Словами та кулями: як слобідських селян до Червоної Армії заганяли

Документи Харківського повітового військкомату за лютий-червень 1919 року змусили згадати популярний нині термін «радянська окупація». Вони не просто говорять – волають: не почувалися більшовики «своїми» на тільки-но захопленій Слобожанщині!

Найкращий тому доказ – «Инструкция тов. коммунистам, посланным для агитации среди мобилизованных Красноармейцев и масс, которые враждебно настроены против Советской власти». Дев’ятий її пункт, наприклад, настирливо не радив агітаторам з’являтися серед «народних мас» у формі зі знаками розрізнення. І це вже за якихось два місяці після відновлення радвлади у Харкові!

Звільнений, начебто, від експлуататорів, трудящий люд геть не виказував теплих почуттів до «армії-визволительки». Тому звичайний мітинг на підприємстві чи у приміському селі готувався з використанням методів, характерних для шпигунських операцій у ворожому тилу. Бо автори інструкції добре уявляли, чим може обернутися для «товарища коммуниста» виконання бойового завдання – «уяснить массе, что значит Красная Армия, для чего и кто именно их призывает».

Перед виїздом агітатор мав вивчити кілька стандартних фраз на випадок виникнення нештатних ситуацій. Слова «я сегодня дома не буду», вимовлені по телефону, означали, що обурення мас набуває загрозливого характеру, і вгамувати натовп власним красномовством «товарищ коммунист» вже й не сподівається. Потрібна допомога!

Обуренню, що переросло у бійку, відповідала фраза «я сделал все». Після неї агітатор мав додати назву району чи волості, звідкіля він говорить. Якщо встигне, звісно ж. Бо перед будь-якими «заповітними» словами треба було ще вимовити пароль «поклон ребятам» і дочекатися, поки те саме долине з протилежного кінця дроту.

Закликати громадян ставати до лав Червоної Армії було головним, але не єдиним обов’язком військових агітаторів. Пункт восьмий згаданої вище інструкції вимагав від них ще й фіксувати настрої мас. І, судячи з численних і вельми докладних звітів, його виконували особливо ретельно. От тільки результати «фіксації» були не надто втішними для радянської влади.

Розвеселила інформація з Пісочина: «Пятьдесят процентов настроено против Коммунизма. Объясняется это просто тем, что эти 50% вообще не признают никакой власти».

Мобілізованим Великої Данилівки страшенно не подобалося етнічне обличчя радвлади: «Они заявили, что у нас в России 100 миллионов населения русского, а правят какие-нибудь 3 миллиона евреев».

Червоноармійців в селі вважали «хулиганами», бо якийсь загін встиг там відзначитися хамською поведінкою: «Приходили к хозяевам и требовали себе пищу по своему усмотрению. И если им отказывали, ввиду того, что такой пищи не оказалось, они начинали ругаться и угрожать».

До того ж методу, не передбаченого жодною з інструкцій, вдалися і агітатори. Оскільки на всю Велико-Данилівську волость знайшлося лише десятеро охочих добровільно записатися в «хулігани» задля захисту «єврейської влади».

Побачивши таке, команда агітаторів (шість чоловік, між іншим!), кинула на стіл козирну карту: «Мы сказали, что кто не пойдет в узды (так в оригіналі! – Авт.) Красной Армии, того заберем в рабочие баталионы силой, для работы с буржуазией». І лише після цього всі велико-данилівці, які підлягали призову, погодилися прийти на збірний пункт у призначений час. Але голосувати за відповідну резолюцію відмовилися – обмежилися усною обіцянкою.

Чого була варта подібна «агітація», показали буремні події середини березня 1919-го, коли у Харківській губернії розпочався призов громадян 1896-1897 років народження.

Як витікає із рапорту повітового воєнкома Шебанова, жодних ускладнень він не очікував. Оскільки мав на руках цілу купу мітингових резолюцій зі стандартним закінченням: «По первому требованию Рабоче-Крестьянского Правительства все в ряды Красной Армии!».

Та все ж перестрахувався: 15 березня, коли на збірний пункт почали прибувати перші мобілізовані, «организовал разведку». Тобто, послав у натовп (без знаків розрізнення!) всіх наявних агітаторів на чолі з завідуючим агітаційно-просвітницьким відділом товаришем Бушевим.

Збірний пункт знаходився тоді в будинку Пушкінського училища, що і дотепер стоїть на вулиці Мало-Панасівській. Місце ідеальне: околиця, поруч вокзал. І приміщення на три тисячі чоловік розраховане. Ще чотири тисячі запросто могли поміститися у дворі. Територію збірного пункту оточили караулом і сторонніх не пропускали.

Перші три дні все складалося якнайкраще. Мобілізованим не давали накопичуватися у значній кількості – партіями по 50-100 чоловік швиденько відправляли до військових частин. Та й контингент ішов, на думку воєнкома, більш свідомий – жителі міста.

Перші партії з навколишніх сіл мали прибути 18 березня. А по обіді 17-го надійшов наказ терміново залишити Пушкінське училище і перебазувати збірний пункт на вулицю Різдвяну, до будинку, значно меншого за розміром, що належав раніше Російсько-Французькому банку. Буквально поруч – Благовіщенський базар, Суздальські ряди. Маса різноманітного люду цілими днями товчеться.

Сусідство виявилося фатальним: зранку 18-го не вдалося відокремити від сторонніх осіб ті невеличкі групи призовників, що почали прибувати на Різдвяну. Згідно зі звітом товариша Шебанова, «в ряды мобилизованных влились вредные элементы, и началась усиленная антисемитская и погромная агитация». Незрозуміло хто буквально за лічені хвилини звів нанівець всю агітаційну роботу військкомату: «масса моментально разлагалась и принимала бурный антисемитский погромный характер, было избито несколько евреев и агитаторов».

Вправитися із заворушеннями власними силами воєнком не зміг. Хоча і встиг провести щось зо двадцять арештів. Довелося викликати на допомогу червоноармійський загін. Та коли він прибув до збірного пункту, мобілізовані розбіглися, хто куди.

Приблизно уявляючи, скільки народу має з’явитися на Різдвяній наступного дня, товариш Шебанов вдався до превентивних заходів: викликав на 19 березня співробітників ВУЧК і наряд міліції.

Ті з’явилися біля збірного пункту аж об одинадцятій ранку. Коли на Різдвяній вже вирував трьохтисячний натовп з явно недобрими намірами щодо радянської влади. 8 кінних і 10 піших міліціонерів навіть за наявності великого бажання не змогли б його втихомирити. Тому заспокоювати мобілізованих терміново прибули комендант Харкова Іван Якимович і начальник міської міліції Володимир Мірошниченко.

Поява високих посадових осіб лише розпалила натовп. Почали лунати заклики «пойдем разнесем сборный пункт и освободим принятых». Може б так воно і сталося. Але з Катеринославської (Полтавський Шлях) на Різдвяну заїхав панцерний автомобіль і… вчесав понад головами з кулеметів! Прихильників радвлади було врятовано від цілком вірогідної розправи, але… мобілізовані знову розбіглися!

19-го по обіді, 20-го та 21-го березня на збірний пункт з’являлися лише поодинокі особи або ж дуже маленькі групи мобілізованих. Недобір по Харківському повіту склав 60%! Для порівняння: місто не додало лише 15.

Двох громадян з числа заарештованих біля збірного пункту – Панаса Бордюка та Михайла Кашкарьова, в ніч на 23 березня розстріляли «за погромную агитацию и антисоветскую пропаганду». Наскільки обґрунтованим був трибунальський вирок – Господь відає.

Два джерела, що повідомляють про заворушення, розходяться в одному суттєвому моменті. Товариш Шебанов в докладному, на три сторінки формату А4 звіті, ані словом не обмовився про надруковані на шапірографі листівки, начебто вилучені біля збірного пункту. Зате про них повідомляє куций анонімний допис, вміщений 20 березня у газеті «Коммунист». Тому важко сказати напевне, був цей вибух спонтанним чи кимось організованим. Але, у будь-якому випадку, висновок з нього зробили вірний: «необходимы партийные агитаторские силы»!

І сил тих додали, судячи зі штатного розкладу окружного політуправління. Він просто вражає своєю розгалуженістю! Були передбачені агітаційно-організаційне і культурно-просвітницьке відділення. Останнє, в свою чергу, складалося з кількох секцій, відповідно до способу впливу на мізки – клубної, художньої, літературно-бібліотечної, театрально-музичної і т. п. Одних лише агітаторів двадцять чоловік нараховувалося! А губернський воєнком навіть власний театр отримав. З наперед визначеним переліком п’єс, придатних для постановки.

Щоправда, обділили воєнкома повітового – дали тільки три агітаторських ставки. Але травневе повстання отамана Григор’єва збільшило їх кількість відразу до тринадцяти.

Контролювали всю цю команду словоблудів досить жорстко. В положенні про окружний агітаційно-просвітницький відділ сказано, що він «не является центром разработки теоретических и практических методов Агитационно-Просветительской деятельности». А є лише «передаточным органом, проводящим все мероприятия центра».

Схоже на правду. Легендарна «рука Москви» добре проглядається в десятках і сотнях гасел, надісланих «згори» до Харківського повітового військкомату і дбайливо збережених. Бо навряд чи хтось у наших краях уявляв, що таке «черный съезд банкиров в Париже» і чому мобілізовані селяни мають вимагати для нього негайної смерті.

Для порівняння: щоб підняти бунт біля збірного пункту, одного-єдиного гасла вистачило. Невідомо ким кинутого і навряд чи кимось затвердженого. Зате простого і зрозумілого: «Долой Троцкого и конину! Да здравствует Николай и свинина!».

Спрацювало миттєво!

Чого б то так?

Дивись також:
Визволення від визволителів: український погляд
Чиє свято 23 лютого?