Населення Донбасу – це переважно нащадки росіян, привезених ешелонами в 1933-1934 рр. після Голодомору?

Міфи і стереотипи

Переселення росіян на Донбас у 1933-1934  рр. призвели до його русифікації. Це дозволяє зрозуміти «причини сьогоднішніх подій на Донбасі, політичні, мовні, релігійні суперечності на Сході України, корені сепаратизму».

Історична реальність

Збільшення відсотку етнічних росіян на Донбасі не пов’язане з організованими владою переселеннями в 1933 та 1934 рр. Переселення росіян 1933-1934 рр. в Україну відбувалися не в промислові центри  Донбасу; кількість російських переселенців цієї хвилі була незначною; більшість російських переселенців невдовзі покинули Україну.

1) Переселення 1933-1934 рр. – незаперечний факт. Але здійснювалося воно не лише з РСФРР та Білоруської СРР, а й з Чернігівської, Київської та Вінницької областей України. У листопаді-грудні 1933 р. переселення відбувалося з-за меж УСРР – Горьковського краю, Західної, Центрально-Чорноземної (ЦЧО), Івановської Промислової (вживалася також назва «Іванівська») областей РСФРР та з Білоруської СРР. Всього 21341 господарств. У січні-лютому 1934 р. відбулося переселення 21127 господарств. Причому з Росії було переселено лише 3178 господарств (з ЦЧО до Харківської області). Інші майже 18 тис. господарств – з Чернігівської, Київської та Вінницької областей УСРР.

2) Переселення не стосувалося Донбасу (Донецького басейну, промислового регіону). Воно відбувалося у віддалені від промислових центрів сільські райони Донецької області УСРР, до складу якої тоді входили території сучасних Донецької та Луганської областей. Із 3500 господарств з Івановської Промислової області РСФРР – 400 було переселено до Старо-Каранського району (його межі приблизно відповідають сучасному Тельманівському району Донецької області), вагому частку населення якого становили етнічні греки. Решта російських колгоспників були поселені в села семи районів на півночі сучасної Луганщини. Не зайвим буде підкреслити, що територія жодного із цих семи районів не є і не була підконтрольною бойовикам так званої «ЛНР»,

3) Абсолютна більшість переселенців Росії, ознайомившись із ситуацією на місцях переселення, і незважаючи на усі надані їм пільги, вже протягом року повернулася назад. Вони мали таку змогу, бо це було добровільне переселення. Наприклад, з Марківського району на Луганщині  з переселених 401 родини назад повернулося 329. Чому поверталися? На прикладі місцевих колгоспників переселенці бачили, що на них чекає в майбутньому. Перед їхніми очима була невтішна картина: «голодні напівмертві люди, більшість колгоспників напівроздягнені і роззуті, 2/3 колгоспників харчуються послідом із різних бур’янів, качанами після кукурудзи, в кращому випадку – буряками та гарбузами» (з листа переселенця до родичів в Іванівську область). Такого майбутнього собі та своїм дітям переселенці не бажали. Пояснюючи своє небажання залишатися в Україні, група переселенців зазначала: «Думка одна – повернутись назад, тому що в Івановській області проживати вільніше, швидше можна заробити грошей».

4) У грудні 1933 р. селян з Росії до сільських районів Донецької області було переселено близько 19 тис. осіб. Це зовсім невелика кількість. Навіть якби то було переселення справді до Донбасу, і всі переселенці залишилися б на постійно, така переселенська кампанія нездатна була справити хоч якийсь помітний вплив на етнічну ситуацію у майже тримільйонному регіоні. А ті, хто залишився, – крапля в морі не лише порівняно із загальною кількістю населення Донецької області, але навіть порівняно із населенням тих районів, куди вони переселялися. Для представлення «масштабності» переселень із Росії, автори часто згадують про кількість ешелонів, в яких прибували поселенці. Цим самим зазначені автори  вдаються до принципу удава з радянського мультфільму: «А в попугаях я длиннее». Вказівка на кількість ешелонів, звичайно, важлива. Але ж відправлялися у них не лише люди. Приміром,  у 44 ешелонах, відправлених із Іванівської області до Донецької, було перевезено 3710 господарств, тобто не лише люди, яких було 19 тис. осіб, але й 1645 коней, 2944 голів великої рогатої худоби, 2433 дрібної худоби. В Донецьку область вони добиралися не своїм ходом.

Факти свідчать, що переселення 1933-1934 рр. відбувалося у спустошені Голодомором райони України як з Росії та Білорусії, так і з менш постраждалих регіонів Української СРР. Всього відбулося переселення в 91 район України. Вже сама потреба такого переміщення населення демонструє жахливі наслідки Голодомору, а перелік районів допомагає уточнити географію демографічних втрат. Однак безпосереднього стосунку до асиміляції ці переселення не мають. Епіцентром русифікації були великі міста, які не постраждали від Голодомору, тоді як зазначені переселення відбувалися саме у сільські райони.

Водночас є всі підстави стверджувати, що асиміляція міст дійсно була одним із побічних наслідків Голодомору: через демографічні втрати українські селяни не змогли заповнити міста України в ході викликаної індустріалізацією урбанізації, і тому велика частка нових робітників приїжджали в індустріальні центри Донбасу з поза меж УСРР. Але асиміляція аж ніяк не була наслідком нечисельного переселення 1933-1934 рр.

Статистика переселень тут.

Дивись також: “Донецька та Луганська області — це історичні землі донських козаків, а не України?“; “У 1919-1920 рр. більшовики подарували Україні Донбас?“