Якбитологія України: Одна куля (частина 3)

Початок

Продовження

Тим часом шведська піхота почала знову шикуватися в похідні колони для свого маршу в обхід ворожого табору. Характер місцевості між редутами і табором сппричинився до того, що правофлангові батальони, пересуваючись по рівнішому полю, відхилилися вправо. Генерал Левенгаупт, що вів ці батальони, несподівано зрозумів, що його солдати опинилися дуже близько від табору. Також він побачив, що московський табір весь перейнятий бурхливою діяльністю, шикуючись до бою, але поки що в таборі панує безлад (що й не дивно для кількадесят тисяч людей, стиснутих на невеликому клаптику землі). Віддавши наказ батальонам зупинитися, Левенгаупт негайно поскакав до Карла, що перебував із лівофланговими батальонами, що вже вишикувалися у колони для обхідного маневру.

 

Левенгаупт знав про задум Карла, але його вдарила думка про те, що треба скористатися тим, що він тільки що побачив – безладом у росіян. Він швидко доповів Карлу про нову ситуацію. Король був завжди тої думки, що в кожному разі діяти треба якомога агресивніше. Пропозиція Левенгаупта здалася йому абсолютно слушною. Генерал повернувся до правофлангових батальонів і дав команду до атаки. Тим часом Карл наказав решті шведської піхоти знову розвернутися в бойову лінію і підтримати атаку своїх камарадів на правому фланзі. Штурм російського табору таким чином відбувся не з західного напрямку, де зараз була шведська кавалерія, а з південного.

 

«Каролінери» були окрилені першим успіхом бою з російськими драгунами, і не втрачаючи час на перестрілку, вдарили на багнети. Стиснуте у тісному таборі московське військо не мало можливості реалізувати свою чисельну перевагу. Для шведів це була не забавка, не Нарва, проти них зараз теж билися ветерани – але навіть ці ветерани побоювалися шведів, яких вів особисто король Карл. З другого боку, особиста участь короля в бою надавала нових сил його солдатам всюди, куди він встигав на своєму коні. Карлові все так само щастило, кулі його минали. Супротивник почав втрачати бойовий запал, коливатися, і коли фельдмаршал Реншильд, побачивши, що шведська піхота почала атаку табора, також дав команду ескадронам шведських драгунів іти в атаку, у лавах росіян почалася паніка.

Російське військо кинулося тікати до переправи поблизу Петрівки. Багато хто стрибав із круч на березі Ворскли, багато хто потонув у річці та болотах навколо неї. Як і під Нарвою, найкраще себе проявили гвардійські полки Петра І, Преображенський і Семенівський. Вони відбивалися до останнього, захищаючи свого монарха, на краю урвища на східному боці табору. Але зрештою цар Петро, не маючи іншого виходу, дав наказ скласти зброю. Як Карл обіцяв своїм солдатам напередодні бою, обідали вони у російському таборі.

Бажаючи якомога швидше скінчити війну з Московським царством, Карл не пропонував надто обтяжливі умови миру. Петро згодився повернути всі захоплені за час війни шведські землі, зректися сюзеренітету над Гетьманщиною, а також – як він неодноразово сам пропонував Карлові у обмін за Петербург – віддати шведам Псков. Петрові також треба було розв’язати руки, бо назрівала війна із Кримом та Османською імперією, що хотіли реваншу за втрату Азова у попередньому десятилітті.

 

Оскільки сейм Речі Посполитої не ратифікував «Вічного миру» 1686 року (на нього пішов тоді король Ян Собєський, бажаючи забезпечити допомогу Москви у вище згаданій війні із Османською імперією), з точки зору короля Станіслава Гетьманщина легально залишалася частиною Речі Посполитої. Станіслав визнав широкі привілеї «Задніпрянщини», що отримала статус подібний до статуса Курляндії, герцогства, васального Речі Посполитій. Йому потрібен був союзник для боротьби із Сандомирською конфедерацією – без підтримки Москви та не мала шансів на успіх, але все одно ще треба було її перемогти…

***

Насправді ж, звичайно, все відбувалося не так – починаючи із згаданої кулі. Вона таки справді пролетіла на дюйм вище, попала Карлові у п’ятку і прострелила всю стопу наскрізь аж до пальців. Кілька днів король лежав у гарячці, і лікарі боялися, що він може померти. Російське військо переправилося через Ворсклу поблизу Петрівець, бо шведська армія на якийсь час опинилася без свого командувача. Щоправда, за тиждень стан Карла дещо покращився. Він все ще був заслабий, і не могло йти й мови про те, щоб він міг їхати верхи. У бій його повезли на ношах. Не міг він і командувати військом, тож передав командування найстаршому за чином фельдмаршалові Реншильду, що звичайно командував шведською кавалерією.

На жаль, особисті стосунки між фельдмаршалом і командувачем шведською піхотою Левенгауптом були не найкращі, тож Реншильд не присвятив повністю його у план майбутньої битви. Інші генерали також не надто добре розуміли, що саме їм треба буде зробити. Крім того, Спостереження за супротивником було занехаяно без Карла. Нова поперечна лінія редутів, яку звели за день до битви, виявилася сюрпризом для шведів.

Власне, спроба розвідки перед битвою, коли нові редути було викрито, разом з тим викрила росіянам, що шведи щось замислюють, і на шведську атаку вже чекали. До того ж шведські ескадрони без нагляду Реншильда, що тепер був обтяжений загальним командуванням, не встигли вийти на вихідні позиції о другій ночі, забарившись на дві години. Це дало можливість росіянам додатково підготуватися. Більш того, коли о четвертій ранку почалася шведська атака, вже світало, і гарматний і мушкетний вогонь з редутів завдав дошкульних втрат шведським колонам.

Шведи не змогли так швидко пройти крізь редути, як у вищеописаному уявному минулому – російська кавалерія, сперта на шість редутів, атакувала похідні колони шведів, і ті були змушені просити допомоги у своєї кавалерії, порпустивши її поперед себе. Бій із російськими драгунами був нелегким, Меншиков відправив до Петра 14 захоплених шведських знамен. Коли ж Петро наказав йому відійти, Реншильд відізвав шведську кавалерію, не дозволивши їй переслідувати супротивника.

Найбільшою прикрістю було експромптне рішення, прийняте Карлом, коли він дізнався про наявність нових редутів, виділити чотири батальони для захоплення двох недобудованих редутів. Ці редути було захоплено, одначе далі шведи почали штурмувати наступний, цілком готовий редут, і понесли серйозні втрати. Оскільки їхній командувач не повністю розумів план бою, а фельдмаршал вчасно не помітив, що відбувається, шведи знову спробували взяти цей редут, при тому до них на допомогу прийшли ще два шведські батальони. Тобто третина шведської піхоти виявилася виключеною із виконання основної початкової бойової задачі – порватися через лінію російських редутів. Згодом драгуни Меншикова, що повернулися на поле бою, оточили ці батальони й примусили їх до капітуляції.

Генерал Левенгаупт справді на власний розсуд розпочав атаку московського табору, але отримав від Реншильда наказ припинити її на подовжувати діяти за початковим планом. Король Карл, якби він керував армією в бою, дуже вірогідно підтримав би атаку Левенгаупта всіма силами – із суттєвими шансами на успіх (російське військо справді розгорталося на західному фасі табору, і південний фас був слабо захищений.

Нарешті, не маючи звісток про долю відставших батальонів, Реншильд чекав на них протягом двох годин. За цей час російське військо вийшло з табору, розгорнулося в бойове шикування, що давало можливість в повній мірі реалізувати його чисельну перевагу, і почало генеральну битву. Навіть в такій безнадійній ситуації, втративши бойовий запал після, здавалося б, більш менш вдалого початку (пройшли редути, прогнали московських драгунів), шведська піхота кинулася в атаку і змогла прорвати першу лінію московського шику – але скоро опинилася в ситуації, що описується російською приказкою «против лома нет приёма».

Карлові не пофортунило також і особисто – гарматне ядро влучило по його ношах і скинуло його на землю, хай і неушкодженого. Але йому судилося врятуватися з поля бою, дістатися до османських володінь після того, як залишки його армії на березі Дніпра під Переволочною настільки втратили бойовий дух, що здалися меншим за числом російським силам, з часом дістатися через всю Європу до Швеції, не здатися й продовжувати війну, аж поки через 9 років після Полтави йому в скроню не влучила куля з обложеної норвезької фортеці.

 

Ну а про реальну долю Мазепи і Гетьманщини ти, читачу, я сподіваюся, знаєш добре. Просто хочу тобі нагадати лейтмотив відомої серії фільмів, кращий із яких вийшов на екрани невдовзі після того, як наша країна отримала незалежність – «Термінатор. Судний День». «Майбутнє ще не написане. Нема іншої долі крім тої, що ми самі робимо». Таке ненаписане майбутнє розлягалося перед Карлом і Мазепою, і в них був шанс написати його так, як викладено у цьому та двох попередніх текстах. Зараз ненаписане майбутнє розгортається перед нами. Скористаймося нашим історичним досвідом, і створімо власне майбутнє, щоб за триста років нашим спадкоємцям здавалося, що інакше й не могло бути, щоб іншого ходу історії крім нашої перемоги просто неможливо було б уявити.