Культ Мокоші зберігся у вигляді шанування Параскеви-П’ятниці?

Міф

Шанування язичницької богині Мокош втілилося у християнському культі Параскеви-П’ятниці.

Історична реальність

Відомості про українські вірування та релігійні практики, пов’язані із шануванням П’ятниці зафіксовані у ХІХ ст. Жодної інформації про візуальний образ, функції та локуси існування Мокоші ми не маємо. Тому їх ототожнення є безпідставним.

Поширеною є думка про можливість «реконструкції» певного язичницького божества за джерелами XIX – початку XX ст., а то й сучасними етнографічними матеріалами, зібраними уже у XXI ст. Часто такі «реконструкції» призводять до сліпого, нічим не підтвердженого порівняння божества, скажімо, відомого за кількома давньоруськими джерелами XII ст. із фольклорним персонажем, відомості про якого були зафіксовані збирачами фольклору у середині XIX ст. Так сталося із Мокошшю з «пантеону Володимира», яка з легкої руки вчених-романтиків середини XIX ст. почала ототожнюватися з фольклорною Параскевою-П’ятницею.

Щоби зрозуміти безпідставність та й непотрібність таких «реконструкцій», слід обумовити те, що міфологічні вірування та уявлення, зафіксовані збирачами XIX ст. у тогочасному сільському середовищі, були вже продуктом пізньосередньовічної (тобто, аж ніяк не язичницької) культури, яка формувалася з багатьох джерел. Досліджуючи джерела духовної культури українців, росіян, білорусів доби пізнього середньовіччя, дослідник-етнолінгвіст Микита Толстой вважав, що цих джерел було чимало: догматичне християнство, язичництво давніх слов’ян, народна міська культура, що розвивалася у Візантії та у Західній Європі (елементи пізньої античності, східного містицизму, мотиви близькосхідних апокрифів, західної середньовічної книжності тощо).

Зокрема глибокий вплив на систему вірувань та уявлень українців справила апокрифічна неканонічна християнська традиція. Так, у XIX ст. на теренах Російської імперії, в тому числі і в Україні, поширеними в селянському середовищі були списки різних редакцій апокрифічного тексту «Сказання про 12 п’ятниць», в якому перераховувались п’ятниці, що вимагали особливої уваги, з вказівкою, від яких бід рятує шанування кожного зі вказаних днів. Не всі дванадцять п’ятниць у різних редакціях тексту співпадали, але усі вони виділялися в зв’язку із відзначеним християнською Церквою днем, наприклад: «п’ятниця перед Благовіщенням», «п’ятниця перед Різдвом Христовим» і т. п.

Що ж нам відомо про власне образ Параскеви-П’ятниці з фольклорно-етнографічних джерел XIX – початку XX ст.? По-перше, відомо, що П’ятниця і середа були пісними днями, що само по собі спричиняло різного роду заборони і табу, які стосувалися повсякдення. Так, за етнографічними матеріалами В. П. Милорадовича, у п’ятницю було суворо заборонено прясти і виконувати супутні прядінню роботи. Також не можна було прати і золити, місити тісто, випікати хліб, чистити трубу, мазати піч і припічок. Заборона стосувалася також поведінки – жінкам не можна було сміятися, співати, розважатися, розчісувати волосся. Бо вірили, що коли жінка народжуватиме, вона буде просити допомоги у Святої П’ятниці, а та відповість, що спершу помаже, позмиває, розчешеться стільки разів, скільки жінка це робила, а потім прийде на допомогу. За дотриманням правил наглядала сама П’ятниця. Як надприродна істота, вона бачилася худою і страшною лютою жінкою, яка ходить по селам і дивиться по хатах, чи всі люди святкують її день, і карає за недотримання заборон. Вона також уявлялася розплетеною жінкою з босими ногами, у свиті на голім тілі, подряпаним голками та веретенами.

За матеріалами В. Н. Ястребова, П’ятниця сама пояснювала неслухняним жінкам, від чого має рани. Пухирі – від того, що жінки пекли хліб, позоляне її тіло – тому, що вони золили сорочки, подряпини з’явились від того, що жінки розчісували волосся, а уколи – від прядіння. Вірили, що на жінку, яка не дотримується заборон на відповідну роботу у п’ятницю, чекає покарання самої П’ятниці. Тексти, записані у різних регіонах України, фіксують наступні види покарання: у жінки, що замішувала тісто, руки застигли у ньому; з іншої жінки П’ятниця здерла шкіру та повісила її на тині.

Міфологічними синонімами образу П’ятниці вважаються образи Середи і Неділі, що також є персоніфікаціями днів тижня, які стежать за дотриманням табу в ці дні. В узагальненому вигляді для української традиції була універсальною заборона прясти «під п’ятницю», протягом п’ятниці, у середу та неділю. На Гуцульщині, зокрема, жінки в середу не пряли і не ставили прядку в кут кімнати, бо вірили, що Середа всю ніч буде шуміти в хаті. Із табу на працю у Неділю пов’язане вірування, за яким П’ятниця карає в день скоєння гріха і після цього можна не боятися кари, а Неділя пам’ятає про злочин сім років і її кара не зменшується. Вірили також, що Неділя могла з’явитися виключно з метою звернення до совісті людини. Так, А. Онищук зафіксував оповідь, в якій Неділя прийшла до жінки, що працювала в неділю, в образі побитої жінки в крові, і пожалілася. В жінці пробудилася совість, вона намастила маслом порізи та синці на тілі Неділі. За цей вчинок у жінки цілий рік не переводилося масло.

Вважається, що уявлення про жіночі дні Середу, П’ятницю, Неділю – це один тип міфологічного жіночого персонажу. Деякі дослідники відносять також Долю, Смерть і П’ятницю до одного асоціативного ряду образів. О. О. Боряк, зокрема, називає вищеописаних міфологічних персонажів «охоронцями правил», зазначаючи, що головним об’єднуючим фактором персоніфікованих днів тижня був їхній контроль за дотриманням людиною часових регламентацій.

Утім, важливо розуміти, що вищеописані персонажі – персоніфікації днів тижня, і, передусім, П’ятниця не мають нічого спільного із жіночим божеством, яке відоме під назвою «Мокош» у декількох давньоруських джерелах (зокрема у Лаврентіївському літописі та його списках, також у двох повчаннях проти язичництва) та з іншими сумнівними «давніми богинями». Нам невідомі ні візуальні характеристики божества, ні його функції, нічого, що дозволяло б нам «порівнювати» його з образом, добре відомим за джерелами XIX – початку XX ст.

Можна було б довго шукати якихось паралелей між П’ятницею та Мокошшю, але цьому перешкоджає по суті повна відсутність конкретної інформації про богиню Мокош.

Напрошується питання: що у фольклорному образі Параскеви-П’ятниці, відомому нам з етнографічних матеріалів, зібраних у різних регіонах України у XIX ст., натякає на «генетичний» зв’язок із невиразним божеством «Мокош», відомим за кількома літописними списками та середньовічними повчаннями проти язичництва? Відповідь може розчарувати, однак буде однозначною: нічого.