Нащадки Русі

Рицарська воєнна культура в Україні-Русі в XVI ст.

«И коли ся вдарыли, сулицы поломали и ударылися щытами и плечыма, и пали оба с конми, и ухватив ся, почали ся рубати, як два лвы. Трыщан велми много умел, нижли раны были его зияли от многих вдаров, а однакож в том не дбал и тял на остаток Ердина всею моцъю, што мог, а он пал мертв…».

Це уривок з «Повісті о Трищані», західноруського рицарського роману створеного в першій половині XVI ст. за мотивами історії кохання Трістана та Ізольди. Текст вирізняється лаконічністю, воєнно-технологічним реалізмом (вище маємо справу із точним описом кінного таранного поєдинку, котрий перейшов у бій на мечах), відсутністю літературної фантастики. Але найважливішим є те, що Повість презентує систему світоглядних вартостей надзвичайно популярну в добу середньовіччя серед західних еліт, котру Йохан Ґейзінга назвав свого часу «рицарською мрією про подвиги та кохання». Подібні літературні твори не побутують у культурному вакуумі.

01

Князь Константин Іванович Острозький (1460-1530). Деталь деревориту із панегірика Анджея Крицького на честь перемоги у битві під Оршею (1514), 1515 р., Краків. (1)

Із сеймових ухвал, судових актів, монарших привілеїв, гербівників та хронік XV-XVI ст. відомо, що руська шляхта мала усі права західного нобілітету – звільнення від податків, особисту недоторканість, судові імунітети. У преамбулі Першого Литовського Статуту 1529 р., котрий надалі закріплював такий стан речей на території Великого князівства Литовського, після княжат, панів хоруговних, вельможів, згадуються і рицери повишонниє, за якими йде шляхта і все поспольство. Терміни «рицер», «рицерство» «рицерський» міцно вкоренилися у руських актових та літературних пам’ятках. До прикладу, панегірик великому гетьману литовському князю Константину Острозькому з нагоди його перемоги над московитами у битві під Оршею (1514), з Короткого Волинського літопису, називає його храбрыи рыцерь». А польсько-литовсько-руське військо порівнює з «рицерями славного града Родос», котрі «мужеством многіі замки християнські от поганих в покої чинять», тобто з рицарями-госпітальєрами, чия штаб квартира в 1310-1522 рр. знаходилася на острові Родосі.

Дивись також: Рицарська воєнна культура в Україні-Русі в другій половині XIV – XV ст.

Перший Литовський статут гарантує, а Другий і Третій (надані в 1566 і 1588 рр.) підтверджують шляхті права вільного виїзду для «набуття і навчання вчинків рицерських» закордон, окрім країв неприятельських. (Другий називає їх прямо: «неприятелів наших Московського і бусурманського»). «По рицерству» їздило на Захід в XVI ст. чимало нобілів осілих в Польсько-Литовській Русі: серед них князь Михайло Глінський, Андрій та Самійло Зборовські, «ланцюцький диявол» Станіслав Стадницький. Трьох молодих князів Олельковичів – Слуцьких супроводжував до Німеччини та Італії у 1580-х рр. знаменитий стрілець з луку, фехтувальник і борець Теодор Лацький, внук московського емігранта, боярина Івана Лацького. Мацей Стрийковський, що працював приблизно тоді ж, у розповіді про битву під Вишневцем (1512), згадує звитяжних героїв із війська гетьмана Константина Острозького, що «на німцях, у Італії та Франції бували і там у фехтувальних школах звитяжно пробували». У тексті Стрийковського князь Константин, щоправда, сильно сумнівається у ефективності такого вишкілу проти татарського війська, проте нам важливо те, що для хроніста, відомого своєю увагою до русько-литовської історії, подорожі по рицарську науку на Захід були нормою.

Перший Литовський статут широко оперує поняттям «люди рицерські». Протягом XVI ст. поняття «рицерство» в Польсько-Литовській державі набуло очевидних універсальних конотацій. Чоловіком рицерським вважав себе кожен гербовий шляхтич незалежно від військового досвіду та фаху. Цей статус символізувала клинкова зброя при боці (корд, меч, пізніше шабля) – невід’ємна частина шляхетського костюму. Усіх озброєних воєнних фахівців у війську позначає терміном «рицарство» гетьман коронний Ян Тарновський у своєму трактаті «Про справу ратну» (1558).

02

Рицарі-копійники у битві під Оршею. Деталь анонімної пам’ятки станкового живопису що зображає битву під Оршею (1514). 1525-1530 рр., Національний музей у Варшаві. Фото П. Лігера. (2)

Універсалізація терміну прямо пов’язана з воєнною справою Центрально-Східної Європи доби Ренесансу. Тут, попри розхожий стереотип рицарська мілітарна технологія, базована на таранному ударі армованої кінноти не втратила своєї ефективності ані в XVI ані в XVIІ ст., а воєнні еліти продовжували інвестувати значну частину свого доходу в бойових коней і латні обладунки. Поширення ручної вогнепальної зброї не стало таким критичним для рицарства, як то вважають прихильники «вогнепальної революції» – якісні кіраси часто витримували влучання не лише мушкетних куль але і дрібних ядр, екземпляри з вм’ятинами від них зберігаються в багатьох музеях. Як свідчать реєстри найманців, у першій третині XVI ст. рицарі-копійники в «зуполних зброях бляхових» складали в польсько-литовських польових арміях, що діяли на московському та молдавському прикордонні, 15-20 %, цілком середньовічну пропорцію. Таранна атака закованого в броню рицаря мала спустошуючий ефект. Мацей Стрийковський повідомляє що у битві під Оршею Ян Зборовський одним ударом списа пробив двох московських вершників. Це можна було б списати на поетичне перебільшення, якби подібні «рицарські історії» регулярно не посвідчувалися джерелами, починаючи з доби Хрестових походів.

Дивись також: 8 вересня – річниця Оршанської перемоги

На зламі XV та XVI ст. в Польсько-Литовській державі з’являється новий різновид кінноти, котрий позначається в текстах доби двома взаємозамінними термінами «по рацку» / «по (г)уссарску» В слов’янських мовах слово «рац» значило серба, а «гусар» – відчайдушного зарізяку. Гусарами в Центрально-Східній Європі називали найманих вершників, християн балканського та грецького походження, котрі із захисного озброєння мали лише шолом, кольчугу, тарч (щит прямокутної форми), із наступальної – «древо» (так позначався в реєстрах полегшений спис для таранного удару) та клинкову зброю, володіли технікою таранного бою, проте воювали на легших та дешевших конях аніж рицарі у повних латах. Часто у свої формації вони включали і кінних лучників. Їх поява в Європі пов’язана з турецькою експансією на Захід. Венеційці, аби протидіяти їй, почали в середині XV ст. наймати у своїх грецьких та балканських колоніях місцеву кінноту, озброєну вищезгаданим чином. Тренд виявився ефективним і протягом півстоліття розповсюдився усією Європою.

03

Латний обладунок. Італія, початок XVII ст., із зібрання Ханенків. Національний музей історії України, м. Київ. (3)

Першим гусаром, у 1498 р. занотованим документально як коронний, був Калбел, який походив з угорсько-польського прикордоння. При ньому занотовано шолом із бармицею, панцер, пляховиці (пара металевих рукавиць), тарч і «древо», а комплекс означено «по гусарськи». В цьому ж році на коронну службу вступила рота Ференца Рацені, (ім’я говорить само за себе) із 105 вершників, «всі з древом та тарчем», та 19 вершників названих «рацами та хорватами» під проводом певного Бенедикта Хорвата.

При уважнішому розгляді спорядження Калбела виглядає технологічно близькими до рицарської кінноти ХІ – першої половини ХІІ ст., як вона зафіксована на гобелені з Байє чи рельєфах Ангулемського собору (кольчуга, спис, відкритий шолом, тарч). Але за потреби гусарам подібно до норманів у битві при Гастінгсі (1066), вистачало ударного потенціалу для таранної атаки. Цей тренд, дещо призабутий у Західній Європі, проте збережений у Європі Південній, порівняно із закованими у лати копійниками був дешевшим, мобільнішим і тому краще пристосованим до безперервних «військових дій малої інтенсивності», що точилися на татарському та московському прикордонні. Якщо в битві під Оршею брали участь «правдиві раци» то на молдавську кампанію 1531 р., що завершилась звитяжною битвою під Обертином, вирушили гусарські почти складені уже з місцевої шляхти. Проте і в цьому війську рицарі-копійники складали біля 20 %. Серед них служили зокрема князь Михайло Полубенський, Марко і Дашко Балабани, їх супроводжували почтові гусари та стрільці. По гусарськи служили з власними двокінними почтами колоритні, судячи з імен, персонажі: Дяк Федор і Семен Козак. В одній роті з ними, теж по гусарську, перебував з двома конями князь Олександр Сангушко. Коня вартістю чотири копи грошей, древце з прапорцем, павезу, панцир, прилбицю і корд, тобто саме гусарське спорядження, вимагав Перший Литовський статут від шляхти для оборони земської, тобто для військової служби на користь Великого князя.

В 1565 р. князь Андрій Вишневецький виставляв із своїх «володінь Волинських і Литовських коней конно, збройно по гусарску 81», його брат Андрій – 19 гусарів. Князь Константин Вишневецький (біля 1542-1574) як королівський ротмістр брав участь у війнах з Московією на чолі гусарської роти.

04

Гусари у битві під Оршею. Деталь анонімної пам’ятки станкового живопису що зображає битву під Оршею (1514). 1525-1530 рр., Національний музей у Варшаві. Фото П. Лігера. (4)

Як показали два описи війська Литовського 1565 та 1567 рр. в наступному поколінні гусарія витісняла копійників «старої формації», хоча в документах час від часу згадуються комбатанти у зброях бляхових. Цей процес завершився воєнно-технологічним компромісом – появою на зламі XVI і XVII ст. так званої крилатої гусарії. Феномен вартує окремої розмови, тут зауважу, що це був технологічний і тактичний гібрид середньовічного рицаря та ранньомодерних кавалерійських інновацій, котрий зберіг іконічну рицарську ознаку – таранну атаку кушованим списом. Легкість з якою в XVII ст. представники навіть не особливо заможної русько-литовської шляхти (як наприклад, Станіслав Зигмунт Друшкевич гербу Кітоврас чи Ян Владислав Почобут-Одланицький гербу Погоня) переходили з панцерних хоругв до гусарських, говорить що традиція таранного бою культивувалася у шляхетському середовищі надалі.

Логічний ряд «кінний воїн – рицар –- шляхтич» і привів до розтягнення терміну рицарство на весь воєнний стан незалежно від того чи окремі його представники пройшли церемонії посвячення чи служили у війську. Відраза центрально-східноєвропейських воєнних еліт до служби в піхоті скоріше за все була основним чинником, який гальмував і то критично модернізацію військової справи в цьому регіоні. Ще князь Ференц Ракоці, очільник невдалої війни угорських станів проти Габсбургів (1703-1711), скаржився на катастрофічну відсутність доброї піхоти у своєму війську: угорська шляхта вважала що «пішки ходить лише пес» і служила йому виключно кінно.

Традиція двобою або колективної договірної дуелі стала для рицарської культури наріжним каменем. Побутувала вона і в руському Середньовіччі. Про поєдинки повідомляє Повість минулих літ і Галицько-Волинський літопис. В латинських Анналах монастиря св. Панталеона в Кельні повідомляють що у битві на Лейті (1246) певний «король Русі» убив в поєдинку герцога Фредеріка Бабенберга і сам загинув. Ймовірно, йшлося про якогось руського князя-вигнанця. В рахунках двору короля Ягайла під 1390 р. є згадка про видатки на проживання численних гостей, що приїхали подивитися на поєдинок (duellum) між «Кмітою та Томашком», який, скоріше за все, мав ордалічну природу. Адже захищати честь та інтерес в суді через двобій із суперником було невід’ємним правом «чоловіка рицерського». Щоправда на це потрібен був дозвіл монарха. До нас дійшла одна така «цидула на Суд Божий», підписана королем Польщі та Великим князем Литовським Сигізмундом у 1511 р.: ордалія мала відбутися на Вавелі, противники мусили битися верхи на «древах», мечах та кордах, в латах що прикривали тіло від голови до колін.

Дивись також: Рицарська культура на руських землях ХІ–XIV століть

У 1507 р. Сигізмунд відмовив князю Михайлу Глинському у такому поєдинку з його ворогом Яном Заберезинським. Це мало найповажніші політичні наслідки. Князь Михайло, який вважав себе збезчещеним відмовою, убив Заберезинського просто в ліжку, «передався із волостями та людьми» до Великого князя Московського Василя ІІІ і розпочав масштабні бойові дії на Литві. І хоча заколот наступного року подавив гетьман Костянтин Острозький, «вихід на Москву» Глинського прямо спричинився до взяття Смоленська московитами у 1514 р.

Протягом XVI ст. повсюдно на Заході спостерігалося переміщення дуельної традиції із сфери юридичної у сферу приватну. Сплеск популярності приватних поєдинків у Речі Посполитій хронологічно пов’язаний з коротким перебуванням (1572-1575) на польському троні французького принца Генріха Валуа. Знамениті фехтувальники з його оточення показали настільки добрий приклад річпосполитській шляхті, що в Третьому Литовському статуті мусила з’явилася окрема стаття про заборону поєдинків. Там поєдинок іменується «звичаєм шкідливим і новим», акцентується на його летальності та вжитку у ньому «нової незвиклої зброї». Певно це натяк на розповсюдження моди на повсякденне носіння зброї з гранчастими колольними клинками. Станіслав Сарницький, котрий бачив королівських міньйонів і в Парижі і вдома, писав що вони «немало шпагами попсували людей у Кракові допоки наші [полишивши шаблі та корди] з мечами почали ходити і тоді французи угамувалися»). Відтоді в Речі Посполитій між дуелянтами поширився звичай брати на себе і на своїх рідних взаємні зобов’язання не скаржитися в суд і не вимагати відшкодування за рани чи смерть поєдинкуючих. В волинських судових книгах останньої третини XVI ст. згадуються виклики «копія на остро крушити» або поєдинкувати «ровними копіями хочеш лі і без зброї» (тобто без захисного обладунку), що вказує на живучість рицарських бойових практик в регіоні.

Придворний турнір в Польсько-Литовській державі в XVI ст. був відносно новим і не дуже частим явищем, проте руські князі вписувалися в такі дійства цілком органічно. В турнірі організованому на честь шлюбу королівни Ізабелли з Яном Запольяї взимку 1539 р. Князь Федір Сангушко потикався на списах з Миколаєм Лащем, а королевич Сигізмунд Август з князем Іллею Острозьким. Останній у цьому зіткненні дістав настільки важкі травми, що помер від них через півроку. Такі інциденти регулярно траплялися на турнірах в добу Ренесансу.

Нерідко турнір перетворювався з панської розваги на інструмент політичної боротьби та станової конкуренції. Так сталося 1574 р. у Кракові під час інтронізації Генріха Валуа. Самуель Зборовський, в майбутньому – козацький гетьман, разом з одинадцятьма іншими ентузіастами рицарських розваг, залишив на дворі Вавельського замку спис із причепленим до нього викликом до бою на гострій зброї. Хорват Януш, що служив у войницького каштеляна Яна Тенчинського, прийняв виклик. Самуель походив із потужної шляхетської родини осілої в м. Зборів (тепер районний центр Тернопільської обл.). Копійник, котрий під Оршею пробив двох московитів одним ударом, доводився йому дядьком, брат Ян обіймав уряд гетьмана коронного. Тому він потрактував демарш безрідного найманця як образу власної рицарської честі і, запідозривши Тенчинського у підступі, викликав того на поєдинок. Проти хорвата він вислав свого дворянина Мошчинського. Зіткнення двох останніх показує, що підозри Зборовського, можливо, мали підстави. Мошчинський вцілив списом у щит не зачепивши хорвата, той тримав спис низько, поранив суперника в область паху, дістав меч і був би добив його, якби не втрутилися присутні. Розлючений королівською забороною на поєдинок з Тенчинським і невдачею свого бійця, Зборовський та його люди напали на Тенчинського який теж був при озброєному почті. В цьому зіткненні від удару чеканом загинув давній неприятель Зборовського Анджей Ваповський. Справа дійшла до суду, Зборовський, згідно вироку, виїхав на вигнання в угорські землі, звідки повернувся за кілька років як переконаний прихильник Стефана Баторія. Підтримка родини Зборовських врешті і призвела до обрання останнього на польський трон.

Вищеописані мілітарні практики якраз складали підґрунтя для корпусу «поступков шляхетских і рицерських», котрих кожен, хто хотів за «шляхтича почитан бути», як на то вказують Литовські статути, мусів «наслядовати», Цій здатністю до рицарського способу життя руська шляхта завдячує органічну інтеграцію в політичні системи Речі Посполитої. Належність до тамтешнього рицарства-шляхти в XVI ст. давала особисту недоторканість, політичні права, а разом з ними економічні преференції та податкові імунітети. На привабливість статусу «чоловіка рицерського» чітко вказують послідовні прагнення амбітних вихідців з міщанських і козацьких спільнот до нобілітації, особливо тих, що бували на військовій службі і не без підстави вважали що зрівняння в правах з шляхтою-рицарством вони заслужили кров’ю. Врешті, перш за все на «поступках шляхетских і рицерських», тобто на усвідомленні особистих прав і здатності до негайного збройного насильства у їх обороні, базувалася культурна окремішність руської шляхти від еліт Великого князівства Московського – основного воєнного противника Польсько-Литовської держави протягом XVI ст.

Дивись також: Рицарі з Русі (відео)

 

(1) Єдине прижиттєве зображення великого гетьмана литовського акцентує його «рицерскість» хрестоматійними ідентифікаційними деталями. Це меч (тип XVIIIa за класифікацією Е. Окшотта), і бойовий кінь, прикритий латами (лише найдорожчі коні – «дестрієри», спеціально треновані для таранного удару, несли на собі власний захисний обладунок), на якому князь сидить як належить рицарю-копійнику – з повністю випрямленими ногами у стременах на довгих путлищах.

(2) Багаторазово підтверджені реєстрам найманих рот повні «білі» обладунки на озброєні руської шляхти, представлені тут у технічних деталях, причому особливої уваги заслуговує гарнітур у «розібраному вигляді», котрий належить рицарю, що перевзувається по переправі через Дніпро.

(3) Вм’ятина з лівого боку кіраси подає гарний приклад ефективності рицарського захисного спорядження в ранньомодерний час. Лати порятували власника від прямого попадання вогнепальної зброї, в період самого розпалу «воєнної революції», тоді, коли ручна вогнепальна зброя набула масового поширення. Забрало шолома, подібно до лицьового прикриття середньовічних бацинетів, має отвори лише з правого боку, оскільки при таранному зіткненні ліва сторона шолома найбільше наражується на удар спису противника.

(4) Анонімний майстер із знанням справи передав таранну атаку роти гусарів/раців, озброєних кушованими списами, на московську кінноту. Їх підтримують кінні лучники. Дотепер ведеться дискусія про способи використання гусарами і рацами в першій третині XVI ст. металевих обладунків. В текстах гусари згадуються при «панцерах», тоді як раци включно з «древом і тарчем», але справу заплутують документальні повідомлення на кшталт «раци по гусарську служили». Як би там не було, участь раців у битві під Оршею засвідчена документально («рацей сто кони без шести коней» під князем Василем Полубенським). На оршанській пам’ятці панцерів у них не помітно. Проте, варто пам’ятати, що з іконографії першої третини XVI ст. відома традиція носити кольчугу під верхнім одягом.

 

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору