«ГОЛТОВНИКИ» та чаклуни, які не захищали Україну: ще про легенди про козаків-характерників

Від Лікбезу: автор продовжує цикл своїх досліджень про «козаків-характерників», які й раніше викликали відверті срачі. Але на своїй позиції автор стояв і стояти буде.

Попередня публікація:

Першу на сайті статтю Сергія Шаменкова про характерників “Ким були справжні характерники? ” читайте тут.

Другу на сайті статтю Сергія Шаменкова про характерників “Ким були справжні характерники? ” читайте тут.

 

Фольклорні джерела: осиковим кілком

Продовживши аналізувати  історичні джерела, звернемось до відомих народних легенд пов’язаних з так званими характерниками. Ці збірки неупереджені, та зафіксували справжні народні уявлення про характерників та їм подібну «нечисть», що зафіксовано у ХІХ ст.  Збірка Я. П. Новицького серед десятків різних оповідей, містить кілька цікавих для нас легенд. Перша коротка про «химородника-який жив у Великому Лузі», тобто не на Січі, та вочевидь вважався якимось знахарем, що не захотів своєму сину передавати свої вміння. [Екатеринославская ученая архивная комиссия. Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии / Изд. под ред. А. Синявского. – Екатеринослав, 1904 – 1915. – 10 т.

Вып. 7 : Народная память о Запорожье. Предания и рассказы собранные в Екатеринославщине 1875-1905 гг. / изд. под ред. А. Синявского; Я. П. Новицкий [и др.]. – 1911. С. 102]

 

З цього можна обережно зробити висновок, що особи, яких вважали «знахарями» в казках-легендах на козацьку тематику, називались «химородниками». Інша легенда згадує про те, як якійсь козак-запорожець був свідком битви московського царя з турками, та показово зловив гарматне ядро, а також ніби-то зробив так, аби турки самі у собі чогось раптом не поділивши, побили один одного. Таким чином цей запорожець прислужився московському царю. За цю службу Цар московський подарував козакам цю місцевість. Тут, як бачимо в легенді, серед демонстрації казкових див, поступово просувається ідея вдячності козаків московському царю за ці землі. Агов, а як же там споконвічні козацькі Січі? З цього виходить: тож чого дивитись як що один цар дав ці землі в користування, то інший цар, чи цариця може іх і відібрати.

В іншій легенді запорожці, що не хотіли скоритись Катерині «щобъ показати свою сылу, накынулы повсть на мори, набралы земли въ чоботи, горилкы в баклагы и подалыся въ Турещину» [Там само].  Зрозуміло що це все відлуння програшу, – ліквідації Січі, та еміграції тих запорожців, які не бажали змінювати спосіб життя. Але повстає питання, так в чому ж полягає ця їхня сила, – де героїзм? Де тема захисту вітчизни та жертовність на полі бою? Де бій до останнього в обороні Січі, вольностей, ширше рідної землі-України?  Де зрештою прояви містичного бою колективу «характерників», де були наведені чари на ворога-московита? Чи вся сила полягала у грабуванні українців-чумаків, чи ворожінню на зародках зґвалтованої українки, якій вирізали груди? [Горбань М. Розбійник Мацапура( побутово-історичний нарис) Схід – Захід: Історико-культурологічний збірник.  Випуск 2. –  Харків: Майдан, 1999. – С. 174-197]

Що заважало «характерникам», якщо вони дійсно мали  якісь ще надможливості, щось вдіяти?  Навести ту міфічну мару на вороже військо та перемогти росіян? Всього цього немає, замість цього щось незрозуміле, «гей, нам зруйнували Січ, ну то ми візьмемо горілки побільше, та накидаймо п‘ятами за море, до турків, до вчорашнього ворога». Ось у чому сила «характерників».

Взагалі легенд та казок де б з являлись «характерники» не так багато, але ті, в яких вони присутні, дійсно вражають. Нарешті, серед сотень різних оповідей в цій величезній збірці казок та легенд, що каже про не надто взагалі цікавий для народної пам’яті сюжет, знайшлась одна, саме про «характерника», бо попередні легенди не містили цього терміну взагалі. Українська народна легенда з дуже цікавим присмаком та особливостями, під назвою «Смерть та похороны характерника».

Тут вже цілком розкрилась вся небезпечна сатанинська сутність характерника, та у вигляді оповідання проявилось справжнє ставлення простих людей-українців, до так званих «характерників», розуміння тої потойбічної, смертельної небезпеки, що йшла від них.

Навіть через сто з гаком років, народна пам’ять зберегла цю пам’ять про характерників, що знущались, ґвалтували, вбивали та грабували посполитих. Отже, згідно з задокументованого фольклорного джерела, жив десь собі такий старий запорожець на ім’я Довгий, став він помирати, та наказав своїм наймитам покликати свого сусіда-Пластуна. Сіли вони перед смертю, довго балакали, а потім Довгий ліг та й помер.

Пластун каже наймитові, щоб той лягав спати, а сам пішов доїти коров. «Наймытъ Прывьязавъ мертвого канатомъ за шию и за ногы до лавы, взявъ скрыпку та й грае соби на двори.. Чы довго вин гравъ чы ни, колы чуе -товчеться шось въ землянци. Заглянувъ винъ туды-коли мертвый соваеться по лови.. Товчись каже Марку, по ярмарку чорта з два выкрутишся! Грае винъ упьять, та вындрыкуэ.. Трохи згодя слуха, – знов товчеться мертвый,..Отъ прыходе дидъ Пластунъ  «А шо пыта,- не вставъ ще наш мертвый»- «Ни»!, каже -пручався, такъ я его прыкрутывъ до лавы канатомъ». – Добре-жъ, – каже, що догадався, а то винъ бы тебе задушивъ». Зыйшлось тамъ стико запорожцивъ, выкопали яму и давай ховать без попа. Якъ спустылы его въ яму Довгый каже: ну братци, давайте осыковый килокъ, та будемъ печатать. Забылы ему килокъ въ груды и засыпалы землю. Галдовникивъ попы николы не ховалы, а ховалы ихъ запорожци по своему»^[1]. [Екатеринославская ученая архивная комиссия. Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии / Изд. под ред. А. Синявского. – Екатеринослав, 1904 – 1915. – 10 т.Вып. 7 : Народная память о Запорожье. Предания и рассказы собранные в Екатеринославщине 1875-1905 гг. / изд. под ред. А. Синявского; Я. П. Новицкий [и др.]. – 1911. С. 105]

У цьому наведеному фрагменту легенди ми бачимо, яку небезпеку в уяві спільноти ніс характерник як слуга сатани, що після смерті перетворюється на потойбічну нежить, що прагне душити -вбивати ні учому не повинних людей.

Ще одним популярним сюжетом «магічного сенсу», на підставі ще однієї казки що записують етнографи в кінці ХІХ сторіччя, виступає відлуння поширених раніше уявлень, про ніби-то вміння ловити кулі, та висипати їх з пазухи [Малорусские народные предания и рассказы. Свод М. Драгоманова. Київ, 1876. С.201]. В цьому випадку в оповіді фігурує саме козак-характерник. Цим джерелом виступає відома збірка легенд та казок «Савур могила». Ця збірка містить велику кількість казок-оповідей, серед яких багато таких, де згадуються різні магічні фокуси, та деякі інші легенди подібні до тих, що наводив у своїй збірці Я. Новицький. В одній, згадані дійові особи (саме в контексті розбійної ватаги), в кількості 12 чоловік, що збираються на «справу», тобто на грабіж, в Польщу, та вміли обдурити ляхів [Савур-могила: Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини / упоряд., автор прим. В.А.Чабаненко. Київ, 1990. С 61].

Ще одна легенда, де також фігурує 12 розбійників, та цікава деталь – відрізана рука -міститься в іншій збірці казок [Малорусские народные предания и рассказы. Свод М. Драгоманова. Київ, 1876. С.67]. Нагадаємо ,що тема відрізаної руки описана і в спогадах колишнього козака І.І. Розсолоди, саме у контексті кари за зраду [Эварницький Д.( Яворницький Д.) Запорожье в остатках старины и преданиях народа. Київ 1995, С.268]. Ці казки нагадують віддалено те, про що оповідав запорожець М. Корж, про щільний зв`язок в народній уяві між злодіями-бандитами та характерниками.

В наступній легенді козаки-характерники та знахарі, виїжджали в степ пити горілку, поставивши поруч відро з водою, в той час як на них наскочили татари, то вони пірнають у відро та випірнають в Херсоні. Знов виникає питання у чому ж полягає та звитяга характерників, спочатку виїхати напитись у степ, а побачивши ворога – у героїчному пірнанні у відро з горілкою? Тобто замість того, аби героїчно боронити від татарського загону, який йде не просто на прогулянку, а йде вочевидь по ясир, тобто вбивати та брати українців у неволю, характерники-знахарі просто збігають, навіть не попередивши ні Січ, ні посполитих про небезпеку. Наступна казка розповідає про те, що як забіжуть козаки в татарську землю, та лягають спати на могилі, якщо орда на них нападе, то перед ними раптом чомусь візьметься великий ліс, «татари до лісу, а потім і к бісу» [Савур-могила: Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини / упоряд., автор прим. В.А.Чабаненко. Київ, 1990. С 61]. Щє одна казка оповідає, повторюючи вже знайомий нам сюжет, з запорожцем що зловив гарматне ядро, та показав царю що турки самі себе порубали, за це цар дозволив -подарував козакам цю землю – Хортицю. В наступній казці знов нарешті  згадується термін «характерник». Козак -характерник Кравчина, має унікальний талант, через річки сухим може переходить^[2].

Наступна цікавезна оповідь, що знов показує небезпечну звірячо-потойбічну сутність характерника, про характерника Оврама. Змолоду був гайдамакою, а на старість жив на острові з молодиком-бурлакою, як почав помирати, то наказав наварити три казана яловичини, та й помер. А потім раптом звідкись прийшла та почала гарчати на небіжчика собака, тоді той мертвяк піднявся та зчепився з собакою, молодик побачивши це все збіг до сусіди. Повернувшись вже вдвох в ранці, побачили, що собака розірвана та вся яловичина виїдена. Викопали вони яму, поклали Оврама забивши в груди осиковий кілок.

В наступній оповіді, знов  про характерника,  подано сюжет подібний до вміщеного в збірці Я. Новицького, де також характерник після смерті хотів задушити наймита, але добре що його зв’язали, знов поховали припечатавши кілком, без попа [Савур-могила: Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини / упоряд., автор прим. В.А.Чабаненко. Київ, 1990. С 65].

Як бачимо,  в низці казок та легенд, продавши душу дияволу, характерники, після смерті перетворюються на огидних упирів-нежить, що першим ділом хочуть вбивати усе живе.  І для того, щоб покінчити з ними потрібно зв’язати,  запечатати кілком в груди, та поховати  без попа.

Підсумовуючи слід згадати, що у історичних джерелах XV-XVII сторічь не знайдено згадок про козаків, яких би називали «характерниками», немає свідоцтв реальних магічних проявів саме на полю бойовища. Немає і жодного прояву відваги, героїзму та самопожертви.  Характерники взагалі не ототожнюються з українськими козаками в цей час, більше того справжні козаки-запорожці І. Розсолода ( Эварницький Д. (Яворницький Д.) Запорожье в остатках старины и преданиях народа. – Київ, 1995 – ст. 269 ), та М.Корж свідчать що навіть в кінці XVIII сторіччя, характерники існували ніби окремо від козацтва, і не ототожнюються з ним. ( Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, села Михайловского, Никиты Леонтьевича Коржа». – Одеса, 1842 С.23-25 )

Всі їхні ніби-то магічні здібності – брехня та плітки, і справжні козаки-запорожці у фольклорі так не описуються.

Нібито магічні здібності та дії козаків в історичних джерелах мають цілком раціональне пояснення, як от у випадку з козаками І.Підкови під Яссами, вони просто знали військові хитрощі, вчасно впали на землю, саме тому в них не влучили кулі. В інших випадках всі розповіді про магічні здібності не отримали підтверджень на справжньому, а не «казковому» бойовищі, як от банальний полон псевдомага Шекеравого.( https://polona.pl/item/dyaryusz-transakcyi-wojennej-miedzy-wojskiem-koronnem-i-zaporoskim-w-r-1637-tudziez,NjYzMDU3MDA/54/#info)   Всіх його вигаданих так званих «чар» ніц нащо не вистачило, його просто та банально взяли в полон звичайні козаки-реєстровці, та потім розігнали його полк.  В розглянутих казках та легендах переважно оповідаться про магічні дії козаків: з метою уникнути бою, приховатись та збігти від ворога, й не зовсім зрозуміло: а де ж тут прояв козацької звитяги. Складається враження, що ці маги не хочуть-не можуть воювати та боронити українців від ворога.

Втім, чого не буває, тим більш в казках? Як бачимо серед десятків легенд, де згідно за правилами казки відбуваються якісь магічні дії, згадуються такі назви як «голдовники», «химородники», та лише в кількох казках самого кінця XVIII та в ХІХ сторіччі, згадують «характерників». Всі казки-легенди показують, що мертві характерники небезпечні, завжди перетворюються на якихось небезпечних упирів-вурдалаків, що бажають вбити як людей, так і тварин, поховати їх потрібно обов’язково прибивши кілком в груди, обернувши обличчям до землі.

Особиста вдача і талант полководця породили у ХІХ ст. казку-міф, що Іван Сірко був характерником, а його правицю відрубали після смерті, – для того, аби запорізькі козаки брали її на всі важливі походи, намагаючись привернути військову вдачу. Варіанти таких козок, де Сірка вже називають «характерником», відрубали руку, що сім років допомагала козакам нібито не програвати битви, а потім та магічна рука була знов відкопана під час війни 1812 року.

Дику розповідь, де з відрізаною рукою  козаки бігали навколо Москви, подано в збірці «Савур-Могила»[ Савур-могила: Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини / упоряд., автор прим. В.А.Чабаненко. Київ, 1990. С 114, 115, 117].  Ексгумація Сірка підтвердила, що в нього всі кінцівки завжди були на місці. Іван Сірко був похований згідно християнських традицій, на кістках є сліди від поранень [http://www.museum.dp.ua/sirco_12.html?fbclid=IwAR01qU0KjbYgMJvXVv_zmDOCC6nmagZ_4ucTAIBVRtDOKwpZwVQkcO0L74w].

В «Літописі Самійла Величка», описані похорони кошового Сірка Той був похований всім військом по козацькому православному звичаю, в полі за Січею, біля московського окопу, де ховали запорожців [Эварницький Д.( Яворницький Д.) Запорожье в остатках старины и преданиях народа. Київ 1995, С.313].  Все це свідчить, що Іван Сірко в уяві сучасників ніколи не був чаклуном-характерником. Не дивують казки, бо ж там все можливе, – дивує інше, те як люди на підставі казок, фольклору, який виник в середині- кінці ХІХ сторіччя, на підставі відвертих маніпуляцій та брехні будують сучасні псевдоісторичні – антинаукові теорії.

Взагалі складається враження, що для романтично налаштованих авторів другої половини -кінця ХІХ ст, це було просто дуже «модне» з присмаком «сивої давнини» та чогось надзвичайного. Саме слово-термін «характерник», яке втратило першопочатковий контекст та значення, набувши іншого сенсу та об’єднавши в собі властивості кількох казкових персонажів.

Це був час такий коли було модно викликати духів, коли вигадували складали- «Протоколи Сіонських мудреців», коли М.Гоголь написав свої казкові оповіді з чортом, вурдалаками та іншою нежиттю. Це був той час, коли перероблялияь містичні сюжети, коли Брем Стокер вигадував свого Дракулу. Українські легенди та казки цілком лягають в загальноєвропейський та світовий тренд, тренд на містичні історії за участю різної нежиті, які іноді в романтичному вигляді вплітався в літературу. Козаки зникли, або інкорпорувались в імперію, а закріпачені нащадки вигадували дивні історії про минувшину, вкладаючи свою тугу в ці легенди, які згодом і зафіксували етнографи. Так, використовуючи раніше зібрані народні казки П. Куліш, вже у власному історичному романі «Чорна Рада» 1846 року, веде розмову про характерництво, ігноруючи казковість сюжетів, та перевівши казкових героїв в історичну площину [[1] Куліш  П. Чорна Рада .розділ VIII. http://sites.utoronto.ca/elul/P_Kulish/ChornaRada/ChornaRada8.html].

Сучасні письменники пішли ще далі, випередивши всіх романтичних авторів ХІХ сторіччя, разом взятих. Замість реальних звитяг та правдивих героїчних постатей козацького пантеону вони використовують відверто казкові сюжети. Почався якійсь шизофренічний парад самонавіювання, реалізацій фантазій та сеанс лікування комплексу меншовартості. Так з’явились вигадки псевдофілософського напрямку, та езотеричні прив’язки в стилі афериста К. Кастанеди, прив’язки до нібито язичницьких часів, волхвів, до середньовічних бродників, до індоаріїв, та індуїстських духовних практик.  Жодних історичних та наукових джерел для таких трактувань –не існує.

Як зауважує проф. Ю. Мицик, вперше термін «характерник» з’являється лише в ХІХ столітті в художній та етнографічній літературі. До того часу, у жодному з козацьких документів чи літописів XV-XVIII ст. такого терміну чи  навіть натяку на подібне явище не зустрічається. Як вже відзначалося, назва «характерник» до XIX ст. не була поширеною як у козацькому, так і суспільному вжитку»[ Шумило С.В. Православна духовність та релігійні традиції Запорозького козацтва // Православ’я в Україні: Збірник матеріалів наукової конференції, 25 листопада 2013 р. Ч. 2. Київ, 2013. С. 350-385].

З точки зору християнства: «хто лише викликатиме духів померлих або ворожитиме, повинні бути покарані смертю»

Всі ці легенди про характерників- магів варто розглянути і через призму християнської релігії, оскільки самі справжні козаки були християнами та борцями за віру. Більше того саме за християнську віру козаки йшли на муки та смерть, що каже про них як про людей достатньо релігійних. Немає сумніву, що як мінімум від своїх священників українські козаки знали про ставлення Бога, Біблії та священства до будь яких проявів магії. І тут викликає подив те, як зараз деякі спритні особи на віруючих християн- козаків та на сучасних українських воїнів  намагаються накинути цю «диявольську віру», та використання магії, – тобто те, що забороняє напряму будь яка християнська церква, будь якої конфесії.

Потрібно пам ятатти,  що ми маємо справу із християнсько-фундаменталістським  ранньомодерним суспільством України-Русі, де сатанинські позаобрядові культи не могли користуватися визнанням у спільноти. Святе Письмо, звісно, не розрізняє, чи буде магія використовуватися на добро чи на шкоду. Магія будь яка цілковито заборонена, тому що звертається до джерел сили, відмінних від Бога. Згідно з християнського вчення, диявол в такий спосіб вводить в оману людей, змушуючи їх думати, що магія може бути корисною. Йому це цілком під силу. У другому посланні Коринтянам 11:14, сказано: «І не дивно, бо сам сатана видає себе ангела світла» [Біблія Сучасний переклад з давньоєврейської та грецької мов перше видання  Київ 2022 С.1098], але бажання диявола та його підручних полягає лише в тому, аби знищити якомога більше душ. Ніде в Біблії жоден чаклун не зображується в позитивному світлі. Книга Левіти 19:26, 31 каже: «Не ворожіть і не чаклуйте», «не звертайтесь до тих що викликають духів померлих ані до ворожбитів, аби на осквернятись ними» [Там само. С. 129]. Левітам 20:27 «чоловік чи жінка хто лише викликатиме духів померлих або ворожитиме, повинні бути покарані смертю. Побивайте таких камінням. Їхня кров на них» [Там само.С.130].

У першому посланню Тимофія 4:1 сказано: «Дух же ясно говорить, що в останні часи, деякі відступяться від віри, прислухаючись до спокусливих духів, та вчення бісів» [Там само. С. 1122-1123]. Можна ще як приклад згадати описане у Діяннях апостолів 13:10, протиборство апостола Павла та чаклуна Еліма, та сказане серед іншого сповненого Святим Духом Павлом : «О, сповнений усякого підступу й усякої злоби сину диявола, ти ворог усякої правди! Чи не перестанеш ти перекручувати рівні Господні дороги?»[ С.1045]. Як бачимо, у Святому Письмі – Старому й Новому Завітах – усі види чаклунства засуджуються як порушення Божого закону.

Характерники це герої казок. Казка має залишатись казкою, народним фольклором, гіперболою. Спроба підміни фольклорними постатями, героїчні вчинки реальних героїв, паплюжить як казку, так і справжніх героїв, та нашу історію. Це викривлює пам’ять про реальні подвиги героїв- козаків, які бились з ворогами в тяжких боях проливаючи власну кров, вправних вояків, які зброєю та військовими хитрощами, виборювали право на вільне життя.

Персонажі, яких в історичних джерелах називали «характерниками»  в історичних джерелах семантично не поєднуються з терміном «запорізькі козаки», виключення – опис запорожця Коржа, яку ми вже цитували вище Розберись, що вище, що нижче. Чи посилання, бо ти його не цитуєш тут. В жодній українській історичній думі  чи пісні XVI-XVII ст.  не згадується термін  «характерники».  Жодне історичне джерело не повідомляє, що саме характерники мали якійсь надзвичайні надприродні здібності, та демонстрували їх на полі бою, займались   якимись духовними практиками, психологічною та фізичною підготовкою українських козаків. Плітки про начебто надзвичайні здібності  розносили козаки навмисно, з метою налякати ворога. Разом з тим цілком можливо що якісь поодинокі харизматичні особистості з вражаючими простолюд проявами, або обдаровані тогочасні «ілюзіоністи» не пройшли непоміченими, та закарбувались в дещо гіпертрофованому вигляді в народній пам’яті, ставши врешті персонажами казок-оповідей. Саме їх могли називати «голдовниками», що потім узагальнилося як «характерники».

 

[1]Екатеринославская ученая архивная комиссия. Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии / Изд. под ред. А. Синявского. – Екатеринослав, 1904 – 1915. – 10 т.

Вып. 7 : Народная память о Запорожье. Предания и рассказы собранные в Екатеринославщине 1875-1905 гг. / изд. под ред. А. Синявского; Я. П. Новицкий [и др.]. – 1911.

С 105

[2] Савур-могила: Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини / упоряд., автор прим. В.А.Чабаненко. Київ, 1990. С 63.