Історичні праці

1788 рік: історична панорама України і контекст «Топографічного опису Харківського намісництва»

У 1788 році в Москві вийшло «Топографическое описаніе Харьковскаго намѣстничества с историческим предувѣдомленіем о бывших в сей странѣ с древних времен перемѣнах, взятым к объясненію Дѣяній и Хронологіи из Татарской исторіи Баядур-Хана-Абулгадзи, Россійской исторіи Князя Щербатова, Начертанія Европейской исторіи Готтфрида Ахенвалла, и Политической исторіи Самуила Пуффендорфа». На думку сучасного дослідника Романа Шпорлюка, в ньому вперше чітко окреслено межі проживання українського народу. Словами було висловлене те, що чеський просвітник Павел Шафарик зобразить на карті тільки через 54 роки.

A new map of the Kingdom of Poland with its dismembered provinces

Британська “Нова карта Польського королівства з його від’єднаними провінціями”, 1787 рік.

У тексті, авторство якого приписують директору Харківського народного училища Івану Афанасійовичу Переверзєву, виклад розпочинається із історії Харківського намісництва, вписаної у контекст ширшої історії «колишнього великого княжіння Київського, або Південної Росії». Зазначається, що під цим «колишнім княжінням» маються на увазі області проживання єдиного «славено-російського племені», розділені нині між трьома державами. (Про історичні назви українців дивись тут). Зокрема, в Російській імперії це намісництва Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Харківське, Катеринославське, частина Курського та Воронезького; в Речі Посполитій – Волинь, Поділля і «Польська украйна» (під цим малося на увазі Київське і Брацлавське воєводства); в Австрійській монархії – провінція Галичина і Лодомерія.

Далі в «Топографічному описі…» простежується історична доля цього народу. На думку автора, перебування «Південної Росії» під владою Речі Посполитої назавжди перетворило його мешканців у спільноту, що являє собою «ніби іноплемінну націю», звідси «походить малоросійський український діалект, як удільна мова славенського племені». Представники цієї нації відрізняються між собою регіонами розселення, підданством, звичаями, говірками і навіть релігією (православні та уніати). Однак «коли вони збираються для поклоніння в Київ зі Сходу від Волги і Дону, із Заходу з Галичини і Лодомерії і ближче до Києва прилеглих місць, дивляться один на одного не як на іншомовних, але як на представників єдиного роду (хай навіть сильно відмінних в мові та поведінці, що їм здається дивним). Втім всі ці розпорошені земляки і донині зберігають синівську повагу до матері своїх давніх країв міста Києва».

Цей опис «колишнього київського княжіння» демонструє революційні погляди на історичні, географічні та етнокультурні параметри України, які пізніше будуть покладені в основу національної ідеї ХІХ та ХХ століття. Поряд з констатацією відмінності «Південної Росії» від «Північної Росії» (великоросійські землі взагалі не є об’єктом розгляду), у «Топографічному описі…» принципово інакше характеризована сама батьківщина та співвітчизники автора.

Натисніть для детального перегляду

В українській історії 1788 рік належить до періоду тривалістю у два чи три покоління, що був перехідним від часів козаччини до сучасного національного руху. Щоб зрозуміти глибину змін та відчути новаторство ідей в тексті «Топографічного опису…», необхідно порівняти, чим були патріотизм і вітчизна в козацькі часи, і чим вони стали пізніше.

Між 1650-тими та 1710-тими на Наддніпрянщині (а потім до 1780-их лише на Лівобережжі) діяла козацька адміністрація, фактично існувала автономна державність на чолі з гетьманами (дивись: “Запоріжжя і Військо Запорозьке — це одне й те саме?”). Гетьманщина наслідувала основні риси тогочасних держав: станове представництво, чітку конфесійну орієнтацію, регіональний характер. Якщо говорити конкретніше, це була православна державність козацького стану, локалізована у теперішній Центральній Україні (без Поділля, Волині, Галичини).  У період Російської імперії територія Гетьманщини обмежувалася Лівобережжям і називалася Малоросією (дивись: “Україна та Малоросія — це одне і те ж саме?”).

sherobkl

Перша сторінка твору французького автора Жан-Бенуа Шерера. “Аннали Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії” 1788 р. видання.

Малоросійські патріоти козацького періоду вважали своєю батьківщиною тільки Лівобережжя, де існувала їхня автономія. Хоча етнічні українці вже тоді мешкали “від Сяну до Дону”, такі розлогі простори козаків не надто цікавили. Своїми співвітчизниками малоросійські патріоти вважали лише православних: уніати, римо-католики, мусульмани та іудеї сприймалися “чужими”, а часто й “ворогами”. Гетьманщина була державою козацького стану, тому малоросійський патріотизм ґрунтувався на володінні становими козацькими правами і привілеями, на зразок шляхетських у Польщі. Для українців-селян, українців-уніатів,  галичан Гетьманщина була чужою державою. Так само, немає свідчень, що козацька старшина хоч якось відреагувала на перехід Галичини від Речі Посполитої до Габсбурзької Австрії внаслідок першого поділу Польщі в 1772 році.

Протягом 1760-х – 1780-х Катерина ІІ ліквідувала залишки козацького самоврядування в Україні: Слобідські козацькі полки перетворені в Слобідсько-Українську губернію, потім поділену між Харківським і Воронізьким намісництвами; Запоріжжя поділене між Новоросійською і Азовською губерніями (затим вони об’єдналися у Катеринославське намісництво); Гетьманщина перетворена на Малоросійську губернію, яку пізніше розділили на Новгород-Сіверське, Чернігівське і Київське намісництва. Позбавлена адміністративних повноважень козацька старшина отримала натомість дворянські титули, а рядові козаки частково переведені в селянський стан і закріпачені. (Дивись: “Катерина ІІ про необхідність обрусіння Малоросії та викорінення гетьманства”).

Наприкінці XVIII століття деякі малоросійські дворяни (колишня старшина та її нащадки) ще меланхолійно згадували часи Гетьманщини та плекали надії на повернення своєї станової автономії. У 1788 році були ще живі останній гетьман Кирило Розумовський (займав посаду президента  Імператорської Академії наук) та останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський (відбував ув’язнення на Соловках). Тривала російсько-турецька війна 1787-1791 рр., в якій з обох боків брали участь колишні запорожці (російські “чорноморці” і турецькі “задунайці”) – релікти попередньої епохи. Але вже наступали нові часи.

Через 10 років після 1788 року в Санкт-Петербурзі видали “Енеїду” Івана Котляревського (малоросійського дворянина козацького походження). Цей твір вивів народну українську мову в розряд літературних. Відтак, українську націю поступово почали переосмислювати в етнічних (а не станових чи конфесійних) категоріях. Набула актуальності нова географія: ментальна карта України долала державні та релігійні кордони, що можемо спостерігати у “Топографічному описі…”. Схожі процеси синхронно відбувалися і в Європі: у Франції розпочалася революція, яка винесла на порядок денний завдання “перетворення селян на французів” (за висловом Юджина Вебера). У 1797 році Гете і Шиллер поставили питання: “А де ж Німеччина?”, під чим малася на увазі просторова невідповідність Німеччини як політичної одиниці та культурної спільноти.

Важливо, що процес переосмислення української нації розпочався на сході (Лівобережжя, Слобожанщина) і лише пізніше став поширювався на захід, а не навпаки, як помилково вважає дехто. Пояснення цьому просте. На межі XVIII та ХІХ століть власна українська інтелігенція – заможна, освічена, світська – існувала лише на Лівобережжі та Слобожанщині  (малоросійське дворянство). На Правобережжі, Волині, в Галичині та Новоросії українці хоча й складали більшість населення, але вони були здебільше  неосвіченими закріпаченими селянами. Представницький дворянський прошарок в цих регіонах складався з поляків, росіян, німців тощо.

Тенденція помічати лише дворян була настільки сильною протягом ХІХ століття, що все Правобережжя сприймали як “історичну Польщу”, а Новоросія практично нікому з росіян не здавалася “малоросійською”. Зацикленість Малоросії на місцевому дворянстві не дала їй перерости вузькі регіональні межі та стати країною всіх “малоросів”. Тим часом, становий фактор поступово втрачав своє значення і в лідери нації почали виходити такі, як колишній кріпак Тарас Шевченко (походив з Правобережжя). За малоросів слово тримали вже не тільки представники Малоросії, але й галичани, волиняни, одесити. Це було однією з причин, чому “від Сяну до Дону” врешті постала Україна, а не Малоросія.

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору