Український некрополь: могили уенерівців у Бересті

LIKБЕЗ продовжує цикл «Український некрополь», що був розпочатий дописами про могили Наталії Полонської-Василенко, Олександра Оглоблина та Дмитра Дорошенка.

Наприкінці 1920 р. більшовики встановили свій контроль над більшою частиною України. Галичина і Західна Волинь були зайняті поляками. Армія УНР опинилась на польській стороні та підлягала інтернуванню.

На Захід потягнулися вервечки політичних діячів УНР, вояків Армії УНР. Місцем свого осідку вони спочатку здебільшого обирали держави найближчих сусідів – Польщу, Чехословаччину, Румунію, до складу яких увійшли етнічні українські території. Далі шлях емігрантів проліг до Західної Європи та Америки.

Формально проживаючи у Польщі, але оселившись у Львові, Луцьку чи Бересті ветерани опинялись не на чужині, а на свої рідній Україні, хоч і тимчасово зайнятій іншими.

Дивись також: До 100-річчя Брест-Литовського миру (+карта)

За даними перепису 1897 р. у Бересті (нині Брест, Республіка Білорусь) проживало 46 568 осіб. Українців серед них було 704 особи або 1,5%. А у повіті за тим же переписом українців було більше 80%. Якщо довіряти результатам перепису 1921 р., то по війні ситуація значно змінилась. У самому місті українцями себе оголосили 205 осіб або 0,7%. У повіті організатори перепису (а це польська влада) нарахували 2 744 українців або всього лише 2,9%. Наступний перепис, у 1931 р., у Бересті зафіксував 393 українці та 2 107 осіб, що позначили себе «тутейшими». Це становило відповідно 0,81% та 4,35% від усього населення міста. У Берестейському повіті той же перепис занотував 17 926 українців (8,3% від усього населення повіту) та 95 226 «тутейших» (44,1% мешканців повіту). Значні коливання відсотку українців (1897 – 80%, 1921 – 2,9%, 1931 – 8,3+44,1%) у повіті, який лише незначним чином змінив свої межі, дають підстави засумніватися у правдивості перепису 1921 р.

У міжвоєнне двадцятиліття  в Бересті активно діяла українська громада. Ще у 1918 р. тут виникла філія Просвіти. Утім, після зайняття міста поляками, вона була закрита. Відновила свою діяльність у 1923 р. зусиллями місцевих українців та переселенців з Наддніпрянщини. Також у місті працювали осередки українських політичних партій, українські кооперативи та банк, було відкрито приватну українську школу імені Олекси Стороженка. Настоятелем одного із берестейських православних храмів був проукраїнськи налаштований священик.

В силу природних причин громада колишніх військовиків-українців зменшувалась, а на найдавнішому берестейському кладовищі – Тришинському – з’являлись могили захисників України.

Тришинське кладовище відоме щонайменше від першої третини ХІХ ст. З 1969 р. воно було закрите для поховань, а у 2016 р. отримало статус «історико-культурної цінності» (це білоруський аналог нашої «пам’ятки історії»). Тоді ж берестейська міська влада затвердила концепцію з охорони, консервації, благоустрою та подальшого використання Тришинського некрополю. А спеціальна комісія почала складати перелік цінних надмогильних пам’ятників.

У 1874 р. на Тришинському кладовищі був похований український письменник Олекса Стороженко. А у 1920–1930-х рр. на кладовищі з’явились поховання уенерівців.

Під час недовгої експедиції у березні 2018 р. за сприяння очільника місцевого українського товариства Віктора Місіюка вдалось знайти та зафіксувати могили:

• підполковника Армії УНР Олександра Базилевича (28.03.1891 – 15.09.1932) та його новонародженого сина Андрія; у тій же могилі поховані батьки члена Української Центральної Ради Тимоша Олесіюка Гнат Осипович та Олена Кирилівна, їх діти Олекса та Оксана, а також Ірина та Олександр Богдюкевичі – діячі української громади у Бересті в міжвоєнний час;

• кавалера Хреста Симона Петлюри Кирила Шмалія (1898 – 26.07.1944), поруч є могила його дружини, пам’ятник якій виготовлено у вигляді петлюрівського хреста. Вона померла раніше, і Кирило встановив їй пам’ятник у вигляді петлюрівського хреста. На могилі кавалера Хреста Симона Петлюри Кирила Шмалія встановлено тільки металевий хрест;

• сотника 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР Миколи Вьюна (1895-1935). Оформлена типово уенерівською надгробною плитою та вертикальним металевим хрестом з табличкою та написом;

• Євфимія (7.01.1858-8.12.1932) та Стефаниди (24.11.1858-20.01.1939) Горщаруків з вертикальними петлюрівськими хрестами;

• Осипа Голода (1888-1949), на якій є зображення петлюрівського хреста;

• Федора Ружицького (1890-1934) з горизонтальним петлюрівським хрестом. У Бресті проживають нащадки Федора Ружицького, які й доглядають за могилою. Проте, про його перебування в лавах Армії УНР вони нічого не знають;

• одна подвійна могила з петлюрівським хрестом справа. На цій могилі поки що невідомого нам петлюрівця лежать квіти. Отже, хтось її відвідує, а тому є шанс встановити ім’я українського героя;

• кілька безіменних могил з горизонтальними петлюрівськими хрестами.

Окремо зазначимо, що на Тришинському кладовищі є цілий ряд поховань діячів української громади Берестя 1920–1940-х рр., які потенційно могли бути учасниками Української революції 1917–1921 рр. Серед них священик Костянтин Зноско (1865–1943), який активно виступав за українізацію шкіл у Бересті в міжвоєнний час, Максим Шийко (1878–30.04.1949) – залізничник, засновник «Просвіти на Поліссі».

За деякими даними на Тришинському цвинтарі також похований Петро Патон – у 1918 р., за Гетьмана, він обіймав посаду губернського старости Поліської округи. Проте, його могилу віднайти не вдалось.