Ким були справжні характерники?

Той хто цікавиться історією українського козацтва, напевно чув захопливі історії про непереможних українських бойових козаків-чаклунів «характерників». Такі історії ширяться поміж людьми – в книжках, коміксах, Інтернеті, на підставі фольклорних оповідей у військовій символіці, навіть часом у звичайній школі – через різні патріотичні молодіжні організації сучасного «українського козацтва». Дивним чином «характерники» вже стали частиною українського «історичного» міфу. Чому та за яких причин деякі автори нав’язують суспільству ці постулати, без будь яких ґрунтовних історичних досліджень? Чому в суспільстві пропагується цей рух, про нього розповідають дітям, цілі покоління молоді виховано на тих байках? Так ким насправді були ці характерники, і чи варто взагалі примірювати це поняття на українське козацтво, військо? Може варто зрозуміти справжній сенс цього слова, явища, та може триматись від цього подалі?

У військовому середовищі завжди існувала віра та забобони у замовляння куль та зброї, бо кожен хотів вижити в битві. У людей, які постійно воювали і, часто з діда-прадіда, не мали можливості звертатись до лікаря, функцію якого зазвичай виконував поодинокий «цилюрник», мали бути свої народні та можливо, напів’язичницькі способи лікування хвороб та поранень. Зрозуміло що в середньовічному суспільстві та серед тодішніх вояків були усіляко розповсюджені повір’я і в непереможного вояка, у замовляння, магічне лікування, гадання на майбутнє, амулети тощо. В ті часи це було нормою. Зрозуміти ми це можемо і зараз, але існує різниця між вояком, якому щастить на війні, народними методами лікування та речами, відверто іншого забарвлення. Як не дивно, люди 17-18 сторіччя чудово цю різницю розуміли, – а от вже їхні нащадки у своїй інтерпретації народного фольклору добряче змінили акценти.

Людина «сучасності», що захоплюється всілякими модними магічними течіями, трактує усе в міру своєї обізнаності та освіти, часто навіть не розуміючи, у що саме вона взялась бавитись. Відчуваючи брак реальних історичних свідчень та джерел, та не бажаючи дійсно дослідити матеріал, фантазери вдаються до маніпуляцій, – свідомо чи несвідомо, але очевидно для фахових дослідників. Зрозуміло, що одразу виникають питання звідки з’явився цей міф? Одна з розповсюджених та відомих є розповідь про «характерників», що міститься в першому томі «Історії запорізьких козаків» Д. Яворницького ( ст. 167). Там описуються різні магічні дива на підставі народних легенд, без посилань на реальні факти. Крім того, чомусь посилаючись на оповідь «старого козака» М. Коржа (про яку йтиметься далі), Д. Яворницький напевно навмисно не згадує, кого саме той називав «характерником». Друге відоме «джерело», що залюбки цитують, це збірник «Савур-Могила. Легенди та перекази нижньої Наддніпрянщини», виданий у 1990 році. Там багато дивних переказів та казок, але ж варто пам’ятати, що казки та оповіді часто змінюють першопочатковий історичний контекст.

Існують уявлення, що постать «характерника» є усталеною в українському фольклорі чи у класичних текстах з історії козацтва. Насправді ж адептами «характерництва» джерела використовуються зовсім інші…

Так, наприклад, урочисто цитується запис в книзі відомого польського історика, публіциста геральдиста Б. Папроцького [1], де нібито містяться перші згадки про «характерника». У ній текст польською мовою, – то ж наводимо фотоцитату зі сторінки книги, та переклад.

З тексту зрозуміло, що козак попри заборону вогню вистрілив у бік татарина і вочевидь не влучив. При чому тут не наводиться ніяких фактів, підтверджуючих «чарівні спроможності». Також дивним видається той факт, що чомусь у даному разі «чари» козака не спрацювали, і він ні в кого не влучив. Наступна ж сторінка тої оповіді містить бій з турками, коли турецькі ядра та кулі безперешкодно влучали в козаків та їхні човни, і чомусь той козак-чародій не згадується зовсім…

Як бачимо, слово «характерник» в тексті не вживається; засвідчено лише те, що козак начебто вміє вмовляти самопали, щоб не влучали у нього та у тих, хто поруч із ним. Нічого дивного в таких забобонах немає, адже це кінець 16-го століття.

На подібні описи та чарівні властивості ми потрапляємо в іншому цікавому виданні, – книзі 1614 року «Młota na czarownice». В одному з фрагментів мова йде про деяких жовнірів, які на собі мали «характери» – картки з диявольськими чарами та магічними знаками. Тобто мабуть це певний варіант «характерників». Також були інші жовніри, що заклинали свою бронь, та «замовляли» себе, аби в них кулі не влучали. А для того, щоб цей магічний ритуал працював, потрібно було здійснити наругу над образом Христа та розп’яттям з зображенням Христових мук. [2] З тексту стає зрозуміло, що ж саме розумілось під словом «характер», тобто це – картка, знак і при тому саме диявольська ознака!

Тепер стає зрозумілим, як трактували в 17 столітті таких «характерників» в Речі Посполитій. У словнику Богуслава Лінде (1807–1814) слово «Характер» також зокрема трактується як «чародійський знак», а «характерником» названо особу, що носить такі знаки, і через це є чорнокнижником. [3]

В іншій книзі 1688 року описується справа про захопленого «характерника» розбійника Wojciecha Miczka ze Słotwiny, що добряче накоїв, перед тим як його схопили та винесли смертний вирок. Він не відчував болю, поки у нього не знайшли на спині над лівою лопаткою знак – «характер», із магічними символами. Цей «характер» є символом того, що ця особа – служник диявола та уклала із Сатаною угоду. Такий «характер» захищає прислужника диявола. Саме тому таких осіб і називають «характерники». [4]

Наступне джерело – повідомлення з польської книги кінця 17-го століття описує характерників так:

«Тільки про відьом, чорнокнижників і характерників, надзвичайних людей, які дивовижні речі роблять, про що багато можна почути серед людей, і в Судах, також про їх дивні страшні справи і історії, про які страшно згадувати, через які в кожного, хто їх описує, затремтить в руці перо, скільки цим невіруючим, які в помилках засліпли. А над тим всім бісовством має свою силу і особливу владу Духовна Зверхність Римського Костелу…» [5]

Розглянуті нами фрагменти та повідомлення 17 століття зафіксовані польськими джерелами, але в той час терени України переважно входили до складу Речі Посполитої. Тож інформація може стосуватися й українських земель. Повідомлення чітко ідентифікують «характерників» як злодіїв-чаклунів, що уклали угоду з дияволом, отримали на знак угоди знак «характер» та діють згідно тих угод, користуючись певними надприродними можливостями. Аналогічні знаки – сатанинські позначки на тілі – мали й відьми.

Суттєво, що у джерелах немає якогось акценту щодо «національного» характеру характерників чи їхню виключно українсько-патріотичну (антикатолицьку чи православну збройно-визвольну) активність. Вони не інтерпретуються як «козаки», «русини» чи «схизматики». Вони засуджуються виключно із загальнохристиянської точки зору як чорнокнижники та слуги сатани, не згадуються в контексті реальних воєнних дій чи визвольного повстанства.

Перегукується з темою «характеру» (знаку, картки, угоди – але без вживання самого терміну) повідомлення 1749 року про військового канцеляриста Івана Роботу, в якого було знайдено «картію демонами підписану» його власною кров’ю. Завдяки цьому ми знаємо варіант тексту такого пакту з демонами. (Текст цитовано за книгою Катерини Диси «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої 17-18 ст.»). У «картії» йшлося про те, що «он Іван Робота темнозроачному адскіх пропастій начальнику і учителем его демонам вручает душу і тело своє ежели по его Івана Роботи требьованію чинит ему Роботе споможеніе будут» [6]

Читайте також: Хрестом, словом і вогнем: перші інквізитори на українських землях

Сучасні адепти «учення про характерників» часто згадують в якості доказу згадку про «характерників» фрагменті з «Історії Русів». Це відомий твір невідомого українського автономіста кінця 18-го – початку 19-го століття. Автор подав під містичним серпанком подію, пов’язану з наказним гетьманом часів Б. Хмельницького – Золотаренком. Подається такий опис:

«Наказний гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням Царя всередину Білорусі і проходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство Небесне і виховання дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами».

Чи все відбувалось саме так – важко сказати. Адже ми не можемо відстежити історичні підстави саме такого перебігу подій. У згадці вочевидь присутній виразний антикатолицький контекст, але наскільки це відбиває тодішні реалії? Або ж це «фольклорні вправи» автора «Історії Русів», який творив у зовсім інших історичних обставинах більше сотні років по тому? Але знову-таки випливає контекст, що продовжує тему екзорцистів, що срібними кулями вбивають служебника диявола. Чи був для «католицьких ксьондзів» козак Золотаренко «агентом диявола»? І чи робило його «агентом» те, що він саме козак? Але постає інше питання: чому відсутні подібні згадки про інших козацьких діячів і персонажів, які своєю звитягою і відвертою жорстокістю помітно перевищували Золотаренка і через це могли претендувати на «диявольську сутність»? Варто згадати жахливий «імідж» серед католиків Максима Кривоноса або Івана Богуна, одне наближення яких викликало паніку у населення. Але вони загинули цілком «буденно»: Кривоніс – від чуми або від поранення, що не загоювалося, а Богун – розстріляний поляками «звичайно», без застосування срібних куль.

А тепер розглянемо, як же сприймали саме в тодішній Україні та безпосередньо на Запорозькій Січі таке явище як «характерництво». З огляду на відсутність більш ранніх джерел, то можемо поцікавитися, кого розуміли під цією назвою останні запорозькі козаки-січовики в середині – наприкінці 18-го століття?

Видається, що усе стає однозначним та зрозумілим у спогадах, записаних від старого козака Микити Коржа. «Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, села Михайловского, Никиты Леонтьевича Коржа» вийшло в Одесі 1842 року. До друку його підготував архієпископ Гавриїл, записавши слово в слово. Саме Гавриїл, поруч із І. Срезневським та А. Скальковським, поклав початок краєзнавчим дослідженням регіону, за що Д. Яворницький назвав його першим істориком Півдня України. Цю оповідь також публікували А. Скальковський, та й Д. Яворницький [7]. Що цікаво, спогади колишнього справжнього запорожця 18 століття малюють дещо альтернативний погляд на «характерників», аніж подається в сучасних «версіях». І вона аж ніяк не військово-героїчна.

Микита Корж згадує, кого в Україні називали «характерниками». Виявляється, що така назва побутувала щодо ватажків банд (що, в свою чергу трактується так само, як і у наведених польських творах), до яких входили злодії та деякі сіромахи-козаки, що втікали таємно з Січі та вчиняли розбій. Ці банди грабували, вбивали та піддавали різним жахам не тільки «традиційних ворогів»-іновірців – ляхів та юдеїв, але й так само вчиняли зі своїми ж православними – українцями-чумаками, нападаючи на їхні обози: «и начинали красть, грабить и убивать. Ибо они грабили чумаковъ на великихъ шляхахъ, дѣлали разбои надъ проѣзжими купцами и драли ляхивъ и жидовъ» [8].  Далі зазначається, що грабували також за допомогою чар та чаклунства.

Виникає питання: так а де ж оповіді про героїчні вчинки у битвах з турками, татарами чи московитами? Чому не збереглося історичних свідчень звитяг «характерників» у доленосних для України бойовищах? Грабувати та вбивати мирне населення, купців та чумаків-українців, – а у чому ж полягає «національний героїзм» «характерників»?

А що ж вчиняли з тими «характерниками», та яка ж була офіційна позиція січового товариства щодо цих «геройств»? Ось що розповідає про це старий козак:

«И такъ сиромы до такой степени шалостей по своему характерству доходили, що послѣ розбоевъ грабительствъ и убійствъ, дѣлали такія ище страшныя и безчеловѣчныя неистовства, що нелѣпо и говорити и на бумагу положити. О семъ доходили жалобы не только до Сѣчи но и до Столицы, чрезъ що самое и Сѣчь атакована и уничтожена: а преступники тогда было, если поймаются в воровствѣ, грабежѣ или убійствѣ, то судъ имъ коротокъ и не долго съ ними возятся по судамъ, а вдруг рѣшаютъ ихъ и казнятъ въ Сѣчи или по Паланкамъ, смотря по преступлениямъ: иныхъ вѣшаютъ на шибиницу, иныхъ убиваютъ кіями до смерти, иныхъ сажаютъ на пали, а иныхъ отсылаютъ на Сибирь» [9].

Треба врахувати один, дуже невипадковий фрагмент джерела: «…чрезъ що самое и Сѣчь атакована и уничтожена…». Ми-то знаємо, що знищення місцевих окремішностей була для Петербургу цілеспрямованим завданням. І Січ була приреченою на загибель просто через зміцнення Російської імперії. Але виправдання жорстких дій влади «для народу» були традиційні: через порушення закону, ґвалт та злочинність. «Добрий Цар» (Цариця) виправить…

Тут мова може йти про те, що факти «безпрєдєлу», бандитизму та корупції «на місцях» завжди ставали зручним приводом для імперської влади прибрати рештки місцевої козацької автономії. Інститути традиційної української влади ставали заручниками соціального або звичайного бандитизму у своїх околицях. Відомий приклад слобідських козацьких полків, автономія яких була скасована Катериною ІІ у 1765 році саме під приводом розслідувати скандальні місцеві зловживання та беззаконня. Гайдамаччина з її насильницькими проявами у «міжкордонні» Росії, Речі Посполитої та Османської імперії у 1730-1760-х роках стала одним з офіційних пропагандистських приводів «навести лад» на січових землях. І одним, нехай і не головним із приводів стали, вочевидь, і «славнозвісні» – а тут можемо сказати щиро сумнозвісні – «характерники»…

Всі ці «геройства характерників» з оповіді М. Коржа, цілком вписуються в злочини серійного маніяка 1730-40-х років, вбивцю, збоченця та насильника – Мацапури. Павло Шульженко, на прізвисько Мацапура, вжахнув тодішнє населення Сумщини та Полтавщини. З бандою собі подібних грабував та вбивав купців, викрадали жінок, ґвалтували всією бандою, та потім вбивали, деяких з вбитих жінок з’їдали. Схопивши вагітну жінку, спочатку зганьбили, а потім один з бандитів – бувший запорожець вирізав в неї з живота зародок дівчинки та ворожив на неї. Потім в дитині вирізали серце та також ворожили, підкидуючи серце, видраний із черева зародок засмажили та з’їли, в матері відрізали груди та з’їли [10]. Автор статті, що знайшов судові акти, Микола Горбань, вважав, що той бувший запорожець ворожбит – людожер, відносився до категорії характерників, химородників [11].

Отже, згідно джерел та уявлень людей 17-18 ст., історичні згадки про «характерників» не несуть нічого героїчного та вартого наслідування, навпаки всюди присутній відвертий сатанинський, чаклунський підтекст, розбій та садистські мотиви.

Умовно таких персонажів можна поділити на дві категорії. Перша категорія – особа що провела ритуал відмови від Ісуса Христа та християнської віри, наругою над зображенням страждаючого в муках Христа довела свою прихильність до Сатани, за що отримала захист від куль та отримала можливість вмовляти свої кулі та робити постріли влучними. Друга категорія – «характерник», що уклав угоду з дияволом, провів сатанинський ритуал, отримав на знак цього прикмету на тілі – «характер» та, як прислужник сатани, отримав певні магічні здібності, невразливість до болю та ураження зброєю. Будучи служником диявола, характерник веде асоціальний, розбійний спосіб життя, вчиняє людям різні «страхи», за допомогою чаклування краде, вбиває, та вчиняє такі страшні речі, що очевидцям соромно, вони навіть не можуть описати їх у повній мірі. При тому ці всі дії вчиняються в мирний час проти простих мешканців, у тому числі проти українців. Справжні козаки-запорожці, якщо виловлювали таких «характерників», піддавали їх за всі їхні вчинки тортурам та нещадно вбивали. Тож для військової слави українських козаків, для козацької звитяги «характерники» – персони зайві та компрометуючі. Міф про «характерників» в народних уявленнях через кілько сотень років отримав дещо інше забарвлення.

Дивним чином у другій половині 19 століття справжній образ «характерника» – служебника диявола та бандита вбивці забувся, народний фольклор залишив лише магічні здібності та додав героїчних рис пов’язаних з боротьбою проти ворогів – чужинців. Етнографи кінця 19-го століття вже фіксували різні оповіді, а письменники втілювали ці легенди та казки на папері. Жодних історичних, зафіксованих очевидцями свідчень про те, що «характерники» здійснили якісь геройські вчинки під час військових компаній – немає. Все спирається лише на народні оповідання. Байки про надздібності перегукувались із релігійними мотивами, наприклад, про можливість «характерників» ходити по воді-морю, що можна трактувати як звичайний для сатаністів акт висміювання Євангелія. До цієї бісовщини додались і відлуння легенд про потвор-вовкулаків, що роздирали людей чи, покусавши, перетворювали на собі подібне створіння, і яких можна вбити лише срібною кулею. Якісь відлуння різанин та збочень справжніх бандитів «характерників» перетворились на байки про відрізану кінцівку Сірка та ритуальне пошматування його тіла, про геройство Палія, де він порізав на шматки І. Мазепу, і тут навіть зрозуміло, звідки віє вітер. При якій владі складались ці легенди та байки, хто ненавидів Мазепу та вигадував про нього огидні, принижуючи байки?

Першопочатковий бандитсько-сатанинський контекст було остаточно втрачено вже в 1990-ті роки, а замість нього різними новоутвореними організаціями, що використовують «козачий тренд», тиражуються та нав’язуються відверті вигадки – казки, що видаються за історичну правду, тиражується мотив «героя» – козака чаклуна, що замовляє кулі і тому непереможний, має надздібності. Спритні особи побудували на цьому казковому міфі філософські течії та спортивні єдиноборства, пишуть книжки, знімають телепрограми, художні стрічки.

Читайте також: Мокош – давньослов’янська богиня?

Виникає питання: навіщо пропагувати та поширювати «характерництво»? Хіба не достатньо пишатись просто вправними реальними вояками – козаками? З точки зору сучасних суспільних норм співіснування, «харакатерники» – це покидьки суспільства: злодії, садисти, сатаністи, вбивці та насильники, то ж навіщо це бісовство натягувати на сучасні патріотичні організації та на виховання молоді? Варто замислитись тим хто сьогодні пропагують «характерництво», хочуть відродити, шанувати та наслідувати «характерників», – чи вони дійсно хочуть бути схожими на справжніх «характерників»? Так такими персонажами вже переповнені тюрми. Що саме пропагується – угоду з Сатаною, садизм, збочення, вбивства, магічні перетворення на вовкулаків? Чи ті люди, які пропагують характерництво, дійсно вірують у Бога, ходять до церкви, вважають себе козаками – християнськими лицарями?

Продовження про характерників читайте тут.

Посилання

[1] Bartosz Paprocki. Herby rycerstwa polskiego.— 2.— Kraków, 1858. S.163.

[2] Młot Na Czarownice : Postępek Zwierzchowny w czarach, także sposob uchronienia sie ich y lekarstwo na nie w dwoch częściach zamykaiący […] do ktorey w teyże materyey przydana iest Książka Jana Nidera […] także Ulryka Molitora Dialog o wieszcych białychgłowach abo czarownicach S. 171

[3] Słownik języka polskiego przez M. Samuela Bogumiła Linde, Warszawa 1807–1814 , T. І.  S. 231-232

[4]Andrzej Komoniecki “Chronografia albo dziejopis Żywiecki . rok  1688. http://www.dbc.wroc.pl/dlibra/docmetadata?id=6040&from=publication

[5] Jakub Kazimierz HAUR, Skład abo Skarbiec Znakomitych Sekretow Oekonomiey Ziemianskiey. Na Polach wielkich y obszernych, w Sławnym na wszytek Swiat Królestwie Polskim, przy Miastach Koronnych, przy Miasteczkach gęstych y nasiadłych, przy Wsiach okolicznych Krolewskich, Slacheckich, Duchownych y Mieyskich. Znaleziony. A za osobliwym Staraniem y pracowitą Pilnością dla Dobra pospolitego, y Pożytku Ludzi wszelkiego Stanu, do używania. Wykopany. … do Druku Podany. Przez … Iakvba Kazimierza Havra, … W Krakowie, W Drukarni Mikołaia Alexandra Schedla. I. K. M. Ord: Typ. Roku 1689. S. 427

[6]Катерина Диса. Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої 17-18 ст. Київ 2008, С . 106,107

[7] https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&ved=0ahUKEwiTu4WT7sjYAhWoJJoKHSWOAvMQFggpMAA&url=http%3A%2F%2Fwww.irbis-nbuv.gov.ua%2Fcgi-bin%2Firbis_nbuv%2Fcgiirbis_64.exe%3FC21COM%3D2%26I21DBN%3DUJRN%26P21DBN%3DUJRN%26IMAGE_FILE_DOWNLOAD%3D1%26Image_file_name%3DPDF%2FVznu_fi_2014_1_7.pdf&usg=AOvVaw2VMf0UzsxRm5Zx1SLQ5nfV

[8] Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, села Михайловского, Никиты Леонтьевича Коржа» Одеса 1842 C. 22. http://elib.nplu.org/view.html?id=2031

[9] Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, села Михайловского, Никиты Леонтьевича Коржа» Одеса 1842 C. 23-25 http://elib.nplu.org/view.html?id=2031

[10] Горбань М. Розбійник Мацапура( побутово-історичний нарис) Схід – Захід: Історико-культурологічний збірник.  Випуск 2. –  Харків: Майдан, 1999. – С. 174-197

[11] Там само С. 191