English
РусскийПродовження (початок публікації )
Міхаель Мозер
професор слов’янської філології на кафедрі славістики Віденського університету; почесний доктор Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, почесний професор Національного університету „Києво-Могилянська академія“.
2.2. Російська мова в Україні до кінця першої світової війни (продовження)
Вагомою стала битва під Полтавою у 1709 р., у якій український гетьман Іван Мазепа, що став на сторону шведського короля Карла XII, зазнав поразки від російської армії (Moser 2016: 121–137). У наступні роки значно зросла чисельність російських військ в Україні, одночасно засновувалися, починаючи з 1722 р., Малоруські колегіуми, які усе більше придушували автономію гетьмана. Землеволодіння козацької еліти, які були на стороні Мазепи, були розподілені серед російської знаті, які часто привозили і слуг (Галушко 2012: 335–336). З 1728 р. гетьманату була дозволена торгівля з західною Європою лише під контролем імперських установ; крім того, значно посилився притік російських торговців: є свідчення присутності у Києві у 1742 р. уже 120 російських торговців (Галушко 2012: 335–336, Kravtsiv et. al. 1993/2021). Крім того, після 1722 р. російська мова почала поступово витісняти українську адміністративну мову; приблизно з 1765 р. українізми обмежувалися в українській адміністративній мові лише орфографічними та іншими елементами мовної інтерференції (Мозер 2011: 302). Свідченнями цього є змішування і перескакування з української на російську мови і навпаки, передусім у листах жінок козацької еліти (Moser 2009, Мозер 2011: 302, Moser 2016: 121–168). Прикладом може слугувати уривок з Ӏнструкциѧ з міста Лубни, датована 1735 р[1].
А понеже сотня моя без(ъ) командира настоящого оставлена, и слушного правления нѣкому соде(р)жати, того ради предлагаю вамъ в сотнѣ моей всякие госуда(р)ствение полковие, сотенние, и кремѣна(л)ние дѣла я(к) правителя(м) в сотнѣ справля(т)ся, без(ъ) жа(д)наго уме(д)лѣния, побла(ж)ки, и остановки (Горобець 1993: 65).
Сильнішим з позицій російської мови є виданий у 1761 р. документ, який, спираючись на указ імператриці Єлизавети, стосується бібліотечної справи у м. Київ:
А когда кому изъ учителей по усмотренію ректора съ учительми какіе книги изъ библіотеки видать будетъ потребно[,] то отъ таковыхъ взымая росписки саморучные[,] означать въ тихъ роспискахъ именно на какія тѣ книги имъ даются сроки, якія росписки съ той же библіотеки хранить и за окончаніемъ сроковъ онія книги отбырать[,] не обходя никого и не принимая ни от кого никакихъ извиненій (Горобець 1993: 65).
Особливу групу російських переселенців утворили старовіри, які, починаючи з 1660-х рр., спершу знаходили притулок у сільській сільських місцевості місцевостях північно-східних земель Стародубського й і Чернігівського полків. На північну периферію україномовних територій вони вплинули передусім тому, бо виявилися талановитими торговцями (Таранець 2012, Галушко 2012: 336). Згодом старовіри оселялися й у Києві, в інших областях правобережної України, в українсько-румунській частині, частково також у болгарській частині Буковини, Молдавії і Бессарабії, дельті річки Дунаю (група т.з. «липованів»). Чисельні російськомовні діалекти в Україні походять з усіх регіонів Росії і є, відповідно до походження, північно-, центрально- і південноросійськими; хоча багато старовірів тяжіють до відособленого способу життя, чисельні запозичення свідчать про столітні контакти з українськими (й часто іншими) сусідніми діалектами (Собиникова 1982: 6).[2] Записані у 1950-х рр. старовірами Житомирської області речення: бачыти прато добре, как нявестка есьть (Самохвалова 1982: 152); приехал да сваей мамы (там само: 157; з українським до замість російського к); уже 42 года маит (там само: 174; пор. укр. має, рос. у него есть); гъладовка была, ани мусили красьть (там само: 178).
Після скасування автономії козацтва за правління Катерини ІІ на лівобережній Україні осідало усе більше військових, власників маєтків, торговців і ремісників, які згодом стали відігравати домінантну роль у торгівлі та індустрії, яка починала розвиватися (Галушко 2012: 336). Російські вельможі, яким Катерина ІІ дарувала наділи у Південній Україні, брали з собою часто також і своїх підданих.
Загалом, тим не менше, частка російського населення на території України до кінця 18-го ст. залишалася незначною. Російське населення було сконцентрованим переважно на території так званої «Новоросії», де все одно значно переважав приплив населення з українських територій (у 1858 р., напр., 78,9% у Єкатеринославській губернії і 58,6% у Херсонській губернії; див. Бойко 2007: 6 і детальніше Кабузан 1976).[3]
Другій і третій поділи Польщі у 1793 і 1795 рр. призвели також і на територіях праворуч від Дніпра, за винятком територій, що належали Габсбургам, до появи невеликих російських груп, переважно військових і службовців. Після експропріації польської знаті внаслідок польського повстання 1863–1864 рр. і розподілу деяких володінь між російськими вельможами присутність етнічних росіян на правобережній Україні залишалася все одно на низькому рівні (Kravtsiv et. al. 1993/2021; Галушко 2012: 336).
Тим не менше, до першого десятиліття 19-го ст. постійно збільшувався приплив на лівобережну Україну. Росіяни там часто займали лідируючу роль в адмініструванні й економіці; перед усім великі міста усе більше зазнавали впливу росіян, перед усім, російської мови, яку переймало як єврейське, так і етнічне українське міське населення (Kravtsiv et. al. 1993/2021). Про особливо хороше взаєморозуміння між обома мовами тут взагалі не йдеться. Російський князь Іван Долгорукий повідомляв про своє перебування у місті Полтава у 1810 р.:
Здесѣ уже я почиталъ себя в чужихъ краяхъ, по самой простой, но для меня достаточной, причинѣ: я переставалъ понимать языкъ народный; со мной обыватель говорилъ, отвѣчаолъ на мой вопросъ, но не совсѣмъ роумѣтъ меня, а я изъ пяти словъ требовалъ тремъ переводу. Не станемъ входить в лабиринтъ подрбоныхъ и тонкихъ рассужденій; дадимъ волю простому понятію, и тогда многіе, думаю, согласятся со мною, что гдѣ перестаеть намъ быть вразумительно нарѣчіе народа, тамъ и границы нашей родины, а по моему, даже и отечества (Долгорукий 1870: 64).
У постійний контакт з російською мовою етнічні українці вступали переважно у містах. Як впливав контакт російської мови на мову українських службовців, пародіював Іван Котляревський у своїй п’єсі Наталка Полтавка, яку було написано у 1829 р. для театру в Полтаві і вперше опубліковано у 1838 р. в збірці Украинскій сборникъ Ізмаїла Срезневського. Мова персонажу службовця Возного містить елементи російської офіційної мови, а також церковно-слов’янської поезії 18-го ст., проте виявляє й українізовані елементи (варто уявляти собі мовлення з сильним українським акцентом, включаючи дзвінкий глотальний фрикатив [ɦ] замість плозивного [ɡ], вимова ненаголошених голосних шиплячих звуків, що орієнтується на українську мову, часткова відсутність палаталізації приголосних, зокрема перед е):
Не о семъ, гàлочко – тее то якъ ëго – хлопочу я; но желаю изъ медовыхъ устъ твоихъ слышати умилительное названіе, сообразно моему чувствію. Послушай… […] Изложенныи въ отвѣтныхъ рѣчачъ твоихъ резоны суть – тее то якъ ëго – для любви ничтожны. Уязвленное часто реченною любовію сердце, по всѣмъ божескимъ и человѣческимъ законамъ, не взираеть ни на породу, ни на лѣта, н и на состояніе. Оная любовъ все – тее то якъ ëго – ривняеть. Рцы одно слово: «люблю васъ пане Возный!» – и азъ вышеупомянутый выконаю присягу о вѣрномъ и вѣчномъ союзѣ зъ тобою (Котляревський1838: 12, 14).
Уже перший куплет Возного сатирично зображує тогочасну російську лірику високого стилю:
Твой предвѣщаеть зракъ
Мнѣ жизнь дражайшу,
Для чувствъ сладчайшу,
Как зъ медомъ макъ (там само: 13).
Шкільна освіта залишалася у Російській імперії недостатньо розвиненою аж до її занепаду, проте, без сумніву, сприяла русифікації знаті. Результатом цих процесів є російськомовні праці письменника Миколи Гоголя, уродженця Миргорода, батько якого є автором україномовних комедій. Російську мову використовував не лише український національний поет Тарас Шевченко в усіх опублікованих прозових текстах, але й у своєму щоденнику (Мозер 2012); вона була також мовою багатьох українських письменників різного походження, які часто публікувалися обома мовами – і, при цьому, більше російською, ніж українською.
Усе більшу мовну русифікацію, яка охопила другу половину 19-го ст. й україномовне населення міст, сатирично зобразив україномовний драматург Михайло Старицький у своїй п’єсі За двома зайцями, яку вперше було показано у Києві у 1883 р. й надруковано у Москві у 1890 р.[4] Далі цитую фрагменти з мови персонажа Свирида Петровича Голохвостого, шахрая-кар’єриста, який трансформував своє прізвище у русифіковану (і спотворену) форму Голохвастовъ:[5]
Голохвостый. А, хорошо, добре… […] (подае декому руку, а решти кланяетця згорда). Меня такы вездѣ спомынають: значыть моя парсона у шыку! […] (выйма цыгарныцю). Нѣть-ли у кого ыногда сирныка? […] На! Може чы не угодно ще кому? Цыгарка первый сорть! […] Ничого! Понимаете вы, якъ свыни у апаль цынахъ [перенос в кінці рядка]! Це шыкъ – не цыгаркы! Каждая стоить пьять копеекъ; значыть примѣромъ: затягся ты, а уже пьяты копеекъ нема. […] Чаво мыни денëгъ жалѣть? Главноє дѣло сабѣ удовольствіе! Можеть у меня ихъ иногда перегорѣло сколько тысячовъ, дакъ зато-жъ выйшовъ образованнымъ, какъ первый дворанынъ! […] Тепëръ слѣдственно меня по всехѣ усюдахъ первымъ хвысономъ принимають; а почòму? Потòму, што я умѣю, какъ соблюсты свой тыпъ, по-благороднëму говорить понимаю! (Старицкій 1890: 90-93).
Голохвостий залицяється до Проні Сирко, яка, будучи вихованою у пансіонаті, також схильна до використання російської мови у своїх висловлюваннях і часто підмішує у мову то спотворені іншомовні слова і французькі елементи, то – часто виразно діалектні – українізми (напр. просю). Варто процитувати уривок з мови персонажа:
Разумѣетця. Ето маі блызькі прыятелькы і сасиды. […] А вы не знаетë? […] Мерси! То я ковтнула какось дыму… […] Я ще в пенціонѣ курыла […]. Минѣ такъ солодке обрыдло! Кожынного дня у насъ вдома ласощовъ этыхъ разхныхъ, хочъ свыней годуй! Я ще больше люблю пальцыны, нанасы… […] Другымъ можеть необразованнымъ што вгодно зъ губы плюнь, бо понятія никоторого не имѣютъ; а я в пенціонѣ всѣ науки произошла. […] [Звертаючись до мами під час заручин:] Хрыста рады, просю Васъ! Сëгодня-жь такый день: усе може пропасты! […] [До Голохвостого:] Вы очинно добри! […] [До служниці:] Хымко, Хымко! Падай вагню! [До усіх присутніх:] Идить, просю васъ, звидце обое, бо помишаете ще мыни предложеніе робыть (там само: 116–121).
З 1880-х рр. індустріалізація спричинила сильну хвилю імміграції з російських областей до міста Харків та регіонів Донбасу і Дніпра (Єкатеринослава); росіяни часто формували більшість міського прошарку робітників (Галушко 2012: 336). На зламі 20-го ст. етнічні росіяни складали, за даними перепису 1897 року, приблизно 10,5% населення, яке тоді жило на території сучасної України. У містах вони навіть формували більшість, а саме 33,7% російського у порівнянні з 32,5% українського населення. У містах з понад 100,000 жителів частка росіян становила навіть 53,4% по відношенню до 12,6% українців (Kravtsiv et. al. 1993/2021; Галушко 2012: 336).
Не останньою мірою вже згадане обмежене взаємне порозуміння української та російської мов створило зрештою одну з найважливіших передумов для розбудови української літературної мови, яка щонайменше після тимчасової лібералізації російської імперії після поразки у Кримській війні 1853–1856 рр. вийшла за межі літератури і розкрилася у заснуванні недільних шкіл, початках створення україномовної преси, перекладу Біблії українською мовою (Пилипом Морачевським) тощо. Вихідне становище, яке тільки ще більше посилювалося до зламу століть, зобразив Михайло Грушевський у своїй брошурі Украинство въ Россіи у 1906 р.:
Обученіе на чужомъ языкѣ поглощаетъ энергію сельскаго дитяти до такой степени, что для общаго развитія и прыобрѣтенія реальныхъ познаній почти не остается возможности. Напр., высчитано, что наиболѣе удобопонятно составленная изъ употребляемыхъ въ нынешнихъ школахъ книгъ для первоначальнаго обученія – книга Бунакова въ первыхъ пяти урокахъ даетъ на общее число 64 словъ только 17 понятныхъ для украинскаго ребенка; въ шестомъ урокѣ изъ 14 словъ семь вовсе не понятны ему, въ седьмомъ изъ 18 девять, и так далѣе, не говоря о словахъ понятныхъ до нѣкоторой степени (при иномъ произношеніи, удареніи, нѣсколько иномъ значеніи, и т.д.) […] если слово „пенька“ украинскій ребенокъ понимаетъ какъ „пеньок“ (пень), „рожа“ как „роза“, „лучи“ как „лучче“ (лучше), „бабочка“ какъ „баба, женщина“, то чтение великорусской книги, само собою разумѣется, превращается въ болѣе или менѣе удачное разгадыванье шарадъ […]. (Грушевскій 1906: 28, 31–32).
Однак на ініціативу новаторів української мови і створення приватних недільних шкіл і ін. Російська Імперія відреагувала досить швидко закриттям шкіл та заборонами мови, які значно утруднювали унормування української мови у Російській Імперії.
Спершу в 1863 р. на основі так званого Валуєвського циркуляру заборонялося поширення україномовних творів для масового використання, особливо педагогічних та релігійних текстів. Абсурдний аргумент звучав так, що з кола «малоросів» надійшла інформація, що «никакого малороссійскаго языка не было, нѣтъ и быть не можетъ», і що українська мова зрештою є «тотъ же русскій языкъ, только испорченный вліяніемъ на него Польши» (цит. за Грушевский 1906: 10; див. також статті у Moser 2017a i Боряк 2013). Через 13 років цар Олександр ІІ заборонив в Емському указі виробництво та імпорт усіх україномовних книг та використання української мови у громадських місцях. Цей указ було пом’якшено у 1881 р. і він втратив чинність у 1905 р., проте навіть після цього використання української мови не допускали у школах (дивись збірку документів Українська ідентичність 2013). За цих умов поширення російської мови у Російській Імперії відбувалося і надалі за рахунок української.
Діалектологічна карта російської мови в Європі. Імператорське російське географічне товариство. 1914. Українська мова позначена як «група малоросійських говірок».
[1] Українські елементи мовної інтерференції виділено тут і в подальшому тексті жирним шрифтом.
[2] Збірка Тобилевича 1982 р. містить чисельні окремі дослідження, як і корисну бібліографію для дослідження російських діалектів в Україні.
[3] У документах називають українців, зокрема, як «черкасы» чи «малороссийские воинские поселяне», «казенные малороссияне» (Кабузан 1976: 71б 46б 73).
[4] За використання фотографій першого видання завдячую Михайлу Назаренку з Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
[5] Українські елементи у цитованих фрагментах з мови персонажа з твору За двома зайцями виокремлено жирним шрифтом; спотворені іншомовні запозичення і російські марковані нестандартні форми – курсивом.