Нащадки Русі

Хрестом, словом і вогнем: перші інквізитори на українських землях

Навіть далекі від історії люди не можуть заперечувати знайомство з терміном «інквізиція». Щоправда, у більшості вона асоціюватиметься з малоприємними речами на кшталт тортур, похмурих підземель, масових страт на вогнищі та інших замальовок для коміксів чи фільмів жахів. Утім, далеко не завжди обвинувачення на адресу саме інквізиції справедливі – щось дописали їй пізніше опоненти християнства, десь її переплутали з державними органами і т.п. Ще одне поширене, але помилкове, переконання – що інквізиція діяла виключно десь далеко, у Західній Європі. Аж ніяк, була вона й тут, тож не виключено, що саме ви щодня йдете тією ж дорогою, якою кількасот років тому прямували інквізитори.

01

«Відьма», гравюра Альбрехта Дюрера, 1501-1502 рр.

Власне, папські інквізитори з числа домініканців та францисканців з’являються на території Криму та Червоної Русі (Галичини) у ХІV-ХV ст., під час експансії в ці регіони католицьких держав (Генуезької і Венеційської республік та Польщі відповідно). Прямування на Схід ченців-місіонерів та інквізиторів услід чи попереду броньованих колон військ угорських та польських королів і князів було навіяно гарячими настановами булли папи Григорія ІХ від 1234 р., адресованої проповідникам In terras Ruthenorum et paganorum proficiscentibus («Тим, що досягають успіху у землях руських та поганських»).

Інквізиторів, що діяли за межами тогочасного ЄС, а отже і на території сучасної України зокрема, іменували Inquisitores haereticae pravitatis in partibus Orientalibus. Тобто інквізиторами з навернення єретиків у краях Орієнту. Зважаючи на те, що католиків у цих краях було не так вже й багато, а владу тримали й геть не католики (як от на Русі – православні, чи у Криму – мусульмани), доводилося поводитися дещо інакше, ніж діяли їхні західноєвропейські, приміром іспанські, колеги. Зокрема, можемо говорити, що на українських землях було значно менше можливостей провадити репресії проти єретиків, а значно більше доводилося пропагувати та переконувати. Зрештою, попри твердження радянської історіографії, призначення інквізиції полягало передусім в наверненні єретиків до католицької церкви, а не у знищенні їх. Жорстка боротьба з чаклунами та відьмами виникає опісля.

Сучасний український дослідник М. Чорний зазначав, що у державах Центрально-Східної Європи (Угорське та Чеське королівства, Австрійське герцогство та польські князівства) гострої потреби в організації інквізиційної боротьби проти єретиків у XIII ст. ще не було. Адже єпископати цих держав успішно протидіяли стихійному розповсюдженню сект. Це впливало, зокрема і на незначний прогрес у поширенні структур ордену домініканців у цьому регіоні. Польський дослідник Я. Тазбір зазначав, що на польські землі інквізиція прибула в 1318 р. Сто дев’яносто п’ятий Папа Римський Іван XXII призначив тоді до краківської й вроцлавської дієцезій постійних інквізиторів (censores fidei).

На думку М. Чорного, у Центрально-Східній Європі активну інквізиційну діяльність здійснював не домініканський орден, а єпископат або світська влада. Домініканські інквізиційні трибунали були ефективними лише при індивідуальному переслідуванні запідозрених у єресі. Переслідувати масові єретичні рухи на віддалених від Риму територіях вони не могли. Така неефективність роботи спричинила поступову номіналізацію ролі домініканців у діяльності інквізиційних трибуналів на території всіх держав Центрально-Східної Європи. Створені у першій чверті XIV ст., домініканські інквізиційні трибунали одразу опинилися під контролем місцевого католицького єпископату.

Можна припустити, що першими справжніми інквізиторами на території сучасної України були домініканці з конгрегації Societas Fratrum Peregrinantium propter Christum inter gentes (Товариство братів-пілігримів заради Христа серед поган). Найстаріші її домініканські конвенти виникли завдяки генуезцям у Кафі (зараз Феодосія, 1298), Пері (зараз район Стамбулу, 1299) та Трапезунді (зараз Трабзон, 1315). До SFP належали не лише домініканці, а й францисканці. Найчастіше це були німці та італійці. Товариство підпорядковувалося генералам обох орденів та мало від папи широкі повноваження щодо місіонерства на сході. Буллою від 23 серпня 1307 р. папа Клемент V визнав місіонерів з SFP рівними за заслугами з тими, хто «йде на допомогу Святій Землі», тобто зрівнявши їх у «ветеранських» правах з хрестоносцями. Такі привілеї підтверджували й наступні спадкоємці престолу Петра. Представники конгрегації отримали на підкреслення своєї постійної готовності пожертвувати собою спеціальне вбрання червоного кольору – пояси, рукавиці, капелюхи та капці.

02

«Святий Домінік спалює єретичні книги», картина Педро Берругете, 1475 рр.

Домініканські місіонери активно діяли не тільки в басейні Егейського моря та Північному Причорномор’ї, а й у Вірменії та Грузії. Услід за східною експансією Польського та Угорського королівств вони прибули до Молдавії, Галичини та Волощини. У 1363 р. конгрегація була розформована через значні втрати в особовому складі під час епідемії чуми, але вже через дванадцять років відновлена папою Григорієм ХІ (з відданням в її відання низки конвентів у генуезьких колоніях, зокрема у Кафі). У 1378 р. було створено окремий Руський вікаріат SFP. Це місіонерське утворення охоплювало території Галичини (на заході – аж під Краків), Волині та Поділля. Буллою від 28 січня 1378 р. папа підпорядкував юрисдикції конгрегації території, що входили до складу Молдавського та Волоського господарств.

Наступні папи підтверджували та збільшували номінально землі, на яких мали вести свою місіонерську роботу домініканці вказаної конгрегації. Папа Урбан VІ у буллі від 1 квітня 1381 р. поділив територію конгрегації на три інквізиторські провінції (Вірменія та Грузія, Русь та Волощина, Греція та Тартарія), в кожній з яких мав бути один інквізитор, якого призначав генерал домініканського ордену за погодженням з главою конгрегації. У руській та грецькій провінціях інквізиторські суди діяли до ХVІ ст. Однак і про них зберіглося вкрай мало згадок. Припускають, що головним в їх діяльності було не стільки боротьба з єретиками (як це було в Західній Європі), як навернення до католицизму чи до унії місцевих православних, а також хрещення мусульман. У провінції Русь-Волощина (т. зв. сontrata Russiae, охоплювала Галичину, Велику й Малу Волощину) головну роль відігравав домініканський конвент у Львові. Саме тут діяв з 1381 р. інквізиторський трибунал, однак фатально бракує письмових джерел про нього.

Водночас М. Чорний стверджував, що у головному монастирі SFP на українських землях – львівському Божого Тіла – не було інквізиційного трибуналу й не знайдено будь-яких документів, пов’язаних з каральною роботою ордену. Звідси робиться припущення, що монахи Руського вікаріату займалися місіонерською роботою, а аутодафе не належало до їхніх інтересів.

03

Титульна сторінка «Індексу заборонених книг», 1564 р.

Вочевидь одним з перших серйозних викликів для інквізиторів на Русі стала загроза поширення тут богомильства. У ХІV-ХV ст. його впливи могли ширитися на Русі через біженців-болгар, а також через торговців та прочан (тим більше, що богомильством захоплювалися навіть окремі ченці на Афоні). Окрім того, поширювалися єресі й з Заходу, приходячи до Речі Посполитої у XIV-XV ст. як з проповідниками, так і з простим людом, а також завдяки поширенню відповідних праць та апокрифів.

Своєю чергою, провінція Греція-Тартарія SFP охоплювала передусім генуезькі колонії на Чорному та Егейському морях. Згідно з листом папи Миколи V до невідомого на ім’я інквізитора цієї провінції, місцевий трибунал не мав на меті переслідувати православних християн, а був покликаний оберігати чистоту віри католиків у регіоні, популяризувати ідеї церковної унії та запобігати впровадженню в латинську літургію елементів з літургій східних церков.

Але так чи інакше SFP була ліквідована у 1456 р. (щоправда, вже у 1464 р. її відновили в руських землях, але це вже інша історія). Варто зауважити, що практично відсутні достовірні дані про страти єретиків за вироками інквізиції на Русі. Відомі відповідні факти, що мали місце у західних регіонах Польського королівства – у Сілезії, Великопольщі та Примор’ї, там інквізитори чи світська влада час від часу спалювали кількох єретиків, переважно гуситів. Водночас історик домініканського ордену В. Фонтана повідомляє, що у 1506 р. у Львові інквізиція здійснює аутодафе над трьома єретиками з Чехії, які проповідували ідеї, близькі раннім євангельським сектам.

Окремо стоїть питання щодо інквізиції у Закарпатті, що на той час входило до складу Угорського королівства. Достовірної інформації щодо інквізиції у цій державі збереглося небагато. У тексті середньовічного т.зв. Кошицького кодексу (Kassai kódex, оригінал втрачено під час Другої світової, а тому деякі дослідники не виключають, що це банальна пізніша містифікація) є записи про 83 випадки антивідьомських процесів в Угорському королівстві у період з 1227 по 1498 рр., тобто ще з ХІІІ ст. Діяльність угорських інквізиторів, окрім судів над відьмами, спрямовувалася на боротьбу з пережитками язичницької практики та з представниками єресей. Війни з турками та наступна хвиля Реформації переключили увагу угорського духовенства на інші проблеми, тому у ХVІ-ХVІІІ ст. місцева інквізиція не мала значного розмаху та про неї збереглися нечисленні письмові згадки.

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору