Актуальне

Визволення від визволителів: український погляд

24-25 червня 1919 року Добровольча армія генерала Денікіна визволила Харків від більшовиків. Чому саме «визволила»? Бо традиція тоді така склалася: кожна наступна влада вважала себе визволителькою від попередньої.

Та навряд чи почувалися визволеними харківські українці. І не лише тому, що жахіття червоного терору швидко змінилося жахіттям терору білого. До всього, розпочався цілеспрямований наступ на українську мову та культуру.

Першим помітним наслідком заміни червоного прапора на «триколор» стало зникнення портрета Тараса Шевченка із залу засідань Губернського земства. Містом поширилася чутка, що його викинули за особистим розпорядженням голови Губернської земської управи Акішева.

Член управи Хмельницький насмілився виступити з протестом проти цих дій. Попередньо оголосивши, про всяк випадок, що «стоїть на позиції органічного об’єднання України з усією іншою Великою Росією», але… На його думку, у приміщеннях, призначених для народних зібрань, обов’язково мали б знаходитися портрети «народних просвітителів».

Що для Харківської губернії – на 80 % «українсько-селянської», таким просвітителем був саме Тарас Шевченко, Хмельницький анітрохи не сумнівався. Бо ж вірші поета «пробуджували і продовжують пробуджувати в українському народі… високі почуття людської та національної гідності».

Докладне роз’яснення з приводу цього інциденту 12 липня (29 червня) вмістила газета «Новая Россия». Наглядач приміщень губернського земства Євстратов повідомив, що голова управи лише переніс портрет Шевченка до відділу народної освіти. Бо в залі засідань, на думку Акішева, мали знаходитися портрети представників верховної влади. І Тарас Шевченко виглядав би «дещо» дивно в компанії адмірала Колчака і генерала Денікіна.

Ф-2

Літо 1919-го: денікінці у Харкові

Та це були лише «квіточки»! «Ягідки» вистигли 16(3) серпня 1919 року, коли вийшов наказ №22 «главноначальствующего» чотирьох губерній генерал-лейтенанта Май-Маєвського.

Згідно з цим наказом, всі російські школи, переведені попередньою владою на «малорусский язык», повинні були знову повернутися до російської мови. Викладання українською дозволялося лише в приватних навчальних закладах, що знаходилися на утриманні приватних осіб або ж громад.

Державне фінансування шкіл з «малорусским языком» викладання безумовно припинялося. Заборонялося також утримувати українські навчальні заклади коштом земств та міст. На додаток, Май-Маєвський ще й викладання українознавства скасував.

Зрештою, всі крапки над «і» в українському питанні поставило звернення генерала Денікіна «К населению Малороссии» від 25(12) серпня 1919 року.

«Населению» вкотре пояснили, що український рух – зрадницький, здавна підтримується і роздмухується німцями. А українці – лише «малорусская ветвь русского народа».

Щоправда, гірку пілюлю трохи підсолодили. «Широким» жестом генерал Денікін  дозволив «говорить в местных учреждениях… по малорусски» та пообіцяв, що «не будет никаких ограничений в отношении малорусского языка в печати». І навіть погодився на присутність «малорусского языка» в початкових класах казенних шкіл. Коли знайдуться охочі його вивчати. І за умови, що «малорусский язык» буде викладатися «в его классических образцах».

Харківська преса поспішила похвалити Головнокомандуючого збройними силами Півдня Росії за «шаг к умиротворению». «Новая Россия» ще й до цікавого порівняння вдалася: «Если рядом с французским языком может уживаться родственный ему провансальский, то мы верим, что при взаимном понимании оба языка, обе культуры – русская и украинская – будут развиваться на благо единого целого – российского государства».

Скільки залишилося з того часу носіїв провансальської мови, допитливі можуть дізнатися у мережі. Отака доля і українській готувалася!

Ф-3

У цьому будинку знаходилася до виселення Перша українська гімназія ім. Бориса Грінченка

Знаючи своїх завзятих підлеглих, Денікін, про всяк випадок, закликав відрізняти «изменническое движение» від «деятельности, внушенной любовью к родному краю, к его особенностям, к его местной старине и его местному народному языку». От тільки жодного критерія для розрізнення не вказав!

Тому на практиці «умиротворение» обернулося виселенням єдиної у Харкові української гімназії. Формальний привід для того був. Навчальний заклад, хоч і утримувався коштом купця Івана Гаращенка, проте знаходився у казенному будинку – колишньому приміщенні 2-ї класичної гімназії.

Отримавши наказ звільнити будівлю протягом тижня, педагогічний колектив спробував домовитися з новою владою. До генерала Май-Маєвського ціла делегація пішла – члени попечительської ради Гнат Хоткевич і Володимир Доленко, голова батьківського комітету Іван Гаращенко, директор гімназії Олександр Попов та його заступник Феодосій Федюченко. Результат візиту – нульовий! Тільки про «собачий язык» від генерала наслухалися.

Ф-4

Генерал, полковник і поручик керують українською освітою

Вперті українці спробували звернутися до ще одного впливового військового. Який хоч і був переконаним імперцем, проте українською балакав змалку. І тут не пощастило! Як розповідав пізніше Попов, Шкуро зустрів їх п’яним, і нічого, крім фривольних жартів, просвітянська делегація від нього не почула.

Оскільки час підганяв, голові батьківського комітету довелося мобілізувати всіх знайомих маклерів, які, зрештою, і знайшли по вулиці Коцарській занедбаний будинок колишнього директора земельного банку.

«День і ніч, протягом семи діб, – згадував не без гордощів Гаращенко, – кипіла робота. Підлога, стіни, електрика, вода, каналізація і інше було приведено до ладу і гімназія переведена в своє приміщення. Чотири місяці довелося утримувати своїм коштом увесь учительський персонал». Двадцять чотири чоловіки, між іншим.

Ф-5

Харківський благодійник Іван Степанович Гаращенко

Українській гімназії імені Бориса Грінченка пощастило: знайшлася людина з великим серцем і таким самим гаманцем. Та це було, швидше, винятком, аніж правилом. Три початкових школи з викладанням українською мовою так і не змогли відкрити восени 1919-го навчальний рік. Бо державне фінансування припинилося, а щедрих благодійників якось не трапилося.

Зате у грудні трапилося чергове «визволення». Цього разу вже червоні погнали білих із Харкова. І, начебто, справедливість відновилася. Гімназії імені Грінченка повернули приміщення (24 чотири класних кімнати і два зали), а її директор став заступником завідуючого міським відділом освіти.

Колектив, що успішно подолав труднощі, створені «золотопогонною наволоччю», 27 грудня 1919 року удостоїла добрим словом газета «Пролетарська правда». І навіть на пророцтво наважилася. Ось, мовляв, ті люди, які стануть основою нової, червоної школи!

Не стали, насправді – сіли.

Жоден з тих п’яти, які заради рідного слова ходили на уклін до білих генералів, не уникнув конфлікту з Радянською владою!

Неодноразово арештовували Попова, Гаращенка. Доленка. Одначе, їм пощастило вижити і вийти на еміграцію. Хоткевича та Федюченка розстріляли у 1938-му.

…Непевна то річ – визволення із чужих рук.

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору