Україна: назви

Що означала назва “Україна” протягом століть?

Назва “Україна”, яка сьогодні є звичною як назва держави Україна й відповідної території, протягом попередніх століть мала дуже мінливе застосування. Далеко не завжди ця назва мала етнічне забарвлення (тобто не була повязаною з цілою територією певного народу). Протягом століть вона вживалася у різних контекстах і мала інколи різну локалізацію навіть для сучасників. Часом вона була навіть “екстериторіальною”, автоматично розширюючись або скорочуючись одночасно із поширенням або скороченням впливу козацтва та Війська Запорозького.

Щодо походження самого слова існують дві версії: 1) окраїна, порубіжжя та 2) край, країна. У першому сенсі слово “украйна”, “оукраина” безперечно вживалося у найдавніші часи його відомого з джерел існування (ХІІ-ХVІ ст.). Згадки цього слова у другому сенсі — пізніші та надто епізодичні, і тому друга версія не витримує конкуренції з першою. Проте, походження назви нашої країни від “окраїни”, або ж відносно пізнє охоплення назвою усієї сучасної території аж ніяк не заважає Україні бути країною з поважною давньою історією. Просто одна й та сама територія, і народ, який на ній живе, можуть змінювати свої назви.

За давніших часів ширше використовувалися інші варіанти назви цієї території – наприклад, “Русь”. “Окраїна” та “центр” часом фактично накладалися одне на одне, коли, наприклад, назви “Русь” та “Україна” територіально збігалися на Середній Надніпрянщині (“якнайбільше” – у XVI-XVII ст.), маючи спільний осередок — у Києві. Таке накладання породило терміни “україно-руський” та “Україна-Русь”, що вживалися в останній третині ХІХ — на початку ХХ ст., і що мало однією з цілей змістовно розмежувати Русь і Росію як різні явища.

До ХХ ст. “Україна” ніколи не була одною-єдиною, а тим більше офіційною назвою якоїсь території, – за винятком Слобідсько-Української губернії з центром у Харкові (існувала у 1765-1780 та у 1797-1835 рр.). Серед численних назв території сучасної України нинішня виграла своєрідне “історичне змагання” з іншими паралельними назвами (Русь, Мала Русь, Росія, Малоросія), для чого були необхідні певні історичні умови та чинники. Результатом є те, що лише “Україні” вдалося охопити усю територію сучасної України, а терміну “українські землі” – всі території, заселені українцями.

1. “Оукраина” вперше згадується у Київському літописі (за Іпатіївським списком) під 1187 р. в епізоді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, потім – у Галицько-Волинському літописі під 1213, 1280 та 1282 рр. В усіх випадках вона позначала прикордонні території Руських князівств. (Докладніше див. Що означала назва “Україна” за часів Давньої Русі?).

2. У XV – першій половині XVI ст., за часів Великого князівства Литовського, в його офіційній “руській мові” “українами” називалися прикордонні зі Степом, або взагалі прикордонні землі. Місцеві мешканці називалися “українниками” або “українними людьми”. Водночас поняття “Україна” могло охоплювати і південь держави в цілому. Так, у листі 1500 р. до кримського хана Менглі-Герея великий князь литовський називає «нашими українами» Київську, Волинську та Подільську землі, а привілей 1539 р. на спорудження замку в Київському Поліссі (тобто, доволі далеко від кордону як такого) мотивується корисністю таких замків «на Україні».

3. У Польщі до Люблінської унії 1569 р. щодо наших земель (ані Галичини, ані Поділля, ані інших) слово “Україна” не вживали. Проте після унії слово входить в ужиток завдяки канцеляристам з колишніх підлитовських земель. У 1580 р. в універсалі короля Стефана Баторія пишеться: “Старостам, подстаростам, державцам, княжатом, паном, рицерского стану людем на Украйне Руской, Киевской, Волынской, Подляшской, Браславской мешкаючим”. Отже “Україною” тут вважаються усі руські володіння польської корони, причому не лише нові, але й давні — Руське (з центром у Львові) та Підляське воєводства. У жалобній поемі 1585 р. на смерть київського каштеляна князя Михайла Вишневецького Київщину названо «Наддніпрянською Україною» [Poddnieprska Ukraina].

Фрагмент страницы Пересопницкого Евангелія 1561 г. с текстом "пришол в україны иудейские"

Фрагмент сторінки Пересопницького Євангелія 1561 р. з текстом “пришол в україны иудейские”

У Пересопницькому Євангелії 1556-1661 пишеться: “пришол в україни иудейския”. На думку деяких істориків, тут “україна” вперше у джерелі вживається у сенсі “країни” (тут “україни” – аналог старословянського «пределы»).

У 1621 р. “українними воєводствами”, які постраждали від татар, вважаються Київське, Брацлавське, Волинське, Подільське і Руське. Одночасно велика “україна” розпадалася на чимало окремих “україн”: брацлавську, київську, придніпровську, задніпровську та ін.

4) Усталення локалізації України у Середній Наддніпрянщині відбувається у першій половині – сер. XVII ст., одночасно зі зростанням територіального поширення козацтва із Дикого Поля на терени Київщини і Брацлавщини, а вже тим більше під час повстання Б.Хмельницького (після 1648). Тепер це слово означає вже не пограниччя, а володіння Війська Запорозького, проте “Україна” не була офіційною назвою. Її земля за низкою угод охоплювала територію Київського, Брацлавського (Східне Поділля) та Чернігівського воєводств. Документи польського сейму 1669 та 1670 свідчать: […] пан Олізар, київський підсудок, промовляючи читав артикул українських воєводств… […] а далі всі посли Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств піднялися з місця і вийшли з протестом»; та: “[…] скочили з обуренням брацлав’яни, кияни й чернігівці на пана черського хорунжого… Великий галас зчинився від мазовецьких послів і навзаєм від українців». У 1685 р. в документах посольства гетьмана Івана Самойловича до Москви говориться: «В тех трех воеводствах и Украйна вся, и Войско Запорожское заключается». (Див. також: Запоріжжя і військо Запорозьке – це одне й те ж саме?)

Одночасно козацька територія (Україна) сприймається як синонім Князівства Руського або Русі. Б.Хмельницький іменував себе “единовладцем і самодержцем руським”. Як писав про І.Виговського шведський посол Веллінг, той вимагав уступки «права на всю стародавню Україну або Роксоланію … аж до Вісли». Вислів “вся Україна” міг означати і “уся Русь”. Гетьман заявляв про своє бажання стати “Великим князем України та сусідніх областей”. Але у Гадяцькому договорі 1658 г. І.Виговський все ж титулується як “гетьман війск руських”Соратник І.Мазепы П.Орлик говорив: щоби “руський народ скинув московське ярмо і був вільний”. Змішування актуальних назв України бачимо у клятві І.Мазепи, цитованої Орликом: “[…] для общего блага матери моей отчизны бедной Украины, всего Войска Запорожского и народа Малороссийского […]”. (Дивись “Київ був Росією?”)

“Загальна карта Диких Полів, інакшими словами, Україна з її провінціями” Гійома де Боплана, 1648.

Назва “Україна” зустрічається у численних актах, документах та листуванні гетьманів Б.Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І.Самойловича, І.Мазепи, П.Орлика та ін. У другій половині XVII ст. назва побутує і на Закарпатті – Мукачівська Україна («Munkacsiensis Ukraina»). Після Андрусівського перемиря (1667), що поділило Україну по Дніпру, у вжитку з’являються назви “сьогобічна Україна”, “тогобічна Україна” та “Малоросійська Україна”. Поряд із цим, як ми вже сказали, упродовж XVI-XVII ст. стосовно українських земель широко застосовується назва «Русь».

"Україна або земля козаків" Йоганна Гоманна, 1712

“Україна або земля козаків” Йоганна Гоманна, 1712

У сер. XVII ст. Україна потрапляє на європейські карти як окрема країна “з провінціями” (Г. де Боплан). У виданні Боплана 1648 р. вона – ще синоним «Диких Полів», але у подальших виданнях карт його авторства (з 1650 р.), у т.ч. у Франції та в Англії, «Дикі поля» вже не згадуються, — тільки “карта України”. На початку  XVIII ст. Україна показується у просторі від Карпат до Слобожанщини, підписаним «Червона Русь або Україна» або «Україна — країна козаків» (Й.Гоманн). Коментарі до французскої карти Ж-Б.Нулена (1742) стверджують: «Русь Червона є частиною держаи Польскої і поділяється на Русь окрему та Україну. Русь окрема — це воєводства Холму, Белзу та Русі [Руське воєводство з центром у Львові]. Україна — це землі козаків, що охоплюють провінції Волинь [на французьких картах XVIII ст. до «Волині» відносили безпосередньо Волинь та Київщину] і Поділля […]». До цього часу належать і перші, ще рідкісні, випадки вживання поняття “українець” у якості національної самоідентифікації.

Слобідсько-Українська губернія, 1800

 

5) Після створення Слобідсько-Української губернії (1765) термін Україна використовується до першої третини ХІХ ст. для позначення території Слобожанщини. Одночасно поширюється й застосування назви “Малоросія” щодо Лівобережної України та Києва й невеликої території навколо нього. З ліквідацією Гетьманщини сфера вжитку назви “Україна” суттєво звужується. Натомість в офіційне діловодство широко впроваджуються означення як-от “Малоросія”, “Малоросійський край” та ін. З заснуванням у 1764 р. Малоросійської губернії і після її остаточного поділу на Полтавську та Чернігівську губернії (1802), назва Малоросія набула значного поширення та вживалася у вузькому розумінні стосовно цих територій Лівобережжя. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. циркуляція терміна Україна вирізняється багатозначністю: окраїна, козацька територія, земля, синонім назви «Малоросія», Правобережжя та ін. На той час жодна з офіційних чи неофіційних назв територій сучасної України або ж земель, заселених українцями, не охоплювала весь сучасний український простір. (Див. також: “Україна і Малоросія – це одне й те ж саме?”)

Одна з перших карт, де окреслені межі проживання українського народу

6) Використання слова ”Україна”, наближене до сучасного значення, спостерігається тільки з середини ХІХ ст., зокрема у поезіях Тараса Шевченка, документах Кирило-Мефодіївського братства (1845-1847). У цей час назва Україна поступово набуває значення національного символу.

На середину ХІХ ст. здобутки мовознавства та етнографії дозволили чітко окреслити етнічний ареал українців, а отже – і межі України як узагальненої назви усього цього простору . Якщо в імперіях, що володіли українськими землями, більше шанували локальні назви (Галичина, Малоросія), то “Україна” врешті перетворилася на національну транскордонну назву країни українців.

"Карта южнорусских наречий и говоров" П.Чубинского и К.Михальчука, 1871

“Карта южнорусских наречий и говоров” П.Чубинського та К.Михальчука, 1871

Карта України з французького підручника загальної географії Реклю (1885)

У 1861 р. петербурзький часопис “Основа” писав про Україну: «страна, населенная южнорусами (украинцами, малороссами), занимает часть Восточной Европы. Протяженность ее с запада на восток занимает почти 20 градусов долготы, то есть от 38 до 58 градусов восточной долготы, что составит более 1800 верст. Наибольшая ее протяженность с севера на юг простирается до 900 верст, то есть от 44 градусов 30 минут до 53 градусов 45 минут северной широты. По рассмотрению границ Южной Руси читатели увидят, что край этот обладает довольно разнообразной фигурой и входит в состав двух государств: России и Австрии; меньшая часть его (одна четырнадцатая) принадлежит последней. [ …] Пространство земель, населенных украинцами, в точности определить нельзя, но, примерно, оно составляет более 10 870 кв. географ. миль, из которых на австрийские владения в Галиции, Венгрии и Буковине приходится около 1650 миль. На всем этом пространстве находится 14300000 жителей, которые говорят на южнорусском языке. Таким образом, по пространству Украина или Малороссия превышает Францию на тысячу географических миль, а по абсолютному населению уступает Испании двумя миллионами жителей».

За порадою В. Антоновича у перекладних працях «Руської історичної бібліотеки» (18861904) став вживатися прикметник «українсько-руський» як контраверсія щодо терміна «великоруський». Цю пропозицію фактично «успадкувала» монументальна «Історія України-Руси» (1898–1936) М. Грушевського. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. для позначення підросійських українських земель і вирізнення їх щодо Галицької України («підавстрійських територій») в суспільно-політичній думці з’являється термін «Велика Україна». Географію різних назв України та її регіонів непогано проілюстрував Михайло Драгоманов ще в 1885 році.

Оглядова карта українських земель (1915)

Оглядова карта українських земель (1915)

Украина на карте европы, изданной Украинским комитетом в Швейцарии (1916)

Україна на карті Європи, виданій Українським комітетом у Швейцарії (1916/1917?)

7) Офіційна легітимація назви «Україна» відбулася у добу української революції 19171921, коли постала Українська Народна Республіка, проголошена Третім Універсалом Центральної ради (7/20.11.1917). У “територіальних претензіях” українського національного руху на Великій Україні “українськими землями” вважалися ті території, більшість населення  яких складали українці – малороси, згідно офіційної статистики Російської імперії (див. “Етнічний склад українських губерній”). Аналогічною була ситуація в Австро-Угорщині: землі, заселені українцями – русинами австрійської статистики.

Першою міжнародною угодою, що визнавала українську державу та її кордони, був Брестський мирний договір 27.01/9.02.1918. Суверенітет України у ХХ ст. засновувався на принципі національного самовизначення, а не історичної державності (хоча така й була у попередні століття). Тому для її територіального суверенітету не має значення, якій імперії/державі які території з числа сучасних українських земель належали раніше чи пізніше.

Фрагмент "Этнографической карты Австрийской монархии" К.Чергина, 1855. Упоминается в конституции ЗУНР как основание ее границ

Фрагмент “Етнографічної карти Австрійської монархії” К.Черніга, 1855. Згадується у конституції ЗУНР як обгрунтування її кордонів

Карта України 1918

Карта України 1918

З основних статей по формуванню території України радимо: “Україна складається з “історичних регіонів” з незмінними історичними долями?” “Чи мають значення адміністративні кордони в середині Російської імперії для визначення правомірності сучасних кордонів України?”  “У 1917-1918 роках кордони України сформували більшовики?

 

При подготовці тексту були використані, зокрема, дослідження: Наталія Яковенко “Вибір імені versus вибір шляху” , Олексій Ясь “Україна: термін” (підготовлено для “Енциклопедії історії України”), Олена Таїрова-Яковлева “До питання про історичні та територіальні уявлення козацької старшини наприкінці 17 ст.“, її ж ““Отечество” в представлениях украинской казацкой старшины конца 17 – начала 18 веков “, Володимир Маслійчук “Від України до Малоросії: регіональні назви та національна історія”, Володимир Кравченко “Ім’я для України” (у кн.: Кравченко В. Україна, імперія, Росія. Вибрані статті з модерної історії та історіографії. – К.: Критика, 2011), Антон Котенко “До питання про творення українського національного простору в журналі “Основа.

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору