Документи

Українське питання. Укладено співробітниками журналу “Українське життя”. – Москва, 1914 (перевидавалася в 1915 та 1917 рр.)

vopros“…Процес об’єднання продовжується і з’єднувальну роль в даному випадку, окрім факторів духовного характеру, відіграють географічна єдність території і національна згуртованість української маси в нинішній час. І територія ця, і народна маса воістину величезні: на площі близько 800 тисяч квадратних кілометрів (15 тисяч квадратних миль) налічується близько 33 мільйонів українського населення, причому на долю Росії – навіть до початку війни припадало близько 28 мільйонів, що населяє площу в 750 тисяч квадратних кілометрів (губернії Волинська, Подільська, Київська, Херсонська, Харківська, Катеринославська, Холмська, частини Чернігівської, Гродненської, Мінської, Бессарабської, Таврійської, Курської, Воронезької, Донської і Кубанської), остання частина – 85 тисяч квадратних кілометрів з населенням близько 4,5 мільйона – знаходиться в суміжних областях Австро-Угорщини (Галичина, Буковина, Угорська Русь). Це не оазис, не острівець, який може загубитися й розтворитися в широкому морі чужої народності, а ціле обширне національне море, що поглинає в себе, як свідчать факти, вкраплені в нього острівки чужих національностей до великоросійської включно.

Український елемент на такій величезній території, дещо розріджений на околицях, відзначається однорідністю в центрі своєї території. В губерніях Полтавській, південній частині Чернігівської, східній частині Київської і прилеглих частинах Катеринославської українське населення складає в загальному близько 90 відсотків, досягаючи місцями за даними офіційної статистики, до 98 відсотків. Більша частина Київської губернії, Волинь, Поділля – на заході території, Харківська губернія із суміжними частинами Курської і Воронезької на Сході – посідають середнє становище – з 70 – 80 відсотками українського населення.

Така міцна спайка української народності є одною з головних умов її самобутності і єдності . Розселення майже без інородних інтервалів сприяє простому механічному зчепленню різних елементів племені й не дає йому втрачати свій тип і загальну національну мову. Ця єдність національної мови і типу виплавлена всією ходою багатогранної історії українського народу і найхарактернішим фактичним проявом нині є література народу – як усна, так і писемна, яка, за всіх своїх відмінностей, представляє, в національному значенні, єдине ціле, що об’єднує окремі розгалуження українського племені. Саме так, як і література російська, створена на основі великоросійської, є об’єднуючим началом для окремих великоросійських розгалужень.

Кожний українець – хай це буде полтавець, киянин, галичанин, – визнає рідною мовою українську, незалежно від деякої різниці місцевих – полтавського, київського, галицького – говорів. Так само, як рязанець, новгородець, москвич визнають загальною рідною мовою російську і ні в якому разі не можуть визнати такою мовою українську…”

Дивись також: “Адміністративно-територіальний поділ українських земель в Російській імперії на 1914 рік”

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору