Актуальне

Чиє свято 23 лютого?

Багато десятиліть українці, громадяни СРСР, а потім й України, святкували 23 лютого. У СРСР день 23 лютого офіційно називався «День Червоної Армії і Флоту», а після перейменування Робітничо-селянської червоної армії (РСЧА, рос. РККА) цей день теж отримав нову назву — «День Радянської Армії і Військово-Морського флоту».

1

Одна з вітальних листівок з 23 лютого. Герой листівки – історичний персонаж-більшовик, що бореться за владу рад

6 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла закони «Про оборону України» і «Про Збройні Сили України». За два роки (з 6 грудня 1991 р. по 30 вересня 1993 р.) під керівництвом першого міністра оборони Костянтина Морозова було створено національну систему управління військовим угрупуванням колишнього СРСР на території незалежної України, приведено особовий склад до присяги на вірність народу України й реорганізовано у структури Збройних Сил України, чим, фактично, й закінчено історію Радянської армії в Україні.

(Дивись також: 6 грудня у нашій військовій історії)

А же у 1999 р. Президент України Леонід Кучма законодавчо закріпив статус старої радянської дати — Указом №202/99 від 23.02.1999 «Про День захисника Вітчизни», який мали відзначати щорічно того ж 23 лютого. (Дивись також: «День фактическаго переворота» та інші неробочі дні радянської України)

Відкрита агресія Росії проти України у 2014 р. й новітня російсько-українська війна змінили погляди на українську мілітарну історію і військові традиції. Указом Президента України Петра Порошенка №806/2014 було встановлено свято — День захисника України, яке відзначається щорічно 14 жовтня. Другим пунктом цього Указу було визнано таким, що втратив чинність, Указ про відзначення  Дня захисника Вітчизни. У преамбулі чітко вказано: «З метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості».

14 жовтня, день Покрови Пресвятої Богородиці, традиційно вважається днем українського козацтва й днем створення Української Повстанської Армії.

Скасування свята 23 лютого викликало неоднозначну реакцію тих, хто добре пам’ятає святкування цього дня у Радянському Союзі і тужить за СРСР. Отже, спробуємо розібратись що це за свято, з’ясуємо питання історичності цієї дати і чиє це свято; яку Вітчизну захищали ті, хто у 1918 р. називався «красногвардейцем» (пізніше «красноармейцем»).

***

16 лютого 1938 р. в «Известиях» Сталін зазначав: «Под Нарвой и Псковом немецким оккупантам был дан решительный отпор. Их продвижение на революционный Петроград было приостановлено. День отпора войскам германского империализма стал днём юбилея молодой Красной Армии».

Через чотири роки, у 1942 р., під час німецько-радянської війни Сталін був більш категоричним: «Молодые отряды Красной армии, впервые вступившие в войну, наголову разбили немецких захватчиков под Псковом и Нарвой 23 февраля 1918 года. Именно поэтому день 23 февраля 1918 г. был объявлен днём рождения Красной армии».

Хоч ще у 1933 р. нарком по військових і морських справах Климентій Ворошилов піддавав сумніву історичність цієї дати на святковому засіданні, присвяченому 15-й річниці РСЧА: «Кстати сказать, приурочивание празднества годовщины РККА к 23 февраля носит довольно случайный и трудно объяснимый характер и не совпадает с историческими датами».

Щодо «перемог» у цей день можна зробити висновок зі слів Леніна, написаних у статті «Тяжёлый, но необходимый урок», надрукованій у газеті «Правда» 25 лютого 1918 р.: «Мучительно-позорные сообщения об отказе полков сохранять позиции, об отказе защищать даже нарвскую линию, о невыполнении приказа уничтожить все и вся при отступлении; не говорим уже о бегстве, хаосе, безрукости, беспомощности, разгильдяйстве (…) В Советской республике нет армии».

З історичних джерел відомо, що жодного «на голову розгрому» німецьких військ під Псковом і Нарвою не було. 23 лютого 1918 р. німецькі війська з 53 корпусу групи армій «D» знаходились 55 км від Пскова й 170 км від Нарви. Ніяких боїв між ними й Червоною гвардією у цей день не зафіксовано. Однак уже 25 лютого близько другої ночі німці повністю контролювали Псков, про що 27 лютого у газеті «Правда» було зазначено «Псков был занят небольшими силами немцев. Город удалось бы отстоять, если бы было оказано сопротивление. К сожалению, солдаты в первый момент поддались панике и не предприняли никаких шагов к отпору».

Ось таку «перемогу» отримали бойові підрозділи більшовицької революції в лютому 1918 р. під Псковом (а 4 березня втратили й Нарву). Хто знає, чим би все закінчилось, якби не підписання 3 березня Брест-Литовського мирного договору між Центральними державами (Австро-Угорщина, Німецька та Османська імперії, Болгарське царство) і Російською Федеративною Радянською Республікою, який зафіксував поразку Росії та її вихід з Першої світової війни. Німецькі війська зупинились на лінії Псков – Нарва й далі не просувались.

2

Фрагмент монументу в честь перших боїв Червоної армії у Хрестах (приміський мікрорайон Пскова), спорудженого у 1969 р. На ньому червоноармійці таки здобули перемогу над німцями )))

***

Лютневі події 1917 р. в Петрограді і повалення самодержавства були поштовхом до національного піднесення окремих народів Російської імперії, зокрема і українського народу. Центральна Рада як законодавчий орган, який представляє інтереси українців, 7 (20) листопада 1917 р. видала ІІІ Універсал, що проголосив створення Української Народної Республіки (УНР), яка не відокремлюється від Росії, але вся влада в Україні відтепер належить лише Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. За ІІІ Універсалом, до УНР належали землі, населені здебільшого українцями.

Подальші дії більшовиків і агресія проти України призвели до появи 9 (22) січня 1918 р. IV Універсалу, що проголосив Українську Народну Республіку «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу» з закликом «всіх громадян самостійної Української Народньої Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки». Центральна Рада зобов’язувалась вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні та почати мирні переговори з Німеччиною. ІІІ і IV Універсали поставлені на голосування Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.

9 лютого (за новим стилем) 1918 р. у Брест-Литовському було укладено мирний договір між УНР та Центральними державами (Австро-Угорщина, Німецька та Османська імперії, Болгарське царство). Підписанти Угоди визнавали незалежність УНР і брали на себе зобов’язання надати Україні військову допомогу. Як вже зазначалося, російська (більшовицька) делегація підписала мирний договір з Центральними державами 3 березня. Російські більшовики зобов’язалися визнати законність уряду УЦР, негайно вивести свої війська з України, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду, громад та установ УНР, укласти з нею мирний договір.

Таким чином, у період, що ми розглядаємо як передісторію дати 23 лютого 1918 р. в Україні, було створено законодавчий орган (Українську Центральну Раду), її виконавчий орган (Генеральний Секретаріат), утворено Українську Народну Республіку і проголошено повну незалежність УНР. Цю незалежність визнали Центральні держави, а також більшовики. 23 лютого 1918 р. українці і росіяни були у різних державах і те, що стосувалось росіян під Нарвою і Псковом, не зовсім стосувалось українців, громадян УНР. Які ж були відносини між цими державами?

***

У жовтні 1917 р. до влади у Росії прийшли більшовики. І хоча в середині листопада вони урочисто визнали право народів колишньої Російської імперії на національне самовизначення, радянська влада не збиралася зрікатися національних окраїн імперії Романових. Проголошення УНР з повнотою влади Центральної Ради і Генерального Секретаріату викликало невдоволення більшовицького уряду Росії у Петрограді — Ради народних комісарів (Раднаркому). Більшовики почали готувати агресію проти Центральної Ради, спочатку інспіруванням внутрішнього повстання проти ЦР, а згодом і відкритою збройною агресією (і як тут не згадати 2014 рік і «гібридну» війну, ознаки якої ви побачите по тексту нижче).

З листопада 1917 р. більшовиками та їхніми прибічниками в містах України почали створюватись революційні або військово-революційні комітети (ВРК), які проголосили своєю метою встановлення в Україні радянської влади. Також опорою більшовиків в Україні стали загони червоногвардійців — озброєні робітничі загони на зразок російської революції 1905 р.

Уже на початку грудня більшовики почали підготовку до збройного перевороту. Спочатку в ніч з 11 на 12 грудня 1917 р. (тут і надалі дати за новим стилем) вони спробували підняти повстання у Києві, опираючись на збільшовичені військові частини. Однак збільшовичені військові виявилися неготові проливати свою кров за «пролетарське щастя» і були роззброєні в ніч на 13 грудня українськими вояками, після чого вислані на батьківщину — в Росію. Також зазнав краху збройний  виступ червоногвардійців у Одесі, який розпочався 13 грудня. Повстання придушене 2-м Гайдамацьким пластунським полком, після чого сторони домовилися про виведення сил з центру міста.

16 грудня Раднарком ухвалив «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради» авторства Леніна – Сталіна – Троцького. Вимоги: припинити створювати Український фронт (частина Східного фронту Першої світової), пропускати через територію УНР більшовицькі частини з фронту на Дон, а війська Каледіна навпаки не пропускати, припинити роззброєння «революційних» загонів в Україні. Не очікуючи відповіді українського уряду, революційний польовий штаб при Ставці почав підготовку до військової операції проти УНР, чим, фактично, розпочав збройну агресію, яку згодом назвуть першою радянсько-українською війною. Уряд УНР ультиматум відхилив зі словами «Генеральний Секретаріат рішуче одкидає всякі намагання народних комісарів вмішуватись у справу упорядкування державного й політичного життя в Українській Народній Республіці».

Крім підготовки до військових дій проти УНР, російські більшовики також готувалися до політичної боротьби в середині України проти Центральної Ради та її представників на місцях. Результати цієї боротьби більшовики згодом використали на міжнародному дипломатичному рівні (згадуємо термін «гібридна війна»). У Києві був організований Всеукраїнський з’їзд рад, що пройшов 17-19 грудня. Всупереч очікуванням місцевих більшовиків, 19 грудня делегати з’їзду висловили підтримку Центральній Раді та її курсу, проголошеного ІІІ Універсалом. Наслідком такої підтримки стало відхилення ультиматуму Раднаркому. Після цього більшовицькі делегати виїхали до Харкова, а Раднарком став вважати Центральну Раду такою, що перебуває у стані війни з більшовицькою Росією. Хоч це рішення було прийнято 18 грудня, ще напередодні завершення з’їзду, отже комісари у Петрограді так чи інакше не збиралися рахуватись з Центральною Радою.

21 грудня Ленін призначив члена Раднаркому В. Антонова-Овсієнка керувати «операціями проти каледінських військ та їхніх спільників», маючи на увазі під спільниками саме Центральну Раду (це пояснив у спогадах сам В. Антонов-Овсієнко). Перші ешелони російських червоногвардійців і матросів прибули до Харкова того ж таки 21 грудня; до 23 грудня більшовики взяли місто під контроль (при тому вояки-українці харківської залоги оголосили нейтралітет і опору не чинили); 24 грудня у Харків прибув Антонов-Овсієнко зі своїм штабом, щоб на місці контролювати проведення операцій.

У захоплений Харків прибули делегати-більшовики Всеукраїнського з’їзду рад у Києві й разом з делегатами рад Донецького й Криворізького басейнів оголосили про проведення власного Всеукраїнського зїзду рад. Вони оголосили про встановлення в Україні радянської влади і поширення на території української республіки дії декретів Раднаркому з Петрограду. Цими делегатами було «обрано» найвищий орган влади — Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) Рад України на чолі з Ю.Медведєвим, а 26 грудня повідомлено Раднарком про перебирання до своїх рук «усієї повноти влади на Україні», яку вважали невід’ємною частиною федеративної Росії. Як орган виконавчої влади на противагу українському уряду Генеральному Секретаріату було створено радянський Народний Секретаріат (більшовики підкреслювали «народність» цього органу і його походження з низів).

Більшовики почали захоплювати українські міста, водночас роззброюючи українські залоги. Де українці ставили опір, там було застосовано силу російських червоногвардійців і матросів. Водночас серед розпропагованих вояків-українців почались масові прояви невиконання наказів і відмови воювати з більшовиками.

4

Художнє відображення бою під Крутами, що на багато десятиліть став героїчним прикладом для борців за волю України

8 січня 1918 р. бойовий курінь 1-ї Української військової школи (300 юнаків при 18 кулеметах) під командуванням А. Гончаренка прибув до Бахмача (Чернігівська губернія), якому загрожували війська Р.Берзіна з Гомеля. У кінці січня ці юнаки прославились у боях за залізничну станцію Крути, а ті 28 з них, хто потрапив у полон до петроградських і московських червоногвардійців і був розстріляний, стали на багато десятиліть героїчним прикладом для борців за волю України. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський, уродженець Галичини, почав співати гімн «Ще не вмерла Україна» і його підхопили усі інші полонені, які з цими словами на устах і загинули…

(Дивись також: Фотоджерела: не плутати похорон жертв більшовиків та похорон героїв Крут (березень 1918 р.)

У той час загін Михайла Муравйова 19 січня без бою зайняв Полтаву. 23 січня тверські і макіївські червоногвардійці Муравйова зайняли Кобеляки й Кременчук, а 28 січня зайняли Бахмач, який невеликий загін українських вояків змушений був залишити без бою. Там загони Муравйова і Берзіна об’єднались і перший поставив чітке завдання «Наше боевое задание — взять Киев… Кровью заплатят они нам. Если надо, то камня на камне не оставим».

3

Вірні до загину! Січові стрільці (київські), які одні з перших провели правильну антитерористичну операцію проти ворогів України

Тим часом у Києві більшовики часу не гаяли і 28 січня на заводі «Арсенал» почалось повстання, яке переросло 29 січня у збройні сутички. Політичне керівництво повстанням здійснював О.Горвіц, який напередодні прибув до Києва з Харкова за дорученням ЦВК Рад України. Також збройні сутички почались у інших частинах Києва. Переломили хід червоного повстання Січові стрільці, які вдарили на подільських червоногвардійців, а також підрозділи Гайдамацького коша Слобідської України під командуванням С. Петлюри, які прибули з лівобережного фронту вночі 1 лютого. Гайдамаки рішучими атаками захопили укріплення навколо Арсеналу і вдосвіта 3 лютого остаточно здобули «Арсенал», а Січові стрільці остаточно зачистили Поділ. Більшовицький заколот було придушено. О.Горвіц до своєї загибелі на «Арсеналі» переконував заколотників протриматись до підходу основних сил червоногвардійців з Харкова, однак не судилось…

Уже 3 лютого увечері більшовики захопили Дарницю, а наступного дня артилерія червоних почала вести вогонь по Києву. 5 лютого більшовики перейшли у наступ, однак перші їхні атаки відбили загони Вільного козацтва і полк ім. Костя Гордієнка. 6 і 7 лютого війська Муравйова поступово займали з важкими боями правий берег Києва і 8 лютого українське командування прийняло рішення залишити столицю. У ніч на 9 лютого виснажені українські вояки покидали палаючий Київ, а вже наступного дня мешканці столиці УНР відчули на собі суть слів Муравйова «Кровью заплатят они нам!». Муравйов на додачу звернувся до киян зі словами, що радянську владу принесено з далекої півночі на вістрях багнетів, і там, де встановлюють, її підтримують цілковито силою цих багнетів… Від цих багнетів з півночі загинули за різними оцінками від 3 до 5 тис. мирних киян. Розстрілювали на вулиці, навіть знайшовши посвідку, виписану українською мовою.

9 лютого 1918 р. у селі Ігнатівка під Києвом українські вояки з різних частин були реорганізовані у окремий Запорізький загін під командуванням генерала Прісовського. Курінь Січових стрільців і Гайдамацький кіш Слобідської України залишились окремими частинами. Усі бажаючі покинути військову службу були відпущені, у війську залишились тільки добровольці. Військовий міністр О.Жуковський призначив головнокомандувачем військ УНР підполковника О.Сливинського.

Дату 9 лютого 1918 р. можна вважати датою створення саме регулярної Армії Української Народної Республіки, хоча по факту війська УНР почали формуватися у листопаді-грудні 1917 р. з наказів генерального військового секретаря про національну військову дисципліну у збройних силах УНР, про запровадження зовнішніх відзнак національних збройних сил, а також зі створення на початку грудня Генерального штабу як центрального органу управління збройними силами УНР.

Отже, нехай читач сам розсудить, які саме події лютого 1918 р. більше стосуються військової слави України, і чи варто відзначати нам 23 лютого. Сподіваюся, що викладені вище факти дають достатньо для цього підстав.

 

У статті використано матеріали з книги “На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914-1921 років” (8 том з популярної серії LikБез “Історія без цензури”)

 

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору