Київ був Росією? І внаслідок чого “Русское царство” перейменувалося на Російську імперію?

Міфи і стереотипи

Київ був Росією? І вона з Руського царства перейменувалася в Російську імперію просто так?

Історична реальність

До початку XVIII  ст. назва “Росія” відносилася до Київської православної митрополії. Назва “переїжджає” після поразки Івана Мазепи. Офіційно назвуть Росію Росією у 1721 р.

Так, звичайно, Київ був Росією. Щоправда, це було тоді, коли сама нинішня Росія не була «Росією». І не в тому сенсі, що Київ якийсь час входив до складу Російської (Московської) держави. В цьому ж сенсі і Варшава сто років була «Росією». Просто в загальній плутанині, що і коли було «Росією» (навіть не Руссю), був просто ексклюзивний період: друга половина XVII – початок XVIII ст. Його для нас заплутали, на жаль, не злі москальські імперські ідеологи (вони, правда, потім цим скористаються), а наші земляки, – тодішні випускники Києво-Могилянського колегіуму. Ці «освічені хлопці» робили кар’єру та підганяли тодішні держави та світову геополітику «під себе».

Беремо основні історичні ввідні:

– «Ро́сія» – грецька назва Русі, тому вживалася у Візантії (Східній Римській імперії) з ІХ ст. («Народ рос») і Х ст. («Росія»). В Західній Європі це було латиною – «Русія» (Rusia) або «Рутенія» (Ruthenia). Потім, ясна річ, грецькою мовою це слово могли вживати щодо всього, що могло мати відношення до будь-яких форм і втіленнь Русі протягом століть. У різних конкретних історичних обставинах.

– Офіційними назвами Великого Московського князівства з 1547 року було «Русское царство», а з 1721 р – «Российская империя» (дивись: “Русь» та «Росія» — це одне й те саме?”)

Що змусило змінити назву величезної держави? І чи була в цьому якась роль українців-русинів? А от далі така історія.

В Україні люди, які знали грецьку мову, зазвичай були священиками, в XVII ст. їх еліту готував Києво-Могилянський колегіум. Там люди знали мови і вільно ними користувалися. Але навіть до появи Могилянки, ще у 1610 р. український  церковний автор Мелетій Смотрицький, цілком природно, вживає щодо України терміни «народ російський» та «Російська земля». При київському митрополиті Петрі Могилі (1632-1647) це було чимось взагалі звичайним: «Русь» = “Россія”. Тільки стосувалося це виключно єпархії самого Петра Могили – тобто Київської. Нинішня Росія (тодішня Московська держава) до неї точно не входила (про самоназви українців дивись тут).

На початку 1670-х рр. загроза Києву з боку турків-мусульман і поляків-католиків зростає. Центр православного життя і ідеології, Києво-Печерський монастир, який раніше готовий був скоріше вийти «вперед ногами», аніж присягнути московському царю, розуміє, що життя змінилося. І треба налагоджувати стосунки з московською монархією.

В лихоліття Руїни 1674 року київська Лавра видає «Синопсис київський або коротке зібрання з різних літописців про початок славенороссійского народу і первісних князів богоспасаємого граду Києва, про житіє благовірного великого князя київського і всієї Русі першого самодержця Володимира». Автор твору невідомий, але він – великий. Це стане першим підручником російської історії, що витримав 19 видань до початку ХІХ століття, до появи творчості Карамзіна і гімназійної освіти. Просто бестселер. Протягом більше ста років продукт Києво-Печерського монастиря був тим зразком історії східних слов’ян, який задовольняв тогочасну освічену публіку царства, а потім імперії (дивись: “Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства”).

Київські автори зробили один реверанс. Раніше вони, знаючи грецьку мову, в «Росию» (або, як вони починали писати: «Россiя») зараховували тільки землі Київської митрополії Константинопольського патріархату, абсолютно забуваючи Московський патріархат, Московську митрополію і єдиновірних братів за східним кордоном. Тодішня «Росия» (середина XVII ст.) – це українські землі Речі Посполитої і Гетьманщина. Але не Московія. А тепер виживання міста Києва дуже сильно починало залежати від подій в Москві і симпатій царів. Тому східні сусіди отримали з Києва новий підручник історії, де московіти вперше опинилися зараховані до того ж народу, що й київські русини. Раніше цього не траплялося.

Поняття «славеноросійского народу», раніше властивого тільки «русинам», тепер передбачало значну близькість русинів і московитів. У сенсі «спільної історії». У «Синопсисі» натякалося, що, незважаючи на перебування столиці православного царства в Москві, історичний і духовний центр славеноросійского народу знаходиться в Києві. На що бажано московським монархам звернути особливу увагу – тобто в сенсі моральної та іншої підтримки. Київський автор звертає увагу на новий сенс історії східних слов’ян: «монархію», «державу», а не «народ». Тому монархія Романових отримувала непогану історичну та ідеологічну підтримку від імені українського православ’я. З урахуванням того, що Рюриковичі з Романовими пов’язані були слабувато.  Звичайно, «з льоту» автор не міг у всіх сенсах записати і русинів, і московитів в «славеноросійскій народ». У «народу», наприклад, було дві армії: «сили царської величності» і «війська запорізькі». Потім, правда, за східним кордоном «Синопсис» будуть вичищати від українізмів і полонізмів, оскільки його українізований варіант «церковнослов’янської мови» був погано зрозумілий в Москві. Це говорить про те, що «церковнослов’янська», звісно, була«загальнозрозумілою», але не завжди «загальною» і не завжди «зрозумілою». (Це щодо “давньоруської народності”).

Коли до влади прийшов Петро I, пташенята «могилянського гнізда» зграями полетіли в нові столиці. Вони були чудовими посередниками між занадто чужими західними «спецами» і надмірно консервативним московським православ’ям. Феофан Прокопович став одним з ідеологів держави Петра. Стефан Яворський буде місцеблюстителем (в.о.) патріарха і церковним, лояльним до царя, вождем Церкви при створенні Синоду, Дмитро Туптало-Ростовський візьме на себе місіонерство і поширення православ’я на сибірські околиці. Ще десятки «могилянців» очолять єпархії та дрібніші напрями. Наприклад, ідеологічні. Цар Петро, до речі, був вельми віруючим і був піддатливим до впливу з того середовища. Зауважимо, що до середини XVIII століття більшість солідних посад в Російській православній церкві будуть займати українці.

До Полтави 1709 р. для киян на московській службі не існувало конфлікту між «Україною» та «Росією». Наприклад, Феофан Прокопович написав трагікомедію «Володимир» (1705), де зобразив чесноти гетьмана Мазепи. Там згадується слово «Росія», яке стосується Київської митрополії (без Москви). Після Полтави і поразки Мазепи (1709) у творчості Прокоповича зникає Київ. Для нього «Росією» стає тільки московська монархія, якій він і допоможе (як побачимо нижче) знайти нову назву. Слово «Росія» перестає стосуватися України і переноситься цілком в новий імперський проект Петра. Кон’юнктура змінилася.

Зауважимо, що саме слово «Росія» (ми тепер знаємо його коріння) не було взагалі хоч скількись конфліктним для козацької еліти української Гетьманщини. Вони, наші гетьмани та їхні канцелярії, думали, що це – про них. Тому хоч «Росія», хоч «Мала Росія» (назва більш звична звична не церковникам, а людям політичним), не викликали у них ніяких заперечень.

Тому запам’ятаємо собі: слово «Росія» – продукт Києво-Могилянського колегіуму, який був просто привнесений його випускниками в уявлення верхівки Московської держави, і сподобався царю Петру I.

Схоже, що слово було красиве, імпортне, практично західне (грецьке), освічене, і одним замахом перекривало всі минуле Московії, Новгороду, України і навіть новопридбаних Петром прибалтійських провінцій (то тепер була «Росія» часів Олександра Невського). Новий статус держави (імперія) вимагав, можливо, і більш «просунутої» назви. Ну не Московія ж. І навіть не Русь. Росія.

22 жовтня 1721 на тлі підписання Ніштадского миру і перемоги над Швецією виникне Російська імперія. Ініціатором формулювань «всеросійський імператор», «Російська імперія», «батько вітчизни» був, судячи з думки сучасних (і передовсім російських) істориків, «могилянець» Феофан Прокопович. При акті «величання» і проголошення навіть проголошував акт якийсь киянин Яновський. Текст, щоправда, писав росіянин Шафиров. Але схоже, він був просто посередником між Прокоповичем і Яновським. Українці самі назвали все те, що потім долатимуть двісті років і будуть на це нарікати ще в XXI столітті. Та ми ж полюбляємо долати ті проблеми, які самі собі створюємо? Попрацюємо, леді та джентльмени. Ми назвали, нам й…