Блог

Іскендер, брат Сартака

Книга «Країна Моксель» Володимира Білінського – палкого викривача російського імперіалізму та великодержавного шовінізму – не випадково набула популярності саме зараз, коли ці риси сусідньої держави стали справжньою бідою для України. Головні тези Білінського, відверто спрямовані проти путінської Росії, знайшли відгук у масової аудиторії.

На жаль, переважна більшість читачів, схвалюючи висновки «Країни Моксель», майже не замислюються над тим, яким чином ці висновки отримано. Не маючи відповідної історичної підготовки, читач беззастережно довіряє авторові. Адже з книжки видно, що дослідник провів величезну роботу – прочитав кілька десятків текстів і на основі їх аналізу підтвердив усі свої тези.

І ніхто не пояснить непідготовленому читачеві, що справжні наукові роботи так не пишуть. Що поза увагою автора залишилися ще сотні томів історичного надбання; що історична аналітика на основі самих лише наративів – це абсурд; що авторські умовиводи грішать як логічними помилками, так і свідомими пересмикуваннями; що емоційність і безапеляційність автора-дилетанта якраз і покликані маскувати усі ці недоліки. Але все це чудово бачать і використовують російські і проросійські критики, які давно вже подають книгу Білінського як доказ непрофесійності української історичної науки.

Якщо ж вилучити з «Країни Моксель» усі некоректні деталі, тільки й залишиться набір антиросійських тез – значною мірою справедливих, але так і не доведених. Сама ж праця автоматично переходить з розряду наукових у розряд публіцистичних.

 

ІСКЕНДЕР, БРАТ САРТАКА

Одним з ключових моментів «Країни Моксель» є твердження, що князь Олександр Ярославич (Невський) і старший син Батия Сартак були кровними побратимами – «андами». Спираючись на це, автор будує логічний (як йому здається) ланцюжок, доводячи зрештою, що історичні заслуги Олександра Невського – суцільна вигадка. Цей ланцюжок ми простежимо трохи згодом, а зараз зупинимося на його першій ланці, яка вже сама по собі виявляється не дуже надійною.

Річ у тім, що побратимство Сартака та Олександра – не науково підтверджений факт, а лише бездоказова гіпотеза відомого творця наукових сенсацій Льва Гумільова. Вперше її було висловлено в книзі «У пошуках вигаданого царства» [3, c. 382]. Гіпотеза як гіпотеза, тільки є одне «але»: жоден літописець, жоден давній мандрівник, жоден середньовічний чи ранньомодерний історик ані словом не згадує про побратимство Сартака і Олександра. Звідки цей «факт» узяв Гумільов – окреме питання. Посилань на першоджерело він не залишив, тож довелося вченим з’ясовувати це самотужки. Спочатку вважали, що це побратимство шановний письменник просто вигадав, як і десятки інших «реалій» у своїх книгах. Зараз називають два можливі джерела – роман «Ратоборці» Олексія Югова (радянський бестселер 1948 року) та «Історію козацтва» Андрія Гордєєва (написану ще у 1920-ті роки, а видану 1968 року). А от чим, крім власної уяви, керувалися автори цих джерел – поки що науці невідомо. Скажімо, у романі Югова Сартак тричі названий побратимом Олександра, причому подано це як щось загальновідоме. Там взагалі багато цікавого: наприклад, радником у Батия служить тевтонський лицар, Батий пропонує Олександрові стати його названим сином, а сам Ярославич тільки тим і займається, що «розводить» довірливих монголів, плете складні інтриги (зокрема, провокує вбивство свого побратима Сартака) і мало не визначає всю внутрішню політику Орди. Втім, від автора художнього твору ніхто не вимагає особливої достовірності. Інша справа, коли літературну фантазію використовують як науковий факт…

sartak2

Картина Філіппа Москвітина “Олександр Невський та Сартак в Орді”. 2001 р.

На виправдання Гумільова можна зазначити, що він, цілком можливо, запозичив своє «відкриття» все ж таки не з белетристики, а з більш наукоподібного твору Андрія Гордєєва (хоча наукова цінність аматорської «Історії козацтва» приблизно така сама, як і «Ратоборців»). Справді, в інших творах Гумільова вказаний навіть рік уявного братання – 1251 [4, с. 482], або 1252 [5, с. 159160]. А за Гордєєвим, саме 1252 року «Александр Невский бросился с большими подарками в ставку Сартака и просил его вывести войска из русских земель и не подвергать их опустошению. Сартак милостиво принял Александра, побратался с ним и приказал войскам оставить пределы русских земель.» [2, с. 31].

Запам’ятаймо дату – це пізніше знадобиться! – і констатуємо, що вже вихідне положення теорії Білінського є витвором чиєїсь уяви (неважливо, Гумільова, Гордєєва чи Югова). Для професійних вчених цього цілком достатньо, ніхто з них і пальцем не ворухне, щоб вивчати цю теорію далі. Але давайте будемо терплячішими і приймемо цього разу позицію дилетантів-аматорів: хай братання не підтверджене джерелами, але ж воно МОГЛО бути! Адже ніде не сказано, що його не було!

Хай буде так. Проігноруємо презирливі погляди професіоналів, погодимось, що Сартак таки був побратимом Олександра, і подивимося ланцюжок подальших доказів Білінського [1, частина 2, розділ 5]:

1) Олександр Ярославич і Сартак були побратимами.

2) Звичай побратимства у монголів поширювався лише на дітей і юнаків.

3) З юнацького віку монголи виходили у 16 років, досягши офіційного повноліття.

4) Отже, коли Олександр і Сартак браталися, обом було не більше 15 років.

5) Рік народження Сартака невідомий, але відомо, що батько Сартака Батий народився 1208 року, отже Сартак мав з’явитися на світ десь у 1228–1231 роках.

6) Приблизно у ті ж роки народився й Олександр Ярославич, який не міг бути набагато старший за Сартака.

7) Тоді у 1240 році (під час Невської битви) йому було близько 10 років, а у 1242 (під час битви на Чудському озері) не більше 12. Крім того, в цей час (з 1238 до 1246 чи навіть до 1252) він перебував у ставці Батия в якості заручника-аманата.

8) Отже, Олександр не міг брати участі в жодній з цих сутичок.

9) До того ж масштаб обох подій значно перебільшений російськими істориками (цю тезу автор висуває трохи раніше).

10) Висновок: звитяги Олександра Невського – вигадка великодержавної російської пропаганди.

Першу ланку ми погодилися не вважати слабкою. Переходимо до другої.

Чому автор постулює, що андами могли ставати лише діти чи юнаки? Тому, що про це пише той-таки Гумільов у тій-таки книзі «В пошуках вигаданого царства», на вже згадуваній с. 382. Ось як його цитує Білінський:

…про цей факт дуже коротко й стримано оповідав історик Л. М. Гумільов: «У древніх монголів був зворушливий звичай братання. Хлопчики або юнаки (це важливо!!! Прошу саме на це звернути увагу. – В. Б.) обмінювалися подарунками (і не лише: різали собі руки, змішували кров з молоком, після чого пили напій по черзі, вимовляючи слова обопільної клятви. – В. Б.), ставали андами, названими братами. Побратимство вважалося вищим від кревного споріднення; анди – як одна душа: ніколи не покидаючи, рятують один одного у смертельній небезпеці. Цей звичай використав Олександр Невський. Побратавшись із сином Батия Сартаком, він став мовби родичем хана і, користуючись цим, відвів багато лиха від російської землі» [1, с.140].

Написано красиво, прокоментовано не гірше! Хоча й не до кінця зрозуміло, навіщо Білінський підкреслює нюанси ритуалу братання, про які не згадує навіть Гумільов – хіба ж двоє християн (а Сартак, як відомо, був християнином, хоча й належав до несторіанської течії) неодмінно мали брататися саме за цим варварським обрядом? Обмінялися б хрестиками, та й годі… Але значно більші сумніви викликає твердження про обов’язкову юність побратимів. Дослідження про звичаї кровного братерства у різних народів (і монголи – не виняток) не тільки не підтверджують цього, але й переконують у зворотньому – браталися найчастіше вже дорослі чоловіки, причому, як правило, після якихось спільних звитяг – боїв, подорожей, пригод тощо. Такий важливий акт потребував зрілості у прийнятті рішень та повної впевненості у партнері.

Білінський наводить ще одну цитату з Гумільова, де той розповідає, як браталися 11-річні Темучин (майбутній Чингісхан) та його друг Джамуха [3, с. 133]. Але ж з цього ніяк не випливає, що старші хлопці чи дорослі мужі брататися не могли. До того ж, є свідчення [10, §116, §117], що Темучин з Джамухою пізніше, вже вийшовши з юнацького віку, браталися ще раз, тобто їх дитячі клятви були, скоріш за все, лише грою у справжніх анд. І якщо вже Білінський слідом за Гумільовим наполягає на надзвичайній відданості побратимів, саме цей приклад вкрай невдалий, оскільки, ставши дорослим, Темучин довгий час ворогував з Джамухою, а потім полонив його і стратив (поховавши, щоправда, з великою шаною).

Отже, ніщо не заважало Сартаку з Олександром побрататися вже дорослими. Тому й друга ланка ланцюжка виявляється не надійнішою за першу. Третя начебто заперечень не викликає, але якщо співставити її з п’ятою, шостою і сьомою, легко побачити, що вона їх практично спростовує. Якщо повноліття в монголів наступало у 16 років, а Батий народився 1208 р., він став повнолітнім вже 1224 року – і навіщо йому було чекати ще 5–6 років, щоб одружитися і народити сина? Не кажемо вже про те, що вказаний рік народження Батия – теж гіпотетичний, і сучасні дослідники вважають більш вірогідним, що насправді Батий був на 2-3 роки старший [8, с. 296]. Отже, Сартак спокійно міг з’явитися на світ вже 1225 року, а то й раніше! А потім у будь-який час і побрататися з Олександром, який народився, скажімо, 1223–24 року і відповідно мав на рік Невської битви близько 16–17 років, тобто вже не був дитиною і міг повноцінно битися і навіть керувати загоном.

Заради справедливості зазначимо, що автор наводить й інші докази більш пізнього народження Сартака – зокрема те, що він відокремився від батька наприкінці 1240-х років, і якщо йому на цей момент було більше 20 років – то це занадто пізно як на монголів. Незрозуміло, наскільки суворе було це правило, але припустимо, що було. Тому, можливо, Сартака, як і Олександра, справді слід «омолодити» на пару років. Але навіть якщо княжич був трохи молодший (13–14 років), він міг виступати на чолі війська, номінально уособлюючи владу, керували ж боєм, зрозуміло, інші – досвідчені вояки. Точнісінько так розповідає «Повість временних літ» про перший бій малолітнього Святослава Ігоревича: «кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був [Святослав] зовсім малим. І сказав [воєвода] Свенельд і [кормилець] Асмуд: «Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за князем»» [9, с. 34].

Під час подій на Чудському озері – на два роки пізніше – Олександр Ярославич й поготів міг перебувати в «бойовому» віці. Таким чином, слід скоригувати й восьму ланку: не можна однозначно стверджувати, що Олександр через свій вік ніяк не відзначився у битвах – він міг як керувати (і перемогти) особисто, так і бути номінальним ватажком, славу якому забезпечили його підлеглі. Таке часто трапляється у житті, навіть зараз, тож пізніша пропаганда тут ні до чого.

Перебування Олександра в заручниках у Батия – також довільне припущення автора. Його розлоге спростування спеціально виокремлено, щоб не відволікатися від основного ланцюжка.

Ми свідомо тимчасово пропустили четверту ланку, з якою виходить найгірше. Якщо досі Білінського можна було звинуватити лише у некритичному ставленні до ідей Гумільова і у не зовсім коректних логічних висновках, то відносно віку Сартака і Олександра під час братання він пише ось що: «Усі російські історики в свої оповіді запускали той чи інший «доважок брехні». Гумільов, повідомивши факт братання Сартака з Олександром, скромно промовчав — коли це могло статися, в якому році. Він знав про наявність величезної кількості неправди і міфів у російській історії, однак промовчав» [1, с. 140]. Насправді, як ми запам’ятали раніше, Гумільов доволі чітко вказує, «в каком году» – 1251 або 1252. Але тоді Сартаку, який за розрахунками самого Білінського народився у 1228–1231, мало виповнитися від 20 до 24 років – і як тепер бути з тезою про неодмінне неповноліття побратимів? Отже, «доважок брехні» запустив у даному разі сам автор «Країни Моксель», який «скромно промовчав» про невигідний для його теорії факт. Певно, заразився від російських істориків. Або просто не читав інших праць Гумільова, окрім «Пошуків вигаданого царства»…

Бачимо, що коли беззастережно йти за Гумільовим, як це робить Білінський, то швидко накопичується купа суперечностей, а «логічний» ланцюжок розсипається на друзки. Від нього лишається тільки ланка 9, яка є логічно незалежною від усіх попередніх і потребує окремих доказів. Тут міркування автора цілком збігаються з думкою не отруєних «великодержавністю» істориків, у тому числі російських. Їх позицію чи не найкраще підсумував і виважено (на відміну від Білінського) обґрунтував Ігор Данилевський  [6, с. 183–198]. Полягає вона у наступному: масштаби і наслідки як Невської сутички, так і зіткнення на Чудському озері справді, м’яко кажучи, перебільшені. Обидва епізоди не мали доленосного для Русі характеру і, звичайно, не були частиною визвольної боротьби проти засилля лицарів-католиків. Боротьба велася з більш практичною метою – за розподіл сфер впливу у Східній Прибалтиці, і навіть у цьому протистоянні згадані епізоди не відіграли значної ролі.

Отже, «звитяги» Олександра Невського Білінський оцінює цілком справедливо. Помиляється він в іншому: міф про воєнні успіхи князя Олександра – не фальсифікація російських «великодержавних» переписувачів історії, а прагматичний витвір «борзописця» кінця XIII століття, який на замовлення нащадків князя уклав його «житіє» з метою подальшої канонізації. Саме з цього житія беруть початок легенди про нечувані розгроми на Неві та Чудському озері. А прізвисько «Невський», яке начебто дав князеві вдячний народ, почали використовувати значно пізніше, з кінця XV століття, загальновживаним же воно стало взагалі тільки у XIX ст.

Інша річ, що надалі житіє «святаго князя Александра» активно використовували як імперські історики, так і радянський, а за ним сучасний російский агітпроп. І висновок щодо ставлення до його постаті в «Країні Моксель» робиться загалом вірний. Але чи не краще б тоді було обмежитися двома останніми ланками і не городити «сорок бочок арештантів», які суперечать одна одній, нічого не доводять і нічого не додають до історичної думки, а тільки веселять і підбадьорюють той-таки агітпроп?

  1. Білінський В. Країна Моксель або Московія. Історичне дослідження. – К., 2012.
  1. Гордеев А. История казачества. – М., 2006.
  1. Гумилев Л. В поисках вымышленного царства. – М., 1970.
  1. Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – СПб., 2001.
  1. Гумилев Л. От Руси к России. – М., 2002.
  1. Данилевский И. Русские земли глазами современников и потомков (XII-XIVвв.). Курс лекций. –- М., 2001.
  1. Путешествие в восточные страны Плано Карпини и Рубрука. – М., 1957.
  1. Карпов А. Батый (серия «Жизнь замечательных людей»). – М., 2011.
  1. Літопис Руський. – К., 1989.
  1. Сокровенное сказание монголов. – http://altaica.ru/SECRET/tovchoo.htm#III
Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору