Крим передали, наче «мішок картоплі»?

Intro

Часто з уст російських адептів Міфу про «КримНаш» можна почути таке міркування: «Гаразд, – кажуть вони, – не важливо, чи передали Крим 1954 року Україні законно чи незаконно, не будемо сперечатись. Але ви ж не заперечуватимете, що це передання здійснювалося в межах однієї держави – Радянського Союзу? А якщо ви вийшли зі складу СРСР, чи не настав час повернути те, що отримане за радянських часів?». В останні роки додатковим, якщо можна так сказати, «аргументом» у цій суперечці став український закон про декомунізацію. Хитро примружившись, «кримнашисти» запитують: «Якщо радянський режим визнано злочинним, то чому б вам не виправити наслідки всіх його діянь: повернути Крим Росії, а Львів – Польщі? І якщо вже зносити пам’ятники Леніну, то, може, і радянські заводи з будинками знесете?». Що ж, розглянемо цей міф, останній з-поміж «історичних», про 1991 рік та «мішок картоплі».

 

Міф…

У різному вигляді він існував упродовж усіх двох десятиліть після розпаду Радянського Союзу. Ось, наприклад, текст 2002 року:

 

Передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР, фактично також насильницька, що, не питаючи думки народу, перемістила російський народ півострова з однієї республіки СРСР в іншу, спочатку теж не була депортацією. Але в 1991 році СРСР не стало. У січні 1991-го автономія Криму хоч і була відновлена, але у складі УРСР, а не РРФСР. Таким чином уже в грудні 1991 року, після розпаду СРСР, росіяни Криму опинилися не в Росії, а в Україні.

Глухов А. Позорная страница истории коммунистической России

 

А от підсумкова цитата з «Кримської промови» Володимира Путіна:

 

У людей, звісно ж, і тоді виникало питання, з чого це раптом Крим опинився у складі України. Однак, зрештою (слід прямо про це сказати, ми всі це розуміємо), це рішення сприймалось як певна формальність, адже території передавалися в межах однієї великої країни. Тоді годі було уявити, що Україна та Росія можуть бути не разом, можуть бути різними державами. Але це сталося.

Те, що здавалося неймовірним, на жаль, стало реальністю. СРСР розпався. І коли Крим раптом опинився вже в іншій державі, отоді Росія відчула, що її навіть не обікрали, а пограбували.

Водночас треба відверто визнати, що й сама Росія, запустивши парад суверенітетів, сприяла розвалу Радянського Союзу, а під час оформлення розпаду СРСР забула і про Крим, і про головну базу Чорноморського флоту – Севастополь.

Сьогодні, через багато років, я чув, як кримчани нещодавно казали, що тоді, у 1991 році, їх передали з рук у руки, наче мішок картоплі. І з цим складно не погодитись. Російська держава, що ж вона? Що Росія? Схилила голову і змирилась, проковтнула цю кривду. Наша країна перебувала тоді в такому тяжкому стані, що просто не могла реально захистити свої інтереси. Але люди не могли змиритися з кричущою історичною несправедливістю.

Путін В. Кримська промова, 18 березня 2014 р.

 

Отже, основними тезами міфу про «Крим – мішок картоплі» є такі дві: 1) передання півострова до складу України було якщо й не незаконним актом, то достоту «певною формальністю»; 2) після розпаду СРСР 1991 року Росія не змогла, хоча й повинна була, повернути собі Крим, а Україна мала його віддати. Проблеми, пов’язані з передачею півострова, ми вже детально обговорили раніше, а зараз зосередимося на пункті № 2.

 

…і реальність

Де-не-де з метою маніпуляції, але частіше через банальне невігластво розмови про «мішок картоплі» мають відправною точкою 1991 рік. Ось, мовляв, розпався Радянський Союз, і почалося. Насправді ж усе розпочалося ще раніше. 12 червня 1990 року Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка затвердила Декларацію про державний суверенітет, проголосивши створення демократичної правової держави у складі оновленого Союзу РСР. За місяць, 16 липня, аналогічну декларацію ухвалила Українська Радянська Соціалістична Республіка. І хоча обидві республіки формально перебували у складі однієї держави, вони почали вибудовувати свої двосторонні відносини на нових правових засадах. 19 листопада 1990 року Леонід Кравчук і Борис Єльцин підписали в Києві Договір між РРФСР та УРСР, стаття 6 якого засвідчувала:

 

Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність Української Радянської Соціалістичної Республіки та Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки в нині існуючих у межах СРСР кордонах.

Договір між Українською Радянською Соціалістичною Республікою та Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою, 19 листопада 1990 р.

 

Ця угода, певна річ, підтверджувала перебування Криму у складі України, а не Росії, оскільки саме така належність була зафіксована в чинних на ту мить конституціях РРФСР та УРСР. Тож ніякого «кримського питання» на тодішньому порядку денному не було.

На це адепти Міфу про «КримНаш» заперечують, що зазначений договір був між двома радянськими республіками, а після здобуття ними незалежності ситуація змінилася. Що ж, і незалежні держави врегулювали це питання за допомогою кількох документів, як-от:

– Угода про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 року, у якій ішлося про визнання та поважання взаємної територіальної цілісності й недоторканності існуючих кордонів у межах Співдружності;

– Алма-Атинська декларація від 21 грудня 1991 року, що підтверджує цей підхід;

– Статут СНД від 22 січня 1993 року, що закріплював серед взаємопов’язаних і рівноцінних принципів відносин усередині СНД визнання та непорушність існуючих державних кордонів, відмову від протиправних територіальних надбань, а також територіальну цілісність держав і недопущення будь-яких дій, спрямованих на розчленування чужої території;

– Декларація про дотримання суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів держав – учасниць СНД від 15 квітня 1994 року.

У відповідь на це можна почути, що Україна так і не стала повноправним «членом» СНД, а залишилася її «учасником», тому ці положення на неї не поширюються. Проте така думка є хибною, оскільки 3 з 4 зазначених вище документів ратифіковані й Україною, й Росією, а отже, зобов’язують ці держави до виконання згаданих положень.

У схожому дусі були укладені й кілька постанов російського парламенту з 1992 до 1996 року, у яких послідовно заперечувалося право України на володіння Кримом і, окремо, Севастополем. Але в усіх цих випадках у Росії просто відкидали законність актів 1954 року, а не висували інших обґрунтувань.

В остаточному підсумку, лише після укладення 1997 року «Великого» Договору про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною та Російською Федерацією, який набрав чинності 1999 року, офіційна Москва відмовилася від претензій на Кримський півострів.

 

Високі Договірні Сторони будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.

Договір про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною та Російською Федерацією, 31 травня 1997 р.

 

Цікаво, що 2008 року сам Володимир Путін, тодішній прем’єр-міністр Росії, недвозначно висловився на користь української належності Криму.

 

Крим не є ніякою спірною територією. І Росія давно визнала кордони сьогоднішньої України. Ми, по суті, закінчили наші перемовини щодо кордону. Йдеться про демаркацію, але це вже технічні справи. Усередині суспільства (у Криму) відбуваються складні процеси. Там проблеми кримських татар, українського населення, російського населення, слов’янського населення загалом. Але це внутрішньополітична проблема самої України.

Путин В. Интервью первому каналу телевидения Германии «АРД», 29 серпня 2008 р.

 

Чимало інших можновладних російських політиків висловлювались у такому ж дусі. Шеф зовнішньополітичного відомства Сергій Лавров у 2011 році був доволі однозначним.

 

Президенти Єльцин, Путін, Медведєв послідовно висловлювалися про статус Криму. У кожного з нас можуть бути ремінісценції, ностальгічні спогади, але будь-який відповідальний політик і будь-яка нормальна людина, що живе в Росії або в будь-якій іншій країні, має розуміти, що реанімація питання належності Криму – це кров. І нікому це не потрібно.

Лавров С. [интервью] // Эхо Москвы. – 2011. – 5 червня.

 

Як же кардинально змінилася їхня риторика після анексії Криму! Але повернімося до нашого міфу.

Отже, по-перше, 1991 року півострів нікуди не передавали, ні як мішок, ні в будь-який інший спосіб, оскільки на ту мить він уже майже чотири десятиліття перебував у складі України, хай що там кажуть «кримнашисти» про події 1954 року.

По-друге, його належність Україні була зафіксована в Конституції УРСР 1978 року, а сама Україна в такому складі визнана РРФСР за договором 1990 року. Тож нічого Росія після розпаду СРСР не «забула».

По-третє, заяви російського парламенту в 1992–1996 рр. про «неукраїнський Крим» були виключно односторонніми документами. У всіх двосторонніх угодах між Києвом і Москвою українська належність півострова не заперечувалась. Як ішлося вище, ще нещодавно керівництво Росії публічно відхрещувалося від Криму й лише після усунення з посади Президента України Віктора Януковича взяло свої слова назад. Цікаво, що анексія півострова призвела до порушення понад 400 міждержавних, міжурядових і міжвідомчих угод Росії та України, у яких так чи інакше фігурував український регіон [Задорожній О. Анексія Криму – міжнародний злочин. – К., 2015. – С. 420].

А найголовніше, про що повсякчас «соромляться» згадувати російські пропагандисти, те, що більшість кримчан на референдумі 1 грудня 1991 року проголосували на підтримку незалежності України, тим самим легітимізуючи суверенітет нової держави й над територією півострова.

Відомості про результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. За незалежність України проголосували понад 54% кримчан і 57% севастопольців. Джерело: ЦДАВО України

Отже, офіційна Москва з 1990 року послідовно визнавала Крим українським, кримчани 1991 року погодилися жити в незалежній Україні, а всі розмови про «мішок картоплі» – не більш ніж спроба Кремля виправдати агресію проти сусідньої держави.