English
РусскийВід LIKБЕЗУ: розпочинамо цикл публікацій про найвизначніші перемоги українсько зброї. Початково це робилося для армії під 30-річчя ЗСУ на грудня 2021 р., і не встигло поширитися через початок повномасштабки. Частина погоріла на складах, але ж комп’ютер усе пам’ятає))) Для коректності: це був проєкт Управління стратегічних комунікацій Апарату Головнокомандувача ЗСУ, керівник проєкту – полковник Андрій Островський. Автор тексту та упорядник – Володимир Лободаєв. Ілюстратор – Сергій Шаменков
Володимир Лободаєв
Розгром печенігів під Києвом. 1036 р.
Уперше кочівники-печеніги прийшли на Русь у 915 р. Проте, уклавши угоду з князем Ігорем, повернули назад. У 920 р. справа вже дійшла до воєнного конфлікту. У 50-х роках Х ст. руси вже мусили постійно займатися убезпеченням себе від нападу кочівників на свої землі та на човни на дніпровських переправах. 968 р. печеніги взяли в облогу Київ, і лише сміливі дії воєводи Претича та вчасне повернення військ Святослава з Болгарії врятували місто.
У період правління київського князя Володимира Святославовича стосунки печенігів і Русі-України переходять у фазу гострого військового протистояння. Для боротьби з ними князь Володимир наказав будувати фортеці на головних водних рубежах: на Десні, Острі, Трубежі, Сулі та інших. Невеликі гарнізони не могли самостійно відбити напад, але могли довго тримати облогу, а сигнальна система оповіщення дозволяла за короткий час повідомити про напад князю і вчасно зібрати війська для відсічі. У систему оборони проти печенігів входили і «Змієві вали», довгі дерево-земляні вали на території Середньої Наддніпрянщини, які були збудовані у Х–ХІ ст.
Князь Ярослав Володимирович (названий пізніше істориками «Мудрим») продовжив будівництво оборонних укріплень. У 1036 р. він знаходився у Новгороді. Йому повідомили, що печеніги оточують столицю. Зібравши військо, він швидко повернувся до Києва, і «ввійшов у город свій» тоді, коли навколо міста вже було безліч печенігів. Князь «ісполчив дружину», тобто вишикував її перед містом у певному бойовому порядку: варягів посередині, киян – на правому крилі, а новгородців – на лівому. Почалася кровопролитна битва: «І сталася січа люта, і ледве одолів під вечір Ярослав…». Полк важкоозброєних воїнів-варягів прийняв на себе навальну атаку печенізької кінноти і розсіяв її, чим і вирішив результат битви на користь київського князя.
Після цієї поразки печеніги так і не спромоглися оговтатись, і відтоді небезпека нових нападів з їхнього боку для Русі-України зникла назавжди.
Битва на Сальниці. 27 березня 1111 р.
Від середини ХІ ст. у південних степах почав діяти та погрожувати Русі-Україні ще більш численний та небезпечніший, ніж печеніги, ворог – половці. Їх часті, несподівані і руйнівні напади завдавали великої шкоди державі русинів-українців. Половці спалювали та плюндрували міста і села, відбирали худобу, забирали в полон тисячі людей.
Наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. боротьба Русі-України з половцями вступила в нову стадію. Руські князі на чолі з київським князем Святополком і переяславським Володимиром Мономахом здійснили серію успішних походів у Степ, водночас відбивши кілька половецьких нападів на Русь-Україну. Найкращим полководцем руської раті був Мономах, але й решті князів не бракувало військового досвіду, здобутого у частих усобицях та походах проти половців. На ранню весну 1111 р. руські князі запланували новий великий похід проти великого племінного об’єднання хана Шарукана.
Об’єднане руське військо вирушило в похід з Переяслава. Головною метою було захоплення половецьких міст Шарукань та Сугров, а також звільнення руських невільників. Шарукань здався русинам без бою, а місто Сугров було спалене. 24 березня на потоці Дегія сталася перша серйозна сутичка. Половецьку атаку на руський авангард було відбито. Руське військо рушило далі.
Вирішальна битва відбулася 27 березня на березі річки Сальниця. Чисельну перевагу мали половці. Володимир Мономах, що стояв на правому фланзі руської раті, та лівофлангові дружини князя Давида Святославовича відіграли вирішальну роль у перемозі русинів. Князі особисто пішли в бій. Запекла рукопашна сутичка завершилася розгромною поразкою половців. Русини гнали їх на далеку відстань, взявши чималі трофеї та звільнивши рабів.
Похід 1111 р. був найуспішнішим серед антиполовецьких походів. За літописом, русини-українці вбили та полонили до 10 тисяч степовиків. Битва на Сальниці разом з походами 1103 та 1107 років стала поворотним пунктом у боротьбі руських князів із половцями, що, зрештою, на десятки років стабілізувало степовий кордон.
Битва на Орелі. 30 липня 1183 р.
Після завершення епохи наступальних походів руських князів часів Мономаха, половецькі орди поступово повернулися на свої старі кочовища у річкових долинах приток Дніпра. Сформувалося два великі племінні об’єднання половців – Лукоморське і Донецьке. Половці часто брали участь у руських усобицях, а іноді виступали як самостійна сила, нападаючи на сусідні руські князівства. Нові походи руських князів у Степ пов’язані з іменем енергійного київського князя Святослава Всеволодовича. Після нападу половців на прикордонні міста, руські князі вирішили завдати удару у відповідь. До походу залучили дружину й ополчення Київського, Переяславського, частини Волинського, Галицького і Турівського князівств, а також підвладних київському князеві кочовиків чорних клобуків (разом, ймовірно, понад 10 тисяч вояків).
У середині липня 1183 р. руське військо вирушило в похід. Авангард, який очолював переяславський князь Володимир Глібович, отаборився поблизу впадіння річки Оріль у Дніпро. 30 липня тут відбулася вирішальна битва. Половецький хан Кобяк, який думав, що русини прийшли малими силами, почав атаку. Половці вели обстріл руського війська, підсилаючи двобійників і провокуючи на бій. Дізнавшись про облогу авангарду, Святослав Всеволодович надіслав підкріплення та незабаром сам підійшов з головними силами. Оцінивши справжні розміри руської раті, половці кинулися тікати, але було надто пізно. Половецьке військо зазнало цілковитої поразки. 13 ханів на чолі з Кобяком потрапили в полон, інші були вбиті. Загальні втрати половців вбитими і полоненими, ймовірно, сягали 5–7 тисяч.
Битва на Орелі – яскравий приклад успішної боротьби Русі-України зі Степом. А повідомленням про героїчні звитяги переяславського князя Володимира Глібовича ми завдячуємо першій літописній згадці назви «Україна». Володимир Глібович доклав надзвичайних зусиль до оборони кордонів князівства від нападів половців і про його смерть у 1187 р. літописець писав: «о нем же оукраина много постона».
Ярославська битва. 17 серпня 1245 р.
Одним із яскравих та видатних українських історичних діячів був князь (а з 1253 р. – король) Данило Романович, який відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком Романом Мстиславовичем. Правління Данила Романовича було періодом найбільшого економічного, політичного й культурного піднесення Королівства Русі. Король Данило увійшов в історію як перший з руських князів, який спробував покінчити із залежністю від монголів. У боротьбі за єдність Галицько-Волинської держави йому довелося ставати до бою проти хрестоносців, поляків, угорців, долати внутрішню опозицію та міжкнязівські усобиці.
На початку 1240-х галицька боярська опозиція в черговий раз виступила проти князя Данила. Претендентом на галицький княжий стіл був його племінник, чернігівський князь Ростислав Михайлович, який заручився підтримкою угорського короля Бели IV та краківського князя Болеслава Сором’язливого. Об’єднане військо Ростислава, галицьких бояр, угорців і поляків захопило Перемишль і почало облогу добре укріпленого Ярослава (нині місто у Польщі). Князі Данило та Василько Романовичі вирушили до Ярослава, спішно збираючи сили. Данило мав підтримку литовського князя Міндовга, мазовецького князя Конрада та половців.
Данило діяв рішуче. Перейшовши Сян і вишикувавши військо, він розпочав бій навальним наступом. Його полководець Андрій на чолі авангарду повів військо на ворожий центр, де був сам Ростислав. Сутичка була жорстокою і завзятою. Князь Василько на правому крилі схопився з польськими лицарями. Центральною подією битви став прорив частини війська на чолі з Данилом через фронт та його напад на ворожий резерв. Повторна кінна атака воїнів і бояр Данила розкидала угорський полк. На правому крилі Василько особисто повів воїнів в атаку і польські лицарі кинулися тікати. Половці переслідували ворога, який тікав з поля бою.
Результатом Ярославської битви 17 серпня 1245 р. став остаточний розгром галицької боярської опозиції, зміцнення внутрішнього миру та міжнародного престижу Галицько-Волинської держави. Це дозволило Данилу Романовичу коронуватися як першому королю Русі у 1253 р.