Нащадки Русі

Галицьке боярство та «золоті» угорські вольності ХІІІ ст.

Формування еліт навколо представників династії Рюриковичів впродовж ІХ–ХІІІ ст. відбувалося вкрай нерівномірно, й мало як територіальну так і хронологічну специфіку. Джерела поповнення аристократії, попри наявність кількох доволі аргументованих версій, досі залишаються предметом гострих наукових суперечок. Здебільшого знать, в різний спосіб «прикормлена» тим чи іншим князем (до прикладу, київським, чернігівським, смоленським, володимирським, не кажучи вже про владимиро-суздальських, муромських, рязанських тощо), залишалася під його сильним впливом, зрідка маючи можливість самодостатнього розвитку, забезпеченого, головно, наявністю спадкового землеволодіння, за зразком західноєвропейських феодів. Втім, були й винятки. Із усіх земель, підвладних руським князям, в Новгородській та Галицькій місцеві еліти відчували себе повноправними учасниками політичного життя краю.

Галицьке боярство на цьому тлі вирізнялося особливою активністю, підсиленою сусідством із найбільшою та наймогутнішою тогочасною центральноєвропейською країною – Угорським королівством. В різні часи угорським володарям належали землі теперішніх Австрії, Болгарії, Боснії, Польщі, Румунії, Сербії, Словаччини, Словенії, Угорщини, України, Хорватії. Історична Галицька земля (назва відома з ХІІ ст.), заселена ще з часів «Великого переселення народів» низкою племінних союзів (карпатських хорватів, дулібів, тиверців і ін.), у другій половині Х ст. поступово була підкорена київськими князями. Втім «під корінь» еліти, очевидно, винищені не були. Наприкінці ХІ ст. не без їхньої згоди, а в 1097 р. – за рішенням Любецького з’їзду князів, тут міцно утвердилася руська династія князів-ізгоїв Ростиславовичів (так звана «перша галицька династія») – Рюрика († 1092), Володаря († 1124) і Василька (б. 1066–1124/25), матір’ю, котрих була донька угорського короля Бели І (1016–1063) – Ланка (Ілона). Відтоді зв’язки з Угорщиною суттєво активізувалися, еліти постійно контактували між собою, підтримували торгівельні й родинні зв’язки, стали прикладом міжкультурного й ціннісного взаємообміну. (Дивись також: Рюриковичі й угорські королівські династії: століття дружби, ворожнечі та взаємовпливів).

Відтак галицька знать зуміла швидко посісти й освоювати власні землі, зберігаючи вплив не тільки на політичні справи в країні, а, навіть – на особисте життя місцевих князів. Промовистим прикладом є випадок із коханкою князя Ярослава Володимирковича, прозваного автором «Слова о полку Ігоревім» Осмомислом (б. 1130–1187) – Настасією з роду Чагрів, яку бояри, всупереч волі князя, схопили і в 1173 р. спалили як чарівницю. Володаря ж змусили повернутися до законної дружини, доньки суздальського князя Юрія Володимировича (1090–1157) – Ольги. (Дивись також: Подружні зради і князі-бастарди на Русі у Х–ХІІІ ст.).

Зрештою, перетворила боярство у потужну силу Галицької землі радше взаємодія, аніж антагонізми у стосунках з Ростиславовичами. Казкові багатства, якими володіли як одні, так і інші, не раз потрапляли на сторінки літописів і хронік, бентежачи уми сучасників.

Перстені галицьких бояр XIV ст. (Колекція Національного музею у Кракові)

Персні галицьких бояр XIV ст. (Колекція Національного музею у Кракові)

Наведемо кілька промовистих прикладів. Так, за словами польського автора XV ст. Яна Длугоша, після підступного полонення у 1122 р., на замовлення польського князя Болеслава Кривоустого (1085–1138), сілезьким вельможею Петром Влостовичем перемишльського князя Володаря Ростиславовича, його брат Василько вніс фантастичний викуп у розмірі 20 тисяч гривень. У 1145 р., з метою уникнення відкритого конфлікту з київським князем Всеволодом Ольговичем († 1146), галицький князь Володимирко Володаревич (1104–1153) одарував того 1400 срібними гривнями. У 1150 р. цей самий володар «вда золото много», зумівши призупинити наступ на свої землі військ угорського короля Ґейзи ІІ (1130–1162). Після смерті Ярослава Володимирковича 1 жовтня 1187 р., за його заповітом, галичани мали отримати добро з князівської скарбниці, але й за три дні (sic!) не вдалося все роздати. Останній галицький князь з династії Ростиславовичів – Володимир Ярославович (1151–1198/99), втративши на якийсь час впродовж 1187–1190 рр. свою столицю, найшов союзника у особі німецького імператора Фрідріха І Барбароси (1122–1190), якому як васал готовий був щорічно платити дві тисячі гривень.

В житті галицького боярства золото, срібло й інші дорогоцінності посідали не менш вагоме місце, ніж в житті місцевих князів. Зокрема, в 1210/11 р. задля викупу в угорців на побиття та публічну страту полонених князів Святослава (1177–1210/11) й Романа Ігоревичів (1167–1210/11), бояри заплатили палатинові Поту одну тисячу срібних гривень. Здатність відкупу золотом за складних часів у 1211–1212 рр. продемонстрував боярин Судислав, який в околицях Галича мав цілий склад (sic!) зі зброєю, їжею та іншим добром. У вбитого 1219 р. боярина Михалки Скули угорці зняли з шиї три золотих ланцюги. Таких випадків, звісно, набагато більше. Заможність і впливовість бояр підтверджуються й чисельними археологічними знахідками срібних гривень так званого «галицького типу».

Джерела цих багатств, без сумніву, походили не лише з активної торгівлі, в якій брало участь галицьке боярство, а й зі спадкового землеволодіння, заохоченого династією Ростиславовичів. Втім, зміна династії наприкінці ХІІ ст. на користь волинських Романовичів викликала шалений спротив значної частини галицьких еліт, адже виховані в традиціях цезаропапізму діти Романа Мстиславовича (1155-1156–1205) – Данило (1200/01–1264) й Василько (1203–1269), його вдова та волинська знать постійно всіляко ущемляли їхні старі права.

Прокуратор Бенедикт Руський, згаданий в угорському акті 20 грудня 1297 р.

Прокуратор Бенедикт Руський, згаданий в угорському акті 20 грудня 1297 р.

У непростих відносинах із так званою «другою галицькою династією» деякі з бояр шукали союзників в Угорщині. Галицька знать щонайменше від початку ХІІІ ст. володіла там поважними земельними наділами (Володислав Кормильчич, Судислав, Жирослав), окремі з них походили зі змішаних шлюбів (Володислав Вітович, Гліб Поткович, Юрій Витанович), тим паче, що за несприятливих обставин у стосунках із Романовичами, чи іншими руськими володарями-претендентами на Галич, захист можна було знайти саме там. Такий жвавий взаємообмін природно призвів до нотування в угорському джерельному, головно актовому, матеріалі наприкінці ХІІ–ХІІІ ст. кількох десятків осіб з «руськими» ідентифікаціями – втікачів-вихідців саме з Галицької землі. Серед них чоловіки із типово «західним» іменословом – Домінік, Бенедикт і ін.

Спроможність боярам «зробити кар’єру» в межах так званої «другої батьківщини» допомогло видання в травні 1222 р. королем Андрієм ІІ (1205–1235) низки прав і привілей для представників середньої знаті, відомих під назвою «Золота булла». У 1231 р. під тиском духівництва вийшла її розширена версія. Одним з ключових артикулів документа було право еліт на військовий опір у випадку недотримання королем його умов.

'Золота булла' угорського короля Андрія ІІ

“Золота булла” угорського короля Андрія ІІ

Оскільки від серпня 1205 р. представники династії Арпадів отримали від вдови загиблого Романа Мстиславовича легітимне право титулуватися королями Галичини і Володимирії (Galitiae Lodomeriaequae Rex), у 1215 р. за погодженням з римським папою Інокентієм ІІІ (1161–1216, понтифік з 1198 р.) син короля Андрія ІІ Коломан (1208–1241) став королем Галичини (Galitiae Rex), а його молодший брат Андрій (1210–1234) від 1228 р. – галицьким князем (Galitiae Dux), галицьке боярство в самій Угорщині сприймалося, вочевидь, як «майже своє». Відтак тяжіння до таких привілеїв, що звісно мали нагадувати про «старе життя» при Ростиславовичах у ХІІ ст. Впливи Угорщини в Галичині особливо посилилися від середини 20-х рр. ХІІІ ст. Попри шалені спроби, Романовичі до приходу монголів так і не зуміли утвердитися в цих землях, а сам Галич князі остаточно здобули лише після перемоги над об’єднаним угорсько-польським військом, куди входило немало й галицької знаті, 17 серпня 1245 р. під містом Ярославом.

Як наслідок, мабуть значна частина галицьких еліт (втім, й духівництво, як, до слова – галицький єпископ Артемій та невідомий за іменем владика з Перемишля) остаточно виїхала до Угорщини, де поповнила склад іноземних громад країни. (Дивись також: «Русь за межами Русі». Про наших предків-поселенців у країнах Європи ХІ–XIV ст.)

Десятки сіл та місцевостей, набутих ними від угорських володарів, знаходилися головно у землях сучасної Словаччини, Трансильванії (в Румунії), північній Сербії (Мачва, Воєводина) і Хорватії. Десь від другого-третього покоління ця знать поступово асимілювалася. На користь нових «угорських» з писемних джерел зникали старі «руські» ідентичності. Але при цьому зберігалася родова пам’ять, що дозволяло мешканцям Галицької землі постійно й активно поповнювати ряди цих поселенців впродовж XІV–XVIII ст., поки австрійська династія Габсбургів остаточно не об’єднала землі обох країн під своїм скіпетром у 1772 р.

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору