Мокош – давньослов’янська богиня?

Міф

У давніх слов’ян існувала богиня долі та родючості Мокош, шанування якої зберігалося століттями після прийняття християнства і перейшло у звичаї, та вірування, пов’язані з культом Параскеви-П’ятниці.

Історична реальність

Єдине, що ми знаємо з історичних джерел про Мокош, – це лише її ім’я. Інформація про власне образ, функції та місце перебування богині відсутня.

Невдячна це справа розчаровувати читача, однак місія дослідника міфологічних вірувань та уявлень є саме такою. Нам часто хочеться бачити прадавні звичаї та традиції у сьогоденні, та, можливо, щось із цього відтворити. Але насправді щось далі вглиб за етнографічні дослідження ХІХ-ХХ століть не приносить нам бажаної інформації. Промовистим прикладом є історія давньої слов’янської богині Мокоші.

Важливо розуміти, що не існує жодного, достатньо повного, і, головне, «нашого внутрішнього» джерела, яке б представляло саму язичницьку традицію, і яке можна було б визнати цілком надійним та адекватним відтворюваному змісту. Середньовічні ж писемні джерела, створені уже за часів християнської Русі (переважно анонімними авторами – ченцями-книжниками), не містять жодної інформації про Мокошу (Мокош, Макош) до її включення у т.зв. «пантеон Володимира». «Пантеон Володимира», згідно літопису, був спробою створити спільний для усіх підвладних князю земель язичницький пантеон у 980 році. До нього входили: Перун, Хорс, Дажбог, Стрибог, Семаргл, Мокош. Але крок цей виявився нетривалим і тимчасовим рішенням, бо у 988-989 роках Володимир Святославович приймає християнство як офіційну державну релігію.

Жіноче божество «Мокош» відоме саме завдяки згадкам про пантеон Володимира. Згадки ці містяться переважно у Лаврентіївському літописному зводі «Повісті минулих літ» та окремих його списках. Більш-менш об’єктивна впевненість у жіночій природі цього божества засновується на лінгвістичному аналізі цих згадок. Крім того, Мокош один раз  згадується в апологетичній пам’ятці XII ст. «Слово про ідолів» – у одному ряді з іншими язичницькими божествами. Інших джерел про «давньослов’янську богиню Мокош» – у тому числі про її візуальний образ, функції, місця перебування, вшанування, – не існує.

Цікавість до слов’янської міфології почалася зі спроб «реконструювати» язичницький пантеон вищих божеств, відомості про яких бралися передусім із середньовічних писемних джерел: творів візантійських авторів, записок подорожніх, історичних хронік та літописів, церковних повчань. Коли ж учені-славісти початку ХІХ століття (що походили, як правило, із аристократичних родин та мали за собою багаж класичної університетської освіти і свідоме прагнення «відкрити світові давньослов’янську міфологію») почали звертатися до сучасних їм фольклорно-етнографічних матеріалів, виявилося, що власне жодних богів там і немає. Прагнення відтворити язичницький пантеон, аналогічний принаймні античному греко-римському, зіштовхнулися із відвертим браком інформації. І тут вже довелося доповнювати «науку» припущеннями та вигадками.

Фольклорно-етнографічні матеріали XIX – початку XX ст. не містять жодних натяків на «вищі» божества. Тільки прямо пов’язані із селянським повсякденням вірування в істоти, близькі до людей як за походженням, так і за зовнішнім виглядом та функціями, – відьми, русалки, упирі, «ходячі» мерці, чорти тощо, яких згодом дослідники фольклористи та етнографи структурували до системи т.зв. «нижчої міфології». Вчені-романтики (саме так називалося покоління першовідкривачів-славістів завдяки тодішній європейській інтелектуальній моді) були захоплені шляхетним прагненням описати слов’янську міфологію за аналогією із детально розробленою античною – і щоб власна, вітчизняна міфологія виглядала не гіршою, а то й кращою за класичні традиції.

Автори перших праць про «слов’янське язичництво» самі створювали цілі списки «божеств», назви яких буквально ними же й вигадувалися. Наприклад, із пісенних рефренів, формул лікувальних замовлянь, приказок чи загадок бралися мало зрозумілі мовні форми, і на їхній основі створювалися боги та богині. Звідси виникли Лади, Лелі, Дани, Цимерли й інші плоди «кабінетної міфології». Подібна історія відбувалася і з «богинею Мокош».

Дослідники-романтики XIX ст., зокрема, Г. Глінка, А. Кайсаров, та навіть такі поважні представники «міфологічної школи» як О. Афанасьєв, зіштовхуючись із недостатньою кількістю (та відверто скажемо: бідністю) джерел про Мокош, займалися вільними авторськими «реконструкціями» культу богині Мокоші на основі етнографічних свідчень про культ Святої Параскеви-П’ятниці. І у багатьох випадках ми маємо справу не з власне джерелами, а з їх романтичним, гіперболізованим та вільним трактуванням вченими тієї епохи. На думку тогочасних дослідників-славістів широкого профілю, у середньовіччі християнство «підмінило» богиню Мокош Параскевою П’ятницею.

Така думка перейшла у спадок до наукового доробку низки радянських дослідників (археологів, славістів, етнологів), на думку яких християнський культ Параскеви-П’ятниці «виріс» безпосередньо зі слов’янського язичництва, з культу Мокоші (Макоші). Так писали зокрема Б. Рибаков і Н. Маторін, які вважали Мокош «втіленням богині», відомої іншим індоєвропейським народам – Афродіти, Венери, Фреї. Вони оцінювали культ Святої Параскеви-Пятниці, відомий за фольклорно-етнографічними джерелами XIX – початку XX ст., як дохристиянський «пережиток» культу Мокоші. Борис Рибаков, зокрема, у монографії «Язичництво давніх слов’ян» без належної аргументації та посилань на джерела визначає Мокош (Макош) як «богиню долі, удачі та родючості». За його трактуванням, «Макош» – похідне від «ма» – мати та «кош» – «жереб» чи «кіш для зерна». Такі безпідставні гіпотези не витримували наукової критики та у наступні роки були детально і аргументовано розкритиковані дослідниками різних шкіл і академічних традицій (поміж іншими, це праці Ів Левін, О. Панченко, О. Страхова).

Цікаво, що кабінетний міф про давньослов’янську богиню Мокош, що «збереглася» мало не до наших днів в українському фольклорі в образі П’ятниці, розповсюджений переважно серед різних течій неоязичництва та у псевдонауковій літературі (Г. Лозко, С. Плачинда). Наприклад: «Лада, Дана, Рожаниця, Доля, Мокоша, Берегиня, П’ятниця (Прія), Покрова – це образи давньої, предківської релігії українців. І походять вони з одного праджерела – Богині-Матері – заступниці роду, материнства, плодючості, добробуту» (Г. Лозко). Письменник С. Плачинда взагалі скопіював у своїх творах розкритиковані серйозною академічною наукою гіпотези Б. Рибакова і також «розшифрував» назву «Мокоша» як Мати Коша, розуміючи під цим те, що за доби матріархату «люди жили кошем, родом, родиною, й володарювала там жінка». За наведеними інтерпретаціями не стоїть ані поважна верифікація історичних джерел, ані прискіпливий науковий аналіз, що дозволяє дослідникам різних дисциплін (археологам, мовознавцям, етнологам) трактувати їх як відверто псевдонаукові.

Сучасна академічна наука (етнологія, фольклористика, культурна антропологія) відмовилася від практики механічного співвіднесення різних явищ культури (як XIX ст., так і культури сучасної) із «язичництвом». У тому числі із відшукуванням «прямих паралелей» між християнськими святими і народними релігійними культами та «дохристиянськими уявленнями», про які у нас насправді дуже мало джерел.

Сучасні методи інтерпретації явищ культури виходять із розуміння культури як мінливої цілісності, що постійно змінюється, та не є низкою застиглих у часі конструктів, практик та «пережитків», які не піддавалися трансформаціям нових епох. Отже, лаконічні  згадки про «богиню Мокош» у кількох давньоруських джерелах не дають нам жодних підстав говорити ані про її персоніфікований образ, ані про її функції та характеристики, і, тим більше, ототожнювати її з П’ятницею – персонажем українських народних вірувань та фольклору XIX – початку XX ст.