Україна: мова

Українська мова: етапи історії (частина 4)

У попередньому нарисі йшлося про другий і третій етапи розвитку української мови.

4. Новоукраїнська доба та створення й розвиток нової української стандартної мови (від 1798 року)

Упродовж 18 ст. еліти (шляхта, мешканці міст) в Польському королівстві далі полонізувалися (цей процес став помітним вже з 2-ї половини 16 ст.), а еліти в Російській імперії почали русифікуватися. У тих регіонах, що не опинилися в складі Росії, далі вживалися «руська мова» та українська редакція церковнослов’янської мови. У Росії українська мова у вигляді, близькому до народної мови, вживалася лише в рукописних творах низького стилю; «руська мова» та українська редакція церковнослов’янської мови вийшли з ужитку.

Найважливіша новація, що пов’язана з виходом перших частин «Енеїди» Івана Котляревського 1798 року, полягає в тому, що це був надзвичайно успішний друкований твір, який знайшов багатьох читачів та пізніше часто вважався початком нової доби в історії української мови. Насправді в «Енеїді» І. Котляревський, який писав на підґрунті полтавського діалекту, несуттєво поламав класицистичні парадигми місця української мови в царині низького стилю, тоді як у «Наталці Полтавці» фактично вже запровадив ту нову парадигму сентименталізму (Наталка є благородною, при цьому україномовною, героїнею з «простого народу»), яку Григорій Квітка-Основ’яненко (що писав на підставі слобідських діалектів) успішно розгорнув у своїй «Марусі». (Дивись також: 1788 рік: історична панорама України і контекст «Топографічного опису Харківського намісництва»)

1

Перше видання «Енеїди» Котляревського

Однак справжній перелам в історії нової української літературної мови відбувся лише тоді, коли європейський романтизм та пов’язані з ним національні рухи, зокрема рух розбудови нових слов’янських літературних мов (передусім у чехів та сербів), охопив і українців. Починаючи з публікації «Кобзаря» (1840 рік), поетичні твори Т. Шевченка, якого швидко визнали національним поетом українців, захоплювали сучасників не лише своїм змістом, але й своєю мовою, яка меншою мірою ґрунтувалася на діалектах рідної Шевченкові Наддніпрянської України, а більшою – на мові його літературних попередників та мови фольклору різних регіонів україномовного ареалу.

У Галичині, що після поділів Польщі опинилася в складі імперії Австрійських Габсбургів, Іван Могильницький ще у 1820-ті роки довів самостійність «руської» мови (в його уявленні це була мова, що була «дахом» для українських і білоруських діалектів) відносно польської, російської й церковнослов’янської.

3

Ізмаїл Срезневський (1812-1880)

У Російській імперії у 1834 році  Ізмаїл Срезневський (який тоді брав активну участь у русі харківських романтиків) писав про те, що «українська мова» (яку саме він вперше назвав саме так, маючи на увазі окрему мову) має всі шанси стати повноцінною літературною (стандартною) мовою. З 1830-х років галицькі інтелектуали, які на відміну від переважно світських письменників підросійської України зазвичай були майже виключно греко-католицькими священиками, стали дедалі активніше досліджувати українську мову, описувати її в граматиках та писати нею (на підґрунті південно-західних діалектів) твори різних літературних і нелітературних жанрів («Руська трійця»). З часів революції 1848–1849 років «руська мова» стала однією з офіційних мов Австрійської держави. У «високих жанрах» вона часто рясніла домішкою польських, церковнослов’янських і російських елементів.

«Русини» Австрійської й «малороси» Російської імперій носили різні етноніми та вживали різні назви своїх мов, проте, згідно з науковими поглядами свого часу, завжди вважали себе представниками одного народу з однією «руською або малоруською мовою» (саме так називалися, наприклад, деякі граматики 19 ст.).

З 1860-х років галицькі народовці під враженням Шевченкової мови стали приймати норми, які ґрунтувалися на південно-східніх діалектах (а не на рідних південно-західніх), водночас стали запроваджувати назви «Україна», «українці» й «українська мова» (хоч останні два вирази Т. Шевченко вживав вкрай нечасто) в новому, національному значенні.

5

Кулішівка – перший український фонетичний правопис. Почав використовуватися у друці з 1857 р. Вперше – у праці П. Куліша «Записки о Южной Руси»

Проте Т. Шевченко ще не створив повноцінної літературної (стандартної) мови, адже загалом він писав українською тільки поетичні твори. Лише за останніх років Шевченкового життя, після Кримської війни 1853–1856 років, Пантелеймон Куліш (який походив з Чернігівщини) та інші, наприклад перекладач Євангелія Пилип Морачевський та україномовні автори двомовного часопису «Основа» (1861–1862), почали зосереджуватися над розробкою багатофункціональності української мови та намагалися викладати нею в недільних школах.

П. Куліш створив новий правопис, який ліг в основу правопису новітньої української літературної мови й підкреслив окремішність української мови від російської. Реакцією російської адміністрації на дедалі рішучішу працю українських діячів були заборони цієї мови та її стандартизації (Валуєвський циркуляр 1863 року, Емський акт 1876 року), які справили вкрай негативний вплив на стандартизацію української мови в Російській імперії (з огляду на подальшу розробку норм та їх поширення серед населення).

У цій ситуації Галичина, де існували україномовні школи й (з 1849) кафедри при університетах, де існували україномовна преса й україномовні видавництва, стала «українським П’ємонтом», що в ньому внаслідок плідної співпраці підавстрійських і підросійських українців українська мова ще до кінця 19 ст. стала повноцінною новітньою стандартною мовою (див., напр., словник Євгена Желехівського 1886, «Руську граматику» Романа Смаль-Стоцького 1893, «Записки Наукового товариства імені Шевченка» з 1892).

2

Желехівка. Український фонетичний правопис у Галичині

Усупереч дискусіям на зламі 19 і 20 ст., чия суть полягала в скептичному ставленні деяких підросійських українців (Борис Грінченко, Іван Нечуй-Левицький) до галицьких новотворень, галицький варіант української мови справив величезний вплив на подальший розвиток мови загалом, зокрема після часткового скасування її заборон в Російській імперії внаслідок російської революції 1905–1907 років.

Після Першої Світової війни українська мова стала офіційною в незалежній Україні між 1917 і 1920 роками. У радянській Україні вона зазнавала певної (неоднозначної) підтримки під час політики так званої «українізації», яку Сталін від самого початку (з 1923 року) оголосив як тимчасову політику (на одному рівні з Новою економічною політикою) і проти якої більшовицька влада завзято боролася, водночас з її декларативним пропагуванням (справа «Спілки Визволення України» 1929 року). (Дивись також: Національний склад УСРР та Криму за даними перепису населення СРСР 1926 року)

Галичина й Волинь опинилися в складі Польщі, Буковина – в Румунії, при цьому в обох державах проводилася репресивна політика проти українців та їхньої мови. Закарпаття перейшло від угорської частини Австро-Угорщини (там починаючи зі створення «дуалістичної монархії» 1867 року мовна політика була значно репресивнішою, ніж в австрійській частині) до новоствореної Чехословаччини, де за участю вихідців з Галичини й підросійської України стала доволі успішно поширюватися новітня українська стандартна мова, чиї позиції до міжвоєнної доби були дуже слабкі.

6

Скрипниківка. Український правопис кінця 1920-х – початку 1930-х років. Ілюcтрація надана Геннадієм Єфіменком

Оскільки українська мова ще не була стандартизованою мовою, а більшовики пропагували радянську Україну як «новий П’ємонт», У 1927 році більшовицька влада під керівництвом народного комісара освіти Миколи Скрипника влаштувала Харківську правописну конференцію, метою якої було створення загальноприйнятних правописних (і не тільки) норм. 1928 року М. Скрипник ухвалив результати конференції (наприклад, написання «матеріяли», «етер», «плян»), проте вже 1933 року більшовицька влада скасувала не лише харківський правопис (запровадила, натомість, написання «матеріали», «ефір», «план»), але й цілком замінила політику «українізації» тотальним терором проти всього українського (арешти, згодом вбивство українських інтелектуалів, знищення мільйонів носіїв української мови в Голодоморі 1932–1933 років).

Українська мова була значно уподібнена до російської (чимало суто українських форм визнали виявом «буржуазного націоналізму»), її функціональність значно обмежена на користь російської. «Харківські норми» залишилися в силі лише в колах західноєвропейської та американської діаспор.

Після Другої світової війни і Галичина й Закарпаття ввійшли в склад Радянського Союзу. У таборі «реального соціалізму» й під контролем Кремля опинилися й автохтонні українські меншини в Польщі, Чехословаччині, Румунії та Угорщині.

У Радянській Україні в 1960-х роках літературний рух шістдесятників, що боролися за права української мови, зазнавав переслідування; у творі «Інтернаціоналізм чи русифікація» Іван Дзюба влучно (хоч і ще на засадах ленінізму) вказав на утиски української мови в Радянському Союзі. Хвиля русифікації ще посилилася, коли у 1972 році першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Щербицький, який суттєво сприяв русифікації під кремлівським гаслом «злиття націй» (і гаданого постання «радянського народу»). Загалом за радянських часів українська мова була далека від позицій інших стандартних мов, при цьому таких, що мали значно меншу кількість мовців (наприклад, грузинської, литовської), її не вживали в багатьох сферах комунікації (надзвичайно цікавим винятком була україномовна «Енциклопедія кібернетики» 1973 року).

pravopys

Пантелеймон Куліш (1819-1897), Євген Желехівський (1844-1885) та Микола Скрипник (1872-1933) – люди, на честь яких були названі різні системи українського правопису

У 1989 році, ще за Радянського Союзу, національно-демократичні сили домоглися ухвалення Закону «Про мови в Українській РСР», який встановив українську мову як єдину державну, а російську як мову національних меншин та мову міжнаціонального спілкування. Цей закон далі діяв у незалежній Україні (з 1991 року), його основний зміст підтверджений в Конституції України 1996 року. У 2012 році закон «Про мови» замінили (незаконно ухваленим) законом «Про засади державної мовної політики», чиє скасування попереду.

Сьогодні українська мова, попри велику кількість носіїв та доволі високий рівень стандартизації в різних наукових граматиках та словниках, належить до тих, чий стандарт порівняно слабкий. Поряд із чинними нормами доволі поширені, при цьому і в авторитетних виданнях, альтернативні норми, чия суть зазвичай полягає в різних компромісах чинних норм з харківськими. Окрім цього, тривала русифікація призвела до того, що багато українців не знає стандартної української мови достатньою мірою. У багатьох комунікативних сферах досі домінує російська мова, зокрема у великих містах півдня й сходу; в ужитку різні форми мішаного мовлення («суржик»).

За новоукраїнської доби в українську мову передусім ввійшли багато запозичень з європейських мов, найчастіше через домінантні сусідні польську або російську мови (з італійської сопрано, автострада, з французької пейзаж, авангард, з англійської бокс, спорт, дизайн, з німецької культуртрегер, публіцистика, макулатура, аншлаг і т. д.).

Як у всіх інших сучасних мовах, в українській мові сьогодні помітне відмирання багатьох корінних діалектів. Разом з іншими мовами, і українська перебуває під сильним впливом англійської мови (специфічність української мови полягає в тому, що цей вплив, як правило, йде через російську мову).

За подальшу стандартизацію сучасної української мови несе відповідальність Інститут української мови Національної академії наук України.

 

Використані джерела

Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з письменської староукраїнщини ХІ–ХVІІІ вв. К., 1922;

Shevelov G.Y. Die ukrainische Schriftsprache, 1798–1965. Wiesbaden, 1966;

Історія української мови: Морфологія. К., 1978;

Історія української мови: фонетика. К., 1979;

Shevelov G.Y. A Historical Phonology of the Ukrainian Language. Heidelberg, 1979 (укр. переклад: Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. Харків, 2003);

Історія української мови: Лексика і фразеологія. К., 1983; Історія української мови: Синтаксис. К., 1983;

Shevelov G.Y. Ukrainian Language. In: Encyclopedia of Ukraine. (This article originally appeared in the Encyclopedia of Ukraine, vol. 5 (1993). Web: http://www.encyclopediaofukraine.com/display.asp?linkpath=pages%5CU%5CK%5CUkrainianlanguage.htm;

Shevelov G.Y. Standard Ukrainian. In: Encyclopedia of Ukraine. (This article originally appeared in the Encyclopedia of Ukraine, vol. 5 (1993). Web: http://www.encyclopediaofukraine.com/display.asp?linkpath=pages%5CS%5CT%5CStandardUkrainian.htm;

Shevelov G.Y. The Ukrainian Language in the First Half of the Twentieth Century (1900-1941). Its State and Status. Cambridge, Massachusetts, 1989;

Бевзенко С.П. Історія українського мовознавства: Історія вивчення української мови. К., 1991;

Німчук В. Періодизація як напрям дослідження генези та історії української мови. «Мовознавство», 1997, № 6; 1998, № 1;

Атлас української мови. В 3-х томах. Т. 1. 1984; Т. 2. 1988; Т. 3. 2001;

Українська мова: енциклопедія. Вид. 3-тє, зі змінами і доп. К., 2007;

Мозер М. Причинки до історії української мови. Вид. 3-тє. Вінниця, 2011;

Moser M. New Contributiuons to the History of the Ukrainian Language. Edmonton, Toronto, 2016.

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».
Вгору