English
РусскийВід ЛІКБЕЗУ. Уся спільнота ЛІКБЕЗу шанує проф. Станіслава Кульчицького. Тим часом у розвитку теми виникають сюжети: а чи вважали чехи себе колонію? Не вважали. Було Чеське (Богемське) королівство, нащадками якого були Габсбурги від часів Священної римської імперії, колонію Австрійської монархії.? Ні. Це були часи панування Габсбургів. У чехів була династія. Ну і Люксембурги були. Чи була Галичина «колонію»? То тепер міркуємо, що було колонією або ні. Терміт SUI GENERIS, «у своєму роді», є адекватним цілком. Бо ж Австрія й по Росії мала свої думки.
Попередні публікації:
- Чи була Україна російською колонією в царські і радянські часи? 1 частина
- Чи була Україна російською колонією в царські і радянські часи? 2 частина
Радянська видозміна Російської імперії
Прийшовши до влади, більшовики негайно звернули увагу на монументальну пропаганду, споруджуючи з підручних матеріалів тимчасові пам’ятники Карлу Марксу та іншим «вождям світового пролетаріату». Новгородський диво-монумент обнесли дошками, щоб не пропагувати царів, проте досить швидко знову відкрили його. Адже нова влада була такою же імперіалістичною, як попередня, тільки вміло приховувала свій імперіалізм за дзвінкими фразами про світову комуністичну революцію і «пролетарський інтернаціоналізм».
У передмові до книги Дж. Басараба «Переяслав, 1654: історіографічні студії»,
опублікованій в 1982 р., І. Лисяк-Рудницький писав: «Блискуча національна полі- тика Леніна, що поєднувала централізований політичний контроль із гнучкістю у справах адміністративного ладу і мови, була ключовим чинником у відновленні Російської імперської держави в новій формі… Позірна широта поглядів Леніна вигідно відрізнялася від твердолобого шовінізму російських “білих” і від політики західних держав, які не визнавали Україну як незалежну державу. За цих обставин багато щирих патріотів, які спочатку підтримували самостійну Українську Народну Республіку, схилялися до того, щоб прийняти “радянську платфор- му”, коли не як ідеальне, то принаймні, як задовільне розв’язання» [Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т. 1. С. 78].
Як треба розуміти «радянську платформу», про яку казав І. Лисяк-Рудницький? Що дозволяло В. Леніну виявляти гнучкість у національному питанні? Структура сформованої Леніним влади була двоканальною. Існувала компартійна вертикаль з прихованими від конституцій диктаторськими повноваженнями і конституційна радянська вертикаль з управлінськими повноваженнями, яка на всіх рівнях була залежна від партійної. Партійна вертикаль була незалежною від виборців і будувалася на засадах «демократичного централізму» з абсолютним підпорядкуванням нижчих ланок вищим. Державний суверенітет належав невеликій купці людей – так званому «колективному керівництву» або навіть одній особі. Радянська вертикаль формувалася на виборах, які контролювалися
парткомами. Населення Росії здобуло колективний суверенітет після повалення самодержавства, але втратило його через кілька місяців, з приходом до влади
партії більшовиків. Населення України позбулося колективного суверенітету після поглинення більшовицькою Росією.
Структура радянської влади дозволяла представляти максимально централізовану унітарну державу у вигляді сукупності незалежних держав або (з 1923 р.) союзу вільних і рівноправних республік. На відміну від білогвардійців та їх ідейних натхненників – кадетів, які відстоювали у громадянській війні «єдину і неподільну Росію», партія Леніна спокушала неросійські визвольні рухи виконанням їх національних вимог. Більшовики визнали факт існування українського народу і «подарували» йому третину історії Давньої Русі оголошенням Києва колискою трьох братніх народів – російського, українського і білоруського. Розпочата ХІІ з’їздом РКП(б) в 1923 р. політика коренізації була спрямована на укорінення радянської влади в неросійських регіонах, проте одночасно стала в Україні передумовою стрімкого національного відродження.
Все змінилося на початку 30-х років, коли в Кремлі поділили кампанію українізації на більшовицьку і «петлюрівську». Більшовицьку українізацію продовжили як кампанію укорінення влади, а з «петлюрівською» нещадно боролися, відстрілюючи українську інтелігенцію як носія національного відродження. Про великодержавний шовінізм в партійному керівництві забули, «буржуазний націоналізм» був оголошений головною небезпекою. Україна опинилася в епіцентрі сталінських репресій.
Завдяки політиці кнута і пряника в суспільстві відбувався негативний відбір. Здатні на опір владі люди знищувалися або ув’язнювалися. Одночасно тоталітарна держава лояльно ставилася до всіх, хто погоджувався жити за її правилами. Невідомо, що діяло більш ефективно на процес формування homo sovieticus – репресії чи державний патерналізм. В усякому разі, заслуга в розпаді Радянського Союзу належала не стільки поколінню, якому конституційна реформа 1988 р. дозволила вільне волевиявлення на виборах, скільки поколінню початку ХХ ст., боротьба якого за свободу і національну незалежність змусила більшовицьких вождів відновлювати Російську імперію у формі, яка кардинально відрізнялася від її суті.
І в дореволюційній, і в російсько-радянській імперіях суспільство було несуверенним. У першій влада належала монарху, в другій – вождю або групі вождів, якщо вони домовлялися про спільні дії. Очільники дореволюційної імперії здійснювали асиміляцію новгородсько-псковської спільноти, нищили сибірські народи, русифікували український народ, виганяли в еміграцію кримських татар тощо. Радянські вожді винищили десятки тисяч донських козаків і кримських біженців під час громадянської війни, влаштували голодомори в Україні, на Кубані, в Республіці німців Поволжя і Казахстані, депортували цілі народи в малопридатні до життя віддалені регіони. Подібні злочини були можливим через відірваність держави від суспільства, концентрацію абсолютної влади в руках однієї людини чи невеликої купки людей.
На спроби української інтелігенції відстояти окремішність свого народу, допомогти йому усвідомити власну ідентичність правлячі кола царської і радянської імперій відповідали репресіями. В міру того, як українці перетворювалися з етносу в націю і починали шукати шляхи для утвердження національної державності, репресії ставали сильнішими. Однак політика кнута завжди супроводжувалася політикою пряника. Лояльність винагороджувалася, а мазепинці – петлюрівці – бандерівці знищувалися.
Дореволюційна імперія відрізнялася від радянської наявністю приватної власності. В російсько-радянській імперії за умов масової експропріації приватного
майна залишилися лише деякі уламки особистої власності. Вся власність на засоби виробництва у формі загальнонародної або колгоспно-кооперативної зосередилася в державі, яка контролювалася купкою осіб у складі політбюро ЦК КПРС.
Політична і економічна диктатура вождів тримала під жорстким контролем всіх громадян незалежно від роду занять, соціального становища і національності. Радянська наддержава все більше відставала від провідних країн світу, які увійшли після Другої світової війни в постіндустріальну фазу розвитку. Тим не менш, вона впродовж багатьох десятиліть зберігала здатність відповідати на виклики часу завдяки своєму перетворенню на сировинний придаток розвинутих країн. Диктатура вождів дозволяла концентрувати матеріальні і трудові ресурси на вузькій групі цілей, передусім на озброєннях. На Заході Радянський Союз почали презирливо називати «Верхньою Вольтою з ракетами».
Коли динаміка переписів населення показала, що росіяни незабаром перетворяться на національну меншину в російсько-радянській імперії, вожді розпочали агресивну русифікацію частково вже русифікованих за попередні століття українців і білорусів. Перед «братніми народами» уперше постала перспектива зникнення впродовж невеликого відрізку історичного часу – одного-двох поколінь. Розпад наддержави усунув її.
Імперіалізм, а не колоніалізм
Чи пасує поняття «колоніалізм» до злочинів, здійснюваних впродовж століть
очільниками російських імперій? Адже є поняття, яке точніше узагальнює наведені вище факти, – «імперіалізм». Результатом ментальної інерції росіян, які після розпаду Радянського Союзу стали, нарешті, носієм колективного суверенітету, полягає в тому, що вони аж ніяк не позбулися імперського мислення і дозволили взяти владу тим, хто вважав розпад радянської імперії «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ ст.»
Політика пострадянської Росії з перших днів після розпаду СРСР була спрямована на відновлення імперії. Користуючись підтримкою країн Заходу, Росія вилучила у нас ракетно-ядерний потенціал в обмін на гарантію безпеки, а потім уклала Великий договір з гарантією недоторканності кордонів. Коли всі спроби втягнути Україну в свій геополітичний простір за допомогою «братерських обіймів» зазнали невдачі, прихована гібридна війна стала відкритою. Ведучи цю війну, путінська Росія одночасно повернулася до дореволюційної риторики про один народ.
[далі йдеться про політичні реалії до 2022 року, тут текст частково скорочено]
Суперечки щодо колоніального статусу України в російських імперіях часом заважають оцінити небезпеку, яка нависає над Україною. Адже дехто з українських громадян й досі вважає громадян Росії «братнім народом» під впливом давніх стереотипів та кремлівської пропаганди. Адже ми здобули політичну незалежність внаслідок розпаду ленінсько-сталінської імперії, але не позбулися загрози відновлення дореволюційної імперії, з поділом її населення на росіян та інородців і з сумнівним привілеєм вважати себе «росіянами малоросійського походження».
[Вперше опубліковано у 2020 р.]
Джерело даної публікації:
Academia. Terra Historiae. Студії на пошану Валерія Смолія : У 2-х кн. / відпов. ред. Боряк Геннадій ; упоряд. Блащук Світлана, Боряк Геннадій, Горобець Віктор, Кудряченко Андрій, Матях Валентина, Ткаченко Василь, Солошенко Вікторія, Ясь Олексій. Київ : Ін-т історії України Національної академії наук України, ДУ «Інститут всесвітньої історії Національної академії наук України», 2020. Кн. 2 : Простори історика. С. 583-594.