України в колишній царській імперії вживали терміну “колоніялізм”. Вибір цього поняття, позиченого з марксистського арсеналу, не був доконче щасливий. Царська Росія мала справжні колонії,

як Закавказзя та Туркестан, але Україну годі зарахувати до них. Адміністрація розглядала Україну радше як приналежну до ядра корінних провінцій європейської Росії. Економічний прогрес України (“Півдня Росії”) у багатьох відношеннях поступав швидше, ніж московського центру» [Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. Т. 1. Київ, 1994. С. 149.].

 

Ще в рукопису Лисяк-Рудницький ознайомив з цією статтею проф. Олександра Оглоблина. Той стисло роз’яснив погляди названих у статті економістів:

 

«Кілька слів про істориків-економістів 1920-х років, отже і pro domo sua [«на захист власних інтересів»]. М. Явор- ський не був істориком-економістом і не працював над цими проблемами. Він просто користувався вже готовими концепціями, нерідко навіть не посилаючись на їх авторів. М. Волобуєв не був істориком-економістом і взагалі дослідником: це економіст-публіцист. До речі, його відома стаття – це продукт колективного авторства (партійна опозиція на чолі з Шумським) [Волобуєв М. До проблеми української економіки // Більшовик України. 1928. № 2, 3.]. Ви не зовсім точно характеризуєте мою концепцію. Я якраз заперечував (і тепер заперечую), що Україна була колонією Росії. Я тільки доводив (і тепер тої думки), що Росія провадила колоніяльну політику на Україні, зокрема в царині економічній. Інша справа, що термін “колоніялізм”, може, не цілком відповідний для Східної Європи. Але це суті не зміняє. Слабченко дивився на це трохи інакше: він вважав Україну “колонією sui generis [«єдина в своєму роді»]” (його власні слова). По суті, однак, він не заперечував моєї концепції» [Волобуєв М. До проблеми української економіки. С. 168–169]

 

У коментарі на цю заувагу І. Лисяк-Рудницький визначив специфіку України

як поневоленої царизмом держави: «Цінне тут визнання проф. Оглобліна в малій

відповідності поняття “колоніялізм” для Східної Європи. Йдеться не про слова, але про точне схоплення історичних явищ. З легкої руки марксистів завівся звичай кожну форму національного поневолення називати колоніялізмом. На мою думку таке ототожнення неправильне. Термін колоніялізм треба застосовувати тільки в тих випадках, коли держава-метрополія, експлуатуючи завойовану країну у своїх інтересах, не прагне до національної асиміляції населення останньої» [Там само. С. 169].

 

Справді, від Переяславської ради політика царизму спрямовувалася не тільки на економічний визиск поневоленої України, а й на асиміляцію українців. Не варто дискутувати в рамках дихотомії «метрополія – колонія» на тему, чи була Україна колонією, чи частиною метрополії. Ця політика мала на меті розширення російської метрополії за рахунок території проживання українського народу й відповідно – збільшення чисельності імперської нації шляхом денаціоналізації українців.

 

Отже, небезпека поглинення північним сусідом тяжіє над Україною від середини ХVІІ ст. Здобута у 1991 р. політична незалежність її не ліквідувала. Чверть століття тому я писав: «В наші часи вважається природним, відштовхуючись від стереотипних уявлень про метрополію і колонію, стверджувати, що з нещасної України царі вивозили усі багатства, залишаючи її економічно нерозвинутою, а самим українцям доводилося задовольнятися другорядними посадами. Як це могло відповідати дійсності, коли її кордони всередині імперії не були означені, а наявність української нації заперечувалася? Ми знаємо, що вся без винятку козацька старшина увійшла до дворянського стану, що українці за походженням займали найвищі державні посади, аж до канцлера, що на Донбас пролився

небачений в світі за інтенсивністю золотий дощ зарубіжних інвестицій тощо» [Кульчицький С. Російська тінь на незалежності України. Аргументи історика // Політика і час. 1993. №10. С. 8].

 

Ясна річ, що російські монархи вважали українців не інородцями, а етнографічною гілкою власного народу, яка з часом взагалі мусила розчинитися в товщі імперської нації. Головна для незалежної України проблема вбачалася мені у «виповзанні» з Росії. Перешкоди «виповзанню», як я тоді вже розумів, мали не тільки зовнішню, але й внутрішню природу: «Процес вивільнення обох держав одна від одної далеко не закінчений, і визначити національні пріоритети та інтереси, об’єктивну міру їх співвідношення і розрізнення досить важко. Протилежних поглядів з цього приводу в Україні дотримуються не тільки політичні діячі, а й величезні маси людей. В силу інерції мислення і засвоєних від дідів-прадідів стереотипів представники російських коридорів влади мають здебільшого традиційні погляди на українців і Україну. Тобто впритул не бачать ні тих, ні ту» [Там само. 1993. № 11. С. 55].

 

(Далі буде: «Формування російської імперії», «Радянська видозміна російської імперії», «Імперіалізм, а не колоніалізм»)

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ