Адміністративно-територіальний поділ українських земель в Російській імперії на 1914 рік

У середовищі української інтелігенції стійкі уявлення про національну територію склалися в другій половині ХІХ століття. Нею вважалися землі, де носії української мови і культури складають більшість населення. Відомості про локалізацію і просторові межі цієї території надавали вчені-етнографи, чиновники-статистики, а пізніше матеріали переписів населення Австро-Угорщини та Росії.

Для українців етнографічна карта набула політичного значення спочатку в Австрійській імперії. З 1848 року лідери національного руху домагалися від влади проведення територіальної реформи, а саме, поділу коронного краю Галичини і Лодомерії на два окремі краї – український (русинський) та польський.

У Російській імперії говорити про політичну єдностість етнічної території України стало можливо лише на початку ХХ століття. Вже коли впала монархія Романових в лютому 1917 року, українці сформулювали вимогу створення національної автономії в складі федеративної Росії. Ця автономія мала охоплювати 9 губерній (Волинську, Київську, Подільську, Полтавську, Чернігівську, Харківську, Херсонську, Катеринославську і Таврійську), а також прилеглі повіти суміжних губерній, де українці становили більшість. (дивись: “Українське питання (1914)”, “Грушевський. Якої автономії і федерації хоче Україна”, “Український національний конгрес-з’їзд 6-8 квітня 1917″, III Універсал Центральної Ради).

На наведеній нижче карті показано адміністративно-територіальний поділ станом на 1914 рік (до часу початку Першої світової війни). Наймолодшою губернією була Холмська. Її створили лише у вересні 1913 року зі східних частин Люблінської та Седлецької губерній.