УРСР

Геть не типове підпілля

Пересічний радянський громадянин мав чітке уявлення про підпільну боротьбу. Запозичене з книжок та кінофільмів, більш чи менш майстерно склепаних. Герої цих незабутніх творінь влучно стріляли з-за рогу, розклеювали на парканах листівки. Та ще народне майно палили. Аби фашистам не дісталося.

Здобуття Україною незалежності призвело лише до косметичних правок успадкованих від Союзу уявлень. Замахи стали «атентатами», а спіймані ворогами герої почали виголошувати перед смертю промови іншого ідеологічного змісту.

Натомість, залишився без жодних змін той романтичний ореол, що традиційно огортав підпільну боротьбу – паролі, явки, сувора конспірація.

УМП-01

Володимир Андрійович Доленко

З огляду на усталені стереотипи, вельми цікавою видається справа «Української Мужичої Партії», розгромленої харківськими чекістами на початку 1927 року. Адже її організатор і беззаперечний лідер знехтував, здавалося б, найголовнішим. «Кращий метод конспірації – відсутність конспірації», – проголосив юрист Володимир Доленко.

Щоправда, значно пізніше – після Другої світової. Коли на еміграції опинився. Пройшовши попередньо харківські тюрми, Суздальський політізолятор, Забайкалля та Соловки.

Попри все це, певний сенс у його словах був: чи потрібні шпигунські прийоми, коли ти дієш у межах закону? Члени «Української Мужичої Партії» терактів та диверсій не влаштовували. І навіть листівок ночами не клеїли. Вони «лише» гуртували навколо себе однодумців і вперто просували їх на керівні пости. В кооперативному русі та народній освіті.

Заковика полягала в ідейній платформі того єднання.

Підпільну партію розгромили на стадії формування: в неї навіть статуту не було. Але її організатори встигли скласти програму, один примірник якої потрапив до чекістських рук. Там уже за перший пункт можна було садити: «УМП ставить своїм основним завданням відновити і стверджувати існування суверенної державної України – національної держави мужиків».

УМП-02

Під обкладинкою з Коцюбинським ховалася «контрреволюційна» програма

З точки зору комуністів, і все інше було не кращим. Адже підпільна партія замахнулася на святе – диктатуру пролетаріату: «УМП вважає претензії цієї частини суспільства на диктатуру у переважно хліборобській країні за економічний і політичний абсурд». Відновленням здорового глузду, згідно з програмою, мав би стати перехід влади до найчисельнішої верстви української нації – дрібної буржуазії.

Здійснити його взялася група харківських діячів, знайомих між собою по спільній роботі у кооперативних установах.

Починали наприкінці 1922 року з малого – захисту регіональних інтересів у Кооперативній Раді. За влучним визначенням чекістів, цей орган був таким собі «громадським парламентом», котрий, одначе, керував кооперативним рухом в масштабах усієї республіки.

Як і у кожному парламенті, в Раді існували фракції. І на певному етапі представники Харківщини виявили, що їхнім інтересам загрожують вельми авторитетне полтавське і досить потужне київське угруповання. Слобожани почали збиратися разом для вироблення спільної тактики дій і дуже скоро дійшли до обговорення політичних, культурних і навіть церковних проблем.

УМП-03

Наум Якович Жилін

У майбутніх засновників УМП був сприятливий ґрунт для порозуміння в цих питаннях: всі, як один, мали дещо сумнівне, за мірками Радянської влади, минуле. Наум Жилін з 1906 року перебував у лавах українських есерів, за Директорії завідував підвідділом міністерства фінансів. Досвід підпільної роботи ще з царських часів мав також колишній член УСДРП Василь Лещенко. Тим самим міг похвалитися організатор автокефального руху Борис Щербаненко, в минулому – російський есер.

Безпартійні Сергій Халява і Яків Строженко до революції були членами підпільних українських гуртків. А Халява ще й встиг послужити в армії УНР.

Та навіть на цьому барвистому тлі виділявся «послужний список» Володимира Доленка. З 1908 року – в лавах Першого куреня Миколи Міхновського. В 1917-му – український соціаліст-федераліст, завідуючий правничою секцією Ради Слобідської України. Восени 1921-го відсидів два місяці у слідчій тюрмі Харківської ЧК за звинуваченням у контрреволюції.

Маючи таке феєричне минуле, хтось інший мовчав би у куточку. Але не Володимир Андрійович! На початку січня 1926 року він виступив на річному засіданні пайовиків кооперативного видавництва «РУХ» з промовою, котру всі присутні розцінили як маніфест української дрібної буржуазії.

Вихопився тоді Доленко, мов Пилип з конопель. Роздратований тим, що пропоновані ним кандидати не пройшли до правління, він побачив у малому велике і зробив цікаве узагальнення. Мовляв, і по цілій Україні так: від керівництва усунено найдостойніших, хребет нації – середнє селянство. Але воно все одно буде виставляти свої вимоги за першої-ліпшої можливості.

УМП-04

Василь Іванович Лещенко, автор партійної програми

Інформація про виступ швидко потрапила до ДПУ. І збіглася з іншою, отриманою агентурним шляхом у грудні 1925-го. Про те, що у Харкові існує «група антирадянської шовіністичної української інтелігенції», яка методично просуває своїх людей на керівні посади. І, між іншим, встигла взяти під контроль кооператив «Тваринництво».

Балакучого юриста заарештували, одначе інкримінувати йому хоч якийсь конкретний злочин чекісти не змогли. Як і довести існування групи однодумців Володимира Андрійовича. Тому до суду справа не дійшла. Рішенням Особливої наради при ДПУ УСРР Доленка запроторили на три роки до Суздальського політізолятору як «соціально небезпечний елемент».

Влітку 1926-го, перебуваючи у БУПРі, Володимир Андрійович припустився помилки: спробував передати на волю листа, з якого чітко витікало, що організація таки існує. Все інше було вже справою часу. Контакти в’язня ретельно відстежили, проаналізували, і 8 лютого 1927 року розпочалися арешти.

Протягом дев’яти днів за ґрати потрапило шістнадцять чоловік, тим чи іншим чином пов’язаних з Доленком та його найближчим оточенням. І дуже скоро чекісти дізналися, як із товариських посиденьок народилася хоч і досить аморфна, але впливова організація.

УМП-05

Яків Юдович Стороженко, скарбник партії

Її керівництво називало себе «шісткою» – за кількістю учасників. Конкуруючі фракції кооператорів іменували «групою правої інтелігенції Харкова». Збиралися «праві» по четвергах раз на два-три тижні.

При «шістці» існувало декілька комісій – політична, економічна, культурна і т.п, кожна з яких досліджувала певне коло проблем. На цілком пристойному фаховому рівні вони «моніторили» найважливіші сфери життя республіки, щоби тримати «в курсі» інших членів організації.

Особлива увага надавалася перебігу та наслідкам українізації. Не оминалися і зовнішньополітичні питання.

Члени організації сплачували внески у так звану «центральну касу», що зберігалася у бухгалтера Якова Стороженка. Зібрані кошти йшли на шкільні та церковні справи, на придбання економічної літератури для самоосвіти.

Виразно «праві» погляди членів «шістки» не заважали їм витрачатися також на… «лівих». У 1924 році «центральна каса» підкинула грошей арештованим укапістам Андрія Річицького. Бо визначальним чинником діяльності організації був національний.

Ним же керувалася і так звана «біржа праці», що існувала при «шістці».

УМП-06

Борис Панасович Щербаненко, один з членів керівної «шістки»

Яків Стороженко та Василь Лещенко збирали інформацію про наявність вакансій у різних установах і людей, які могли би їх посісти з користю для УМП. «Мета була та, – засвідчив на допиті Стороженко, – щоби у склад правлінь кооперативних центрів входили українці. Незалежно від того, звідкіля були кандидатури, аби то були українці». Те саме стосувалося і закладів народної освіти.

Заслуговує на увагу спроба проникнення «шістки» ще й у робітниче середовище. За агентурними даними, на початку 1926 року Доленко давав доручення своїм однодумцям організувати невеликі, по 3-5 чоловік, національні групи на трьох харківських заводах.

Чи була ця інформація правдивою – питання відкрите. Та, у будь-якому випадку, подібні дії анітрохи не суперечили політичним поглядам членів «шістки». Програма УМП проголошувала: «Оскільки наше робітництво в великій частині своїй не втратило рис, властивих дрібній буржуазії, остільки УМП є тим самим і партією дрібнобуржуазної частини робітництва».

Стати такою в дійсності УМП не дозволили чекісти. А тоненький учнівський зошит, в якому були записані програмні положення та далекосяжні плани, перетворився на важкий камінь, що потягнув на дно друзів-кооператорів. Куди там: серйозний речовий доказ!

«Антирадянські» розмови, періодичні зібрання і просування «своїх» на посади ще можна було сяк-так виправдати. А от наявність програми автоматично перетворювала товариську компанію на «контрреволюційну організацію». Чи не тому найбалакучішим виявився Яків Стороженко, в якого цю програму знайшли. Багато цікавого почули чекісти і від Сергія Халяви.

УМП-07

Тюремний «паспорт Володимира Лещенка»: українізація буяє!

Інші члени керівної «шістки» виявилися більш стійкими. Гідну подиву впертість продемонстрував Василь Лещенко. Хоча в нього вилучили другий за значенням речовий доказ – особистий щоденник з великою кількістю зашифрованої інформації.

Через Лещенка харківські чекісти «отримали на горіхи» від московських. «Расшифровать записи отказался», – значиться у постанові, відправленій до «червонозоряної». Зверху над цими словами дописано олівцем: «Значит, плохо допрашивали!».

Насправді, допитували не лише добре, а й довго. Кілька разів кооператорам продовжували термін утримання під вартою. Врешті-решт, передачу справи до суду оголосили «політично недоцільною». Разом із арештованими вона поїхала до Москви – на розгляд Колегії ОДПУ СРСР.

Постановою від 5 березня 1928 року Володимиру Доленку до трьох років відсидки, отриманих у 1926-му, додали ще п’ять. Найбільш упертим – Василю Лещенку та Борису Щербаненку, відважили по три роки таборів. Те саме, але умовно, отримав Яків Строженко. З огляду на стан здоров’я: осліп, перебуваючи під слідством.

Трьома роками в’ятського заслання покарали Наума Жиліна. Його посада врятувала: як інспектор Сельбанку, постійно перебував у відрядженнях. На зібраннях з’являвся не так часто, ще й партійне доручення завалив – не встиг написати економічний розділ програми УМП.

Найлегшим покаранням – забороною на проживання в УСРР, відбувся Сергій Халява. З дуже поважної причини: погодився стати сексотом. Ні, він не продав душу нечистому – спробував його обдурити. Не вдалося! За постачання «органам» завідомо неправдивої інформації у грудні 1929-го отримав п’ять років таборів.

Фінал «нетипового» підпілля виявився цілком типовим.

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору