Блог

Два чужинецькі генерали і український визвольний рух

У березні 1939 року угорськими військами, що захоплювали Закарпаття, командував генерал Ференц Сомбатгеї (1887–1946). Захищати край мав чехословацький генерал Лев Прхала (1892–1966). Вони були безпосередніми воєнними противниками, але водночас кожен з них встиг повоювати з українцями. У подальшому Сомбатгеї і Прхала закономірно опинилися у ворожих коаліціях Другої світової війни. При цьому кожен з них ставив під сумнів користь воєнно-політичної стратегії обраної коаліції для блага своєї батьківщини. Обом їх позиція коштувала займаних посад. Після війни угорця було страчено, а чех до кінця життя залишався політичним емігрантом. Ще одна спільна риса в долі цих людей полягає у тому, що з ворогів українського визвольного руху вони перетворилися на його союзників.

Обидва майбутні генерали народилися в Австро-Угорщині та розпочали військову кар’єру у збройних силах цієї держави. Під час Першої світової вони воювали за цісаря на Східному фронті. Влітку 1916 р. Прхала потрапив у російський полон. Петроград мав до чехів особливий пієтет, розраховуючи за допомогою слов’янофільської пропаганди розхитати зсередини монархію Габсбургів. Чехи і словаки компактно проживали у межах тільки Австро-Угорщини, отже роздмухування чехословацького сепаратизму, не загрожувало для Росії неприємностями також на своїй території, як це було з поляками і українцями. Прхала став одним із багатьох полонених чехів, з яких росіяни заходилися створювати «визвольний» легіон.

Лев Прхала

Історія чехословацьких національних формувань на російському боці тісно пов’язана з Україною. Під час «наступу Керенського» влітку 1917 р. Чехословацька стрілецька бригада отримала бойове хрещення у переможному бою під Зборовом у Галичині. В цій битві брали участь два майбутні президенти Чехословаччини – Клемент Готвальд на боці Австро-Угорщини і Людвік Свобода на боці Росії. Лев Прхала, очевидно, тоді на фронті не був. У серпні він прибув до Борисполя на збори чехословацьких легіонерів. У війні більшовиків з УНР чехословацькі частини, зосереджені у Житомирі, зайняли позицію нейтралітету. Коли ж на виконання Берестейської угоди в Україні розпочали наступ австро-німецькі війська, чехословаки вирішили евакуюватися в Росію. Як колишні піддані монархії Габсбургів, легіонери мали підстави побоюватися помсти за «зраду». В цей час вони стали тактичними союзниками більшовиків, які так само відступали з України, вдаючись до епізодичного опору німецьким, австро-угорським та українським військам. У березні 1918 р. чехословаки дали успішний бій німцям під Бахмачем на Чернігівщині.

У подальшому чехословацькі частини відіграли помітну роль у російській громадянській війні. Вони виступили на боці антибільшовицьких сил і фактично ліквідували радянську владу в Сибіру. Лев Прхала займав командні посади у військах, які боролися з Червоною Армією на боці адмірала Колчака. Бойове братерство з російськими білогвардійцями визначило політичні погляди Прхали, які зберігалися упродовж подальших десятиліть. У 1920 р. він переїздить з Владивостока до Парижу, а згодом повертається до незалежної Чехословаччини і продовжує службу в її збройних силах. У 1928-1931 рр. Лев Прхала командував 12-ю піхотною дивізією на Закарпатті. Поєднуючи військові функції із політичними, він підтримував закарпатських москвофілів на противагу українським організаціям Підкарпатської Русі.

szombathelyi

Ференц Сомбатгеї

Поразка і розпад монархії Габсбургів призвели до виникнення не лише Чехословацької Республіки, але відпустили у вільне плавання Угорщину. Антанта вважала цю країну переможеною у Першій світовій війні. За рахунок Угорщини переможці вирішили щедро задовольнити територіальні апетити слов’янських держав та Румунії. У відчаї, новий ліберальний уряд Угорської Народної Республіки передав владу лівим, а згодом її захопили угорські комуністи. Заклик останніх до експансії революції, знаходив відгук у частини консервативно налаштованого офіцерства, яке поповнило лави Угорської Червоної Армії для боротьби проти Антанти за територіальну цілісність. Розчарування у справедливості Антанти штовхнуло у табір червоних не одних лише угорців. Так само частина вояків УГА сподівалася за допомогою більшовиків відвоювати у Польщі Східну Галичину. Серед інших угорських офіцерів на бік комуністів пристав і Ференц Сомбатгеї. Звісно, він підтримував «угорського Леніна» Бела Куна лише до тої пори, поки зберігався шанс повернути втрачені території. Після розгрому комуністів в Угорщині відновлено монархію (у міжвоєнний період трон залишався вакантним, а країною правив регент Міклош Горті). Сомбатгеї продовжив військову службу в новій державі. За умовами Тріанонського договору 1920 р., колишня угорська частина двоєдиної монархії втратила 72 % своєї території, зокрема, Словаччину і Закарпаття, які відійшли до Чехословаччини. Повернення втрачених земель стало національною ідеєю Угорщини у міжвоєнну добу.

В період Судетської кризи восени 1938 р. Лев Прхала командував 4-ю чехословацькою армією у Моравії. Він виступав категорично проти Мюнхенської угоди і закликав до активного опору німецьким військам. Чехословацьке політичне керівництво не поділяло ентузіазму генерала. У відчаї Прхала намагався організувати військовий заколот проти уряду і навіть погрожував президенту Едварду Бенешу пістолетом. На думку Бенеша, іншого виходу, ніж віддати Судети Гітлеру просто не залишалося. До цього рішення його активно підштовхували «союзники» Франція та Велика Британія. Всупереч настроям значної частини офіцерства, уряд Чехословаччини подбав, щоб окупація Німеччиною Судетської області у жовтні 1938 р. відбулася мирно. Користуючись ситуацією, Польща одночасно захопила Тешинську Сілезію та деякі інші чехословацькі території. Відчуваючи власну політичну відповідальність, Едвард Бенеш подав у відставку та емігрував до Великої Британії. А Лев Прхала залишився і продовжив службу новій чехословацькій владі, яка вже в усьому піддавалася на тиск з боку Берліна. Цей період в історії Чехословаччини став відомий як «друга республіка» – проміжний етап на шляху до повного поглинання Німеччиною і її союзниками. Подальшими подіями з дезінтеграції країни стали автономізація Словаччини і Карпатської України та анексія південних регіонів цих територій Угорщиною. Поступова смерть Чехословацької республіки відкрила перспективу відродження Угорщини у її старих імперських кордонах. Завдячувати цьому Будапешт мав Берліну, і невдовзі Угорщина приєдналася до Антикомінтернівського пакту. Так угорці поступово втягувалися у гітлерівську коаліцію.

trianon

Угорський плакат, який зображує розчленування Угорщини після Першої світової війни

Кілька місяців 1938-го і 1939 рр. Закарпаття – маленький провінційний регіон – перебував у фокусі уваги міжнародних оглядачів. Про нього писали навіть у США. Все тому, що в цій частині Другої Чехословацької Республіки підозріло відкрито розгортався український національний рух. За висловом британського журналіста Ланселота Лоутона, поневолена і роз’єднана кордонами Україна була найбільшою проблемою тодішньої Європи. Прага підозрювала українців у сепаратизмі, Польща та СРСР побоювалися українського іредентизму, Угорщина претендувала на територію Закарпаття, а решта світу вважала українське питання знаряддям гітлерівської геополітики. Будівничі Карпатської України діяли у цілковито ворожому або недружньому оточенні.

У цей час Лев Прхала командував 3-ю чехословацькою армією, дислокованою на території Словаччини і Закарпаття. У Празі прагнули використати генерала для посилення контролю над українцями. В січні 1939 р. президент Еміль Гаха без погодження з урядом Августина Волошина призначив Прхалу міністром внутрішніх справ Карпатської України. Українці сприйняли це як грубе втручання чехів у справи автономії, до того ж проросійські погляди генерала були загальновідомі. Закарпаттям прокотилися акції протесту. Перший приїзд Прхали на броньовику у супроводі військових до Хусту виявився безуспішним, і після напружених переговорів з керівниками Карпатської України, він повернувся назад до Словаччини. Тільки після прямих переговорів українців у Празі вдалося дійти компромісу і Прхала отримав портфель міністра комунікацій в уряді автономії. Дещо пізніше Гаха все ж призначив генерала міністром внутрішніх справ, фінансів та комунікацій Карпатської України.

Українська автономія на Закарпатті особливо дратувала Польщу. Карпатська Україна стала місцем, де розгорнули активну діяльність члени ОУН з Галичини. Угорщина не задовольнялася територіальними надбаннями, згідно з Першим Віденським арбітражем, і прагнула анексувати все Закарпаття. До певного моменту Варшава і Будапешт не могли відкрито діяти, адже вважалося, що уряд Волошина має підтримку Німеччини. Натомість угорці та поляки налагодили таємну співпрацю з організації диверсійної війни проти Карпатської України. З історичної перспективи справа виглядає так, ніби Угорщина і Польща в цей час протидіяли планам Гітлера, завдаючи шкоду його маріонеткам – українцям. Однак невдовзі в координатах гітлерівської Європи українці та їх противники помінялися ролями. 14 березня Угорщина з санкції Берліна і за підтримки Польщі почала військову окупацію Закарпаття. Натомість бійці Карпатської січі вдалися до збройного опору реалізації гітлерівського плану.

Закарпатські українці та словаки виявилися найбільш рішучими з поміж громадян міжвоєнної Чехословаччини у прагненні захищати себе зі зброєю у руках. Чеський генерал Лев Прхала у цих подіях зайняв іншу позицію. Напередодні вторгнення військ Ференца Сомбатгеї 13 березня січовики почали озброюватися зі складів чехословацької жандармерії у Хусті. Прхала побачив у цьому загрозу і наказав негайно повернути зброю, на що отримав відмову від командування Карпатської січі. Вранці наступного дня війська Прхали атакували основні об’єкти Січі у Хусті: Кіш, «Січову гостинницю», Головну команду, Жіночу Січ та «Летючу естраду». На вулицях міста з’явилися барикади. Збройні сутички тривали понад 8 годин. Цей конфлікт коштував українцям від 40 до 150 загиблих і близько 50 поранених. Того ж дня Карпатська січ прийняла бій вій наступаючих угорських військ. Генерал Прхала також планував оборонятися, але після консультацій з Прагою віддав наказ на евакуацію. Його війна вже була програна: Словаччина і Карпатська Україна проголосили незалежність, а президент Еміль Гаха погодився на німецьку окупацію Чехії та її перетворення в Протекторат Богемії і Моравії. 17 березня 1939 р. Лев Прхала перейшов польський кордон.

sribna_zemlia

Наступ угорських військ на Закарпаття у березні 1939 р. Карта Дмитра Вортмана.

У Польщі генерал Прхала заходився організовувати чехословацький легіон. Незважаючи на ганебну роль Варшави у розчленуванні Чехословаччини, нові агресивні вимоги Гітлера до Польщі навесні 1939 р. зблизили поляків з чехами. Натомість українці навіть після «зради» Берліном Карпатської України мусили залишатися і надалі у фарватері німецької політики. Угорці дуже жорстко обійшлися із полоненими січовиками: частину з них було страчено, а багатьох ув’язнено у концтаборі у місті Ньїредьгаза. Ті, кому пощастило втекти, знайшли притулок у Словаччині. На відміну від Карпатської України, ця країна відстояла свою незалежність у ході короткочасної війни з Угорщиною. Невдовзі, за сприянням Німеччини, угорці звільнили полонених українців, і ті змогли приєднатися до колег у Словаччині.

Поки поляки організовували чехословацький легіон, німці створили український легіон для війни з Польщею, і до нього вступали також колишні січовики. У вересні 1939 р. Український легіон на чолі з Романом Сушком перетнув словацько-польський кордон і слідом за Вермахтом попрямував до Галичини з наміром допомогти тут українському державотворенню під егідою ОУН. Далі слово оунівському діячу Зиновію Книшу:

«Глибоко врився мені в пам’ять один момент. Я допитував якогось хлопця. В його селі – це було на галицькому Поділлі – боївка вже впоралася з місцевими справами, знищила поліційну станицю і роззброїла кілька менших груп польського війська. Стежа донесла, що наближається якийсь більший відділ, у польських уніформах та в інших. Якимсь чином цей відділ пройшов незаторкнений в інших околицях аж до того села. Дорога йшла серединою села і в одному місці, біля церкви, розширялася в невеликий майданчик. Там зроблено засідку, поставлено барикаду впоперек шляху, націлено два скоростріли й зібрано всі сили свого власного та ще й сусідного села. Все те нічого не помогло б, якби вояки мали охоту до бою, та вони були здеморалізовані поразкою і безнадійним відворотом, а до того серед них було багато чехів. Відомо, які з чехів вояки – коли зажадали в них зложити зброю з обіцянкою вільного переходу, не дуже вони й вагалися, почали складати зброю на купу, на майдані. Якщо добре пам’ятаю, була якась така домова, що старшини мали право свою зброю залишити при собі.

Це було вже добре з-полудня і поки там ішли переговори, заки дійшло до капітуляції – складання й перебирання зброї йшло поволі – підійшов вечір. Ціла та історія дійшла десь до половини, коли з другого боку стежі принесли вістку, що їдуть большевики, і справді підкотилося кілька танків, як передня сторожа. Вискочили звідти большевики, швидко зорієнтувалися в чому справа, самі закінчили роззброювання, перебрали під свою владу полонених і забрали зброю.

Все те я записую, схилений над столом, швидко бігає по папері олівець. Мій хлопець замовк. Підношу голову – а в нього сльози горохом котяться по обличчі.

– Що з вами, друже?

– Там був… там був генерал Прхала…

Навряд чи був хто більш зненавиджений тоді в цілій Галичині, як генерал Прхала. Його саботування оборони Карпатської України, його постава до Карпатської Січі, ціла його ганебна роля в останніх трагічних хвилях Срібної Землі, стягала на його голову прокляття всіх українців, що з запертим віддихом слідкували за долею своїх закарпатських братів. Він утік і виринув пізніше в Варшаві, там творився якийсь чеський леґіон і це його застукали наші хлопці на Поділлі, не знаючи навіть про те. Від большевиків про те довідалися. Не жаль їм було зброї, не жаліли, що мусіли тікати з рідного краю, – не могли простити собі, що через їхню повільність вирвався з їх рук той кат, що зашморгував стричок на шиї Карпатської України.

Не хотів би я бути в його шкурі, попавшися в руки тих хлопців!»

Більшість чехословацьких легіонерів потрапили у полон до Червоної Армії, яка приєдналася до німецької агресії проти Польщі 17 вересня 1939 р. Серед полонених чехів опинився також Людвік Свобода – майбутній організатор чехословацьких частин на боці СРСР і президент комуністичної Чехословаччини у 1968–1975 рр. Натомість Лев Прхала, який щасливо врятувався від помсти колишніх січовиків, разом з польськими військами відступив до Румунії. Звідти він емігрував до Франції, а згодом, до Великої Британії, де на той час Едуард Бенеш встиг організувати чехословацький еміграційний уряд.

Конфлікт Прхали з Бенешем під час Судетської кризи в 1938 р. не минув даремно. Ці два чехи не змогли порозумітися також і в Лондоні. У вересні 1940 р. Бенеш звільнив Прхалу з військової служби, з чим той не погодився і очолив опозицію еміграційному уряду. Предметом нищівної критики старого антикомуніста Прхали став курс уряду на налагодження дружніх відносин з Радянським Союзом в рамках антигітлерівської коаліції.

Тим часом, Угорщина, за посередництвом Гітлера у Другому Віденському арбітражі, влітку 1940 р. анексувала частину румунської Трансільванії. Навесні наступного року, як офіційний союзник Німеччини, Угорщина взяла участь у нападі Гітлера на Югославію, за що отримала частину Воєводини. Здавалося, що країна впевнено крокує до відновлення своїх історичних кордонів перед 1918 р., але цей процес супроводжувався посиленням залежності Угорщини від Берліну. Влітку 1941 р. Карпатська група угорських військ на чолі з Ференцем Сомбатгеї вслід за Вермахтом атакувала СРСР. Угорщина не мала територіальних претензій до Радянського Союзу; її участь у війні була платою за послуги Німеччини протягом 1938–1941 рр. Формальним приводом для війни стало бомбардування міста Кошице радянською авіацією 26 червня 1941 р.

Вже з осені 1941 р. військово-політичне керівництво Угорщини сумнівалося у доцільності участі своєї країни у східній кампанії. Вже 6 вересня регент Горті замінив засліпленого німецькими перемогами начальника генерального штабу Генрика Верта на більш поміркованого Сомбатгеї. Новий начальник генштабу як міг саботував пропозиції Німеччини спрямувати на східний фронт більше угорських військ. Для того, щоб вберегти війська від м’ясорубки в СРСР, Сомбатгеї ініціював перекидання підрозділів на південь, до анексованої Воєводини, під приводом загострення тут сербського партизанського руху. Це рішення виявилося фатальним, адже угорські війська під командуванням Ференца Фекетехалмі відзначилися військовими злочинами, кульмінацією яких стала бійня в місті Новий Сад у січні 1942 р. Тільки після поразки Вермахту під Москвою на зламі 1941/1942 рр. та зростання військових зобов’язань перед Німеччиною Румунії,  Сомбатгеї був змушений відправити на схід 2-гу угорську армію.

У березні 1942 р. регент Горті замінив пронімецький уряд Ласло Бардоші на консервативний кабінет Міклоша Каллаї. Разом із Сомбатгеї Каллаї почав шукати шляхів виходу Угорщини з війни. Уряд Каллаї зміг досягти таємної домовленості про те, що авіація Великої Британії та США утримувалася від бомбардування Угорщини, а угорська протиповітряна оборона не заважала літакам союзників досягати цілей в Австрії. Угорці також розпочали таємні переговори зі словаками про спільний виступ проти Німеччини на боці англо-американців. Очікувалося, що західні союзники розпочнуть наступ на Балканах і випередять Червону Армію в окупації Центральної Європи.

Переговори представників угорської армії з УПА розпочалися у 1943 р. на Волині. Німецьке командування задіяло угорські частини для охорони залізничних і шосейних шляхів, зокрема в напрямі на Київ. Після кількох збройних сутичок сторони домовилися про перемир’я. Між угорськими частинами і відділами УПА були узгоджені паролі для розпізнавання та налагоджено обмін харчів на зброю. Домовлено, що угорське військо не буде брати участі в операціях німців проти УПА, не буде проводити реквізиції серед населення й пропускатиме відділи УПА на залізничних шляхах, а УПА не буде нападати на угорські частини. Для виконання цього договору обидві сторони погодилися обмінятися зв’язковими офіцерами. Пізніше підполковник Генерального штабу угорської армії Єно Падані запропонував провести політичні переговори, які почалися у Львові, а під кінець листопада або в перших днях грудня 1943 р. члени місії УПА у складі Мирона Луцького, Івана Гриньоха та Євгена Врецьони вилетіли угорським військовим літаком зі Львова до Будапешту. Вся операція трималася в таємниці від німців; українських делегатів з метою конспірації  перевдягли в уніформу угорських гонведів. При цьому варто зазначити, що у 1939 р. Врецьона був чотарем Карпатської січі, брав участь у боях з угорцями і потрапив до полону, в якому зазнав катувань.

Кілька днів українським делегатам довелося очікувати в Будапешті на повернення Ференца Сомбатгеї зі ставки Гітлера. У цей час, за свідченням Івана Гриньоха, угорські офіцери дуже люб’язно приймали представників УПА, знайомили їх з людьми, возили з екскурсіями по місту. Сомбатгеї повернувся до Будапешту в середині грудня і влаштував українцям офіційний прийом. Під час розмови сторони домовилися про дотримання умов перемир’я, військову співпрацю та сприяння Угорщини українським біженцям під час наступу Червоної Армії. Питання Закарпаття і майбутніх політичних кордонів сторони не піднімали як несвоєчасне. У спогадах про прийом в генеральному штабі Угорщини Іван Гриньох зазначав:

«Коли ми вичерпали й узгіднили всі пункти домовлення і наша авдієнція вже наближалася до кінця, ми відважилися виступити, згідно з інструкціями, зі своєю чесною й недвозначною пропозицією. Її зміст такий. В нас нема сумніву, що гітлерівська Німеччина програла війну. Для Угорщини, суверенної держави і, як виявилося в розмові, не дуже то добровільного воєнного союзника, найвищий час, поки не пізно, відверто зірвати цей союз, заявити про це перед світом і якнайскоріше вивести свої війська з території воєнних дій, з України, на свої землі. Такий крок відповідає державним інтересам Угорщини.

Для старшин, присутніх під час переговорів, це була справжня несподіванка. Наступила мовчанка. І ми, а ще більше мадярські старшини, дивилися на генерала Сомбатаї. Від нього очікували відповіді. Обличчя генерала показало сліди неспокою. Внутрішньо він стримував свою знервованість. Здавалося, він бореться сам із собою і шукає, як сформулювати своє рішення. І врешті сказав рішучим тоном і тремтячим голосом: «Ні, волію, щоб мене повісив Сталін, аніж, щоб розстріляв Гітлер!» Знову настала мовчанка. Ніхто з мадярських старшин не наважувався вимовити слова. І ми також не продовжили цієї теми. Для нас було ясно: генерал Сомбатаї перебуває у полоні згаданої вже грізної тіні Гітлера.

Остання візита до Гітлера зробила з нього слухняного в’язні. В душі своїй Сомбатаї ніс несамовитий тягар, вузол, який неможливо було розв’язати: гордий мадярський старшина, патріот, він не бажав увійти в історію як зрадник воєнного союзника, хоч той і виявився злочинцем. Під кінець свого життя він догледів тільки розстріл на наказ союзника або зашморг ворога. Генерал волів зашморг. Незбагненні життєві шляхи людини, часом загадково звучать її слова. Нам, українським делегатам, прикро було почути такі слова безвихідности, просто відчаю з уст Сомбатаї.»

1944

Становище фронтів на початку 1944 р. Ілюстрація з американської преси того часу.

Побоюючись виходу Угорщини з війни Німеччина окупувала країну у березні 1944 р. Уряд Каллаї було повалено, а генерала Сомбатгеї помістили під домашній арешт та зняли з посади начальника генштабу. У жовтні того ж року німці здійснили переворот проти Міклоша Горті і привели до влади лідера ультранаціоналістичного руху «Схрещені стріли» Ференца Салаші. Після цього Сомбатгеї вивезли під вартою до Німеччини. Наприкінці війни Сомбатгеї потрапив до рук американцям, які видало його комуністичній владі Угорщини. На батьківщині генерала засудили до довічного ув’язнення, однак югославська влада домоглася його екстрадиції. За звинуваченням у причетності до різанини в місті Новий Сад у січні 1942 р. Сомбатгеї засудили до розстрілу. Вирок виконано 4 листопада 1946 р. У 1994 р. верховний суд посткомуністичної Угорщини анулював смертний вирок і повністю виправдав генерала.

Навіть здійснений німцями державний переворот проти Горті у жовтні 1944 р. не завадив співпраці УПА з угорськими військовими. На початку 1945 р. неподалік від міста Папа на заході Угорщини інструктори УПА допомогли організувати угорський антикомуністичний партизанський рух «Копіяші» («Списники») під керівництвом капітана Міклоша Корпонаї. Всупереч сподіванням, «Копіяші», як і «Вервольф» у Німеччині,  не відіграли помітної ролі у боротьбі з Червоною Армією.

Надії угорців, словаків та українців на союзницький десант на Балканах не виправдалися. На середину 1944 р. вже було очевидно, що регіон опиниться під контролем радянських військ. Керівники держав та національних партизанських формувань у Центральній Європі почали рахуватися із цим фактом. Румуни, угорці та болгари спробували домовитись зі Сталіним. Поляки розпочали відчайдушну операцію «Буря». Суперечливим явищем стало Словацьке національне повстання у серпні-жовтні 1944 р. Чехословацький еміграційний президент Едуард Бенеш одним із перших прийняв перспективу встановлення радянського домінування я неминучу. Ще у грудні 1943 р. він підписав зі Сталіним Договір про дружбу та союзницькі відносини Чехословаччини з СРСР. 16 травня 1945 р. він повернувся у щойно звільнену від німців Прагу і разом з комуністами організував органи влади відновленої республіки.

Сподівання Бенеша на тривалий симбіоз з комуністами та приязні відносини з СРСР не виправдалися. Спочатку він змушений був поступитися Закарпаттям, а пізніше і владою. Під тиском Москви і чеських комуністів Бенеш відійшов від владного керма, а в 1948 р. подав у відставку. Лев Прхала оцінював ситуацію більш реалістично і не намагався повернутися на батьківщину. У 1946 р. чехословацький уряд безуспішно вимагав від Лондона екстрадиції Прхали. Перебуваючи на чужині, Прхала став одним із визнаних лідерів чехословацької політичної еміграції антикомуністичного спрямування.

Деякі з його післявоєнних акцій викликають питання. Наприклад, він виступив проти депортації з Чехословаччини 3 млн. судетських німців, здійснену на виконання так званих «декретів Бенеша» у 1945–1946 рр. Повертаючись назад у 1938 р., варто нагадати, що саме Прхала закликав до опору німецьким військам, а Бенеш віддав Судети без бою. У подальшому Прхала активно співпрацював з товариствами судетських німців у Баварії та Австрії, разом із якими поділяв ворожість до комуністичного режиму Чехословаччини. Ще більш несподіваною стала співпраця генерала  Прхали з українськими націоналістами в рамках Антикомуністичного блоку народів (АБН), очолюваного Ярославом Стецьком. Чеський емігрант Лев Прхала помер 11 червня 1963 р. в Австрії.

Життєві долі генералів Ференца Сомбатгеї та Лева Прхали лише трохи піднімають перед нами традиційну завісу над  складною, багатогранною і часом неймовірною історією ХХ століття, особливо, періоду Другої світової війни. Ніщо з того, що довелося пережити українському народу та його політичним провідникам у цю добу не є унікальним на загальному тлі. Вони жили і діяли за тих самих непростих умов, що й їхні сучасники. Лише ретельне ознайомлення з історією сусідів, знаходження спільних точок дотику і паралелей приведе нас до стану спокою за власний багаж минулого. Нас перестане обтяжувати унікальність, свою легітимність ми черпатимемо з власної пересічності.

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору