Три біографії на тлі Вересневої кампанії

Якщо читати спогади чи документи про німецько-польську війну 1939 року, яка була першим етапом Другої світової та іменується нерідко Вересневою кампанією, легко піддатися спокусі піти шляхом окремих українських журналістів чи блогерів. Тобто шукати і знаходити усюди зраду. Навіть Зраду, з великої літери. Адже підстав для цього більше, ніж достатньо. Аналогії так і кортить провести з Україною в 2014-у: героїзм простих вояків на тлі помилок командування, хаосу на комунікаціях, браку палива, харчів та боєприпасів, кинутої бронетехніки, успішних дій ворожих диверсантів та катастрофічної ситуації зі зв’язком. Так, були у тодішній Польщі й зради, і дезертирство, і набивання кишень нечистоплотними тиловиками. Але хай це не затьмарює тих, хто чесно робив свою справу.

 

Капітан Рагініс: дотримати слова

9 вересня 1939 року до невеличкого польського містечка Візна прибуває генерал Гудеріан, чию ідею танкового бліцкріга зараз успішно реалізує Вермахт. Свого часу, у 1918 р., неподалік від цих місць Гудеріана, тоді молодого офіцера кайзерівської армії, роззброїли і відправили додому на простому селянському возі польські підпільники. Тепер же генерал обурений незрозумілою затримкою з просуванням його ХІХ-го корпусу, що налічував приблизно 42 тисячі чоловік. Почуте вражає – мости через річки підірвані, переправу ще не налагодили, уперед не пускає жменька поляків, яка чинить запеклий опір…

У 1930-х Європу охопила лихоманка будівництва прикордонних комплексів, безкінечних ланцюгів з масивних оборонних споруд, підкріплених колючим дротом, протитанковими їжаками та мінними полями. На думку тодішніх військових теоретиків, яким перед очима стояла Перша світова, такі споруди мали врятувати від вторгнення противника. Французи будували лінію Мажино, німці – Зигфріда, СРСР – Сталіна, фіни – Маннергейма і т.д. Польща у цьому процесі пасла задніх, катастрофічно не маючи вільних коштів. Лише однозначне наближення нової війни примусило приступити до спішного обладнання польових укріплень на кордоні та у стратегічних місцях. Одним з них була ділянка «Візна», яка поміж болотами у басейні річок Нарва та Бєбжа прикривала правий фланг польських військ. Тут устигли звести лише 16 бункерів та дотів, шість з яких були залізобетонними. Також були викопані окопи й протитанкові рови.

2 вересня на захист 9-кілометрової ділянки заступив зведений загін, який налічував приблизно 20 офіцерів та 340 рядових з шістьма 76-мм гарматами, 24 тяжкими та 18 ручними кулеметами, двома протитанковими рушницями. Командиром став 31-річний капітан Владислав Рагініс, який до війни командував на прикордонній ділянці «Сарни» ротою елітного Корпусу охорони прикордоння. Артилеристами командував його приятель – поручик Станіслав Брикальський. Офіцери пообіцяли один одному, що не залишать доручений їм пост.

Владислав Рагініс

Через п’ять днів, 7 вересня, війна підходить до ділянки «Візна» – німецькі колони рвалися до переправ, які, власне, й охороняють підлеглі Рагініса. За наказом капітана сапери підривають єдиний на всю околицю міст, через який пролягала дорога зі Східної Пруссії до Бялостоку.

Німці намагаються форсувати річки на човнах та вбрід, але щільний вогонь польських дотів притискає до землі, не даючи збільшити плацдарм чи влаштувати понтонну переправу. Ситуацію для нападників покращує підхід їхньої артилерії, яка методично довбає поляків. Гудеріан підключає до атак й авіацію. Польський вояк згадував: «Хмари диму та пилюки заступають сонце. Земля біля командного бункера спалена, перемішана і так перерита вибухами, що ноги грузнули в ній по коліна». Німецькі літаки скидають ще й листівки з закликами здаватися у полон, але бажаючих не видно.

І коли німецька піхота знову підіймається в атаку, то знову оживають і польські кулемети. Вогнем артилерії та авіації нападникам вдається знищити польську батарею, зі своїми людьми гине Брикальський. У ході бою окремі пункти опору відрізані один від одного, але продовжують запекло боронитися. Під прикриттям димових завіс німецькі сапери підривають бункери, окопи прасують танки… Захисники підіймаються натомість у відчайдушні багнетні контратаки.

Німецький офіцер писав про той бій: «Один з саперів сховався за танком, який виїхав на стінку бункера. Два кулемети, що вели ураганний вогонь, були знищені. Але поляки не здалися. Тоді один з саперів знову забрався на бункер і через бійницю закинув кілька ручних гранат. У бункері ми знайшли сім трупів». Сучасні дослідники припускають, що втрати Вермахту в техніці у цій битві становили біля десятка танків та кілька бронемашин. Складність боїв за плацдарм біля Візни було відзначено навіть у фронтових зведеннях командування Вермахту.

Пам’ятник оборонцям Візни, вціліла стіна польського бункера

До обіду 10 вересня вцілілим лишається тільки командний бункер Рагініса, інші знищені артилерією, танками та саперами противника. Його без кінця обстрілює німецька артилерія, в укріпленні бракує повітря – оборонці задихаються від порохових газів та пилюки. Врешті-решт німці присилають парламентаря, який вимагає капітуляції, погрожуючи повним знищенням як оборонців, так і вже захоплених полонених. Капітан просить півгодини на роздуми, а потім наказує небагатьом вцілілим підлеглим скласти зброю.

Рагініс стояв біля входу в бункер, спостерігаючи як його підлеглі виходять і складають зброю. Коли вийшов останній з них, капітан провів його поглядом і розтиснув долоню. У ній була граната без чеки. Своє слово він дотримав.

Триденна оборона Візни, прозвана згодом польськими Фермопілами, затримала наступ танків і мотопіхоти Гудеріана, давши шанс частинам польської оперативної групи «Нарев» уникнути оточення та знищення, відступивши до столиці з мінімальними втратами. Тіла Рагініса та Брикальського були перепоховані з військовими почестями аж у 2011 році.

 

Полковник Шандрук: мужність і розсудливість

У серпні 1920 року надзвичайний патріотичний порив та тотальна мобілізація сил польського суспільства зуміли зламати хребет навалі Червоної Армії, яка мріяла на своїх списах та багнетах принести полум’я світової революції у Західну Європу. Прозвана «Чудом на Віслі» перемога у Варшавській битві, напевно, не була б досягнута, якби на підтримку військам Тухачевського устигла Перша кінна армія, що зав’язла під Замостям. Стіни цього міста боронили не лише поляки, а й їхні союзники – 6-та Січова стрілецька дивізія армії УНР під командуванням полковника Марка Безручка.

Через 19 років тут же, в околицях Замостя, уже проти німецьких нападників воювала польська 29-а піхотна бригада, яку очолював українець – 50-річний полковник Павло Шандрук. Уродженець с. Борсуки (зараз Лановецького району Тернопільської області), він дослужився у Першу світову в Російській імператорській армії до звання штабс-капітана, а під час Перших визвольних змагань 1917-20 рр. командував бронепоїздом, куренем, полком та бригадою в армії УНР.

З 1926 року, на підставі домовленості між польською владою та українським еміграційним урядом, Павло Шандрук, як і низка його колишніх бойових побратимів, служив за контрактом у Війську Польському. Окрім українців, контрактними офіцерами у Війську Польському тих часів були також грузини, азербайджанці, представники народів Північного Кавказу. Усі вони сподівалися стати належно підготованими військовими кадрами армій майбутніх держав, що мали постати після розпаду радянської імперії. У 1938 р. Шандрук закінчив Вищу військову школу (академію польського Генштабу). На думку викладачів, «незважаючи на значний вік він викликає подив своєю витривалістю та силою духу. Слу­жить прекрасним прикладом для молодших колег».

Початок Другої світової полковник ВП Павло Шандрук зустрів на посаді начштабу 29-ї бригади, яка 20-29 вересня воювала в районі Замостя-Грубешів. З огляду на хворобу комбрига Шандрук з 23 вересня очолив це з’єднання. Йому вдалося врятувати бригаду від фактично стовідсоткового оточення та розгрому німецькими механізованими частинами. Сучасні польські історики вказують, що становище 29-ї було безнадійним, а її порятунок – результат особистої розсудливості Шандрука, його передбачливості, енергії та відваги. Він зробив для порятунку підлеглих значно більше, ніж можна було очікувати від пересічного командира в подібній ситуації.

Тяжко пораненим Шандрук потрапляє у німецький полон, лікарі оцінюють його стан як безнадійний, що зумовило звільнення. Але він одужав, був заарештований гестапо, звільнений, у 1940-44 рр. очолював… кінотеатр (принагідно рятуючи поляків, яким загрожувало вивезення до Рейху на примусові роботи). У 1945 році він очолив т.зв. Українську національну армію, що мала об’єднати усі сформовані Німеччиною з українців військові частини. Коли нацистську державу було розбито, генерал провів переговори зі своїм давнім знайомим – командувачем польських військ на Заході генералом Андерсом, переконавши його заступитися за вояків УНА перед західними союзниками і не видавати їх радянським спецслужбам.

Орден Virtuti Militari

У 1965 році польський еміграційний уряд нагородив Шандрука вищим військовим відзначенням – срібним орденом «Віртуті Мілітарі», даючи тим самим неупереджену оцінку його поставі у битві 1939 р. На еміграції Павло Шандрук був активним в українському громадському житті, написав низку праць з військової історії, помер у 90-річному віці.

 

Адмірал Унруг: присяга понад комфорт

Кінець 1939 року, Колдіц, мабуть, найвідоміший німецький табір для полонених офіцерів. Одного дня до табору прибуває група статечних цивільних, жінок та чоловіків. В останніх, попри одяг, кожен може безпомильно упізнати представників військового стану – поставу прусських військових складно не відзначити. Гості заходять у кімнату для побачень і вітаються німецькою з сивим чоловіком в польській адміральській формі. Той якийсь час мовчить, а потім спокійно говорить, що забув німецьку мову 1 вересня 1939 року й говорить зараз лише польською. Після цього в’язень підводиться і просить охорону вивести його.

Ця людина – Юзеф Міхал Губерт Унруг. Він мав таке звучання імені не завжди, у дитинстві його кликали Йозефом. Зрештою, як інакше могли звати народжене під Берліном німецьке хлоп’я, сина генерал-майора прусської армії, учня дрезденської гімназії? Хлопець закінчив військово-морську академію в Кілі й у 23 роки став офіцером німецьких ВМС. Під час Першої світової був командиром підводних човнів, комендантом школи підводників та командувачем флотилією підводних човнів. У 1919 році, коли німецької імперії вже не існувало, а маєток його покійного батька опинився на території незалежної Польщі Юзеф Унруг зробив головний вибір свого життя – обрав польську ідентичність та зголосився служити у Війську Польському. Напевно, це був нелегкий вибір, зважаючи на його походження, але майбутній адмірал залишився вірним вибору до останнього.

У Польщі міжвоєнного періоду представникам національних меншин було практично нереально зробити військову кар’єру, окрім як визнати себе поляком. Скажімо, з українців, що заселяли Волинь та Галичину, тобто були громадянами республіки, високих офіцерських чи навіть генеральських посад ніхто не досяг (офіцери-наддніпрянці, що служили за контрактом – виняток, оскільки вони не були громадянами Польщі). Аналогічне можна сказати й про німців, чиє походження не викликало особливої довіри у польського командування. Тим дивовижніша успішна кар’єра Унруга, який своєю працьовитістю, старанністю та відданістю службі пройшов шлях від капітана до контр-адмірала, а 1925 року став командувачем флотом.

В умовах розпаду німецької та австро-угорської імперії свідомий вибір інакшої, ніж етнічна, національної ідентичності не був дивиною. Пам’ятаючи про власне походження, люди, тим не менше, ставали відданими патріотами нової батьківщини. Досить згадати, що рідним братом одного з найбільш шанованих моральних авторитетів для українців – митрополита Андрея Шептицького був відомий польський воєначальник Станіслав Шептицький. Кавалер трьох орденів Червоного Прапора Болеслав Контрим нелегально виїхав до Польщі, де став одним з чільних керівників поліції. Виходець з польської шляхти Фелікс Дзержинський назавжди порвав зі своїм корінням, створивши та очоливши молоха радянських спецслужб. А ось його брат Владислав служив у Війську Польському. Нарешті Вільгельм Габсбург увійшов в історію як полковник УСС та український поет Василь Вишиваний, хоча його рідні брати обрали для себе польську ідентичність та були відданими офіцерами Війська Польського. Такі випадки не випадає трактувати як зраду чи колабораціонізм, адже названі історичні постаті не приховували своїх поглядів і не діяли на користь інших націй підступно, прикриваючи свої справжні наміри позірними заявами.

В обличчі війни, що наближається, 24 серпня 1939 року, Юзеф Унруг був призначений командувачем оборони балтійського узбережжя Польщі. І хоча воно було атаковане Рейхом у перші ж години інвазії, саме тут мав місце один з найдовших, поруч з обороною Варшави та боями групи генерала Клееберга, опір гітлерівцям. Лише 2 жовтня польські війська на півострові Гель, очолювані адміралом, капітулювали, оскільки надії на прихід підмоги чи союзників вже не було, а боєприпаси були остаточно вичерпані.

Унруг з підлеглими потрапив до полону. Аж до визволення у 1945 році він перебував у німецьких таборах для військовополонених. Сучасник згадував про Унруга: «Він був вояком з крові та кістки. Дисципліна, відданість, особиста гідність – це не були банальні фрази для нього. Вимагав цього від нас і від себе». Характерна риса – адмірал принципово відмовлявся розмовляти з охороною та відвідувачами німецькою, говорячи тільки через перекладача. Не спокусила його і пропозиція адміральської посади у Крігсмаріне. Цікаво, що за роки ув’язнення Юзеф Унруг прочитав понад 400 книжок англійською та французькою мовами, але жодної – німецькою. При цьому насправді польською він володів не дуже добре, адже почав нею спілкуватися фактично вже у в 35 років.

Юзеф Унруг (третій справа) з іншими польськими офіцерами у таборі для військовополонених Колдіц

Після звільнення з полону адмірал служив у структурах польських збройних сил на Заході, у вересні 1946 року його підвищили до віце-адмірала. Повертатися до комуністичної Польщі не захотів, жив у Великій Британії, Марокко, Франції. Помер у віці 88 років у будинку польських ветеранів. Був нагороджений, окрім польських нагород, німецькими Залізними хрестами І та ІІ класів, французьким Орденом Почесного легіону, орденами Данії, Таїланду та Швеції.