Актуальне

Як радянська влада «націоналіста» виправдовувала

8 жовтня 1938 року у підвалі Харківського НКВС розстріляли Гната Хоткевича – українського письменника, композитора, етнографа. 

Звинувачення було типовим – шпигунство на користь Німеччини, створення контрреволюційної націоналістичної організації. Та нетиповою виявилася слідча справа Гната Мартиновича: лише тридцять вісім з чотирьохсот двадцяти аркушів датовані роком його загибелі. Всі інші стосуються реабілітації.

Виконавши прості арифметичні дії, отримаємо цікавий результат: виправдати безвинно убієнного для радянської влади було у десять разів важче, ніж його розстріляти.

Попри явну абсурдність звинувачення, реабілітація проходила не тільки повільно, а ще й з відпливами. Шальки терезів коливалися: на одній лежали заслуги перед культурою і красним письменством, на іншій – політичні погляди та бурхлива громадська діяльність Хоткевича в часи Української революції…

Процес виправдання започаткував довжелезний лист, який дружина письменника, Платоніда Володимирівна, 18 січня 1954 року надіслала на ім’я першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова.

Момент для клопотання видавався сприятливим: за вказівкою, спущеною «згори», неосяжна Радянська країна святкувала трьохсотліття Переяславської ради – «возз’єднання України з Росією».  Схвалені партійним керівництвом, лилися славослів’я на адресу українського народу, і можна було чекати поблажливості до одного з його чільних культурних діячів.

Для початку ж Платоніда Володимирівна просила у комуністичного вождя хоча б… притомних пояснень. Коли Гната Хоткевича офіційно оголосили ворогом, то чому не були вилучені його твори? Ба, більше: Всеукраїнський комітет з охорони пам’яток культури вже після засудження письменника взяв на облік його багатющий архів. Як цінний літературний спадок!

Чи є вишиванка Хоткевича прикметою націоналіста?

Чи є вишиванка Хоткевича прикметою націоналіста?

І головне: а де знаходиться господар того архіву? Чи живий взагалі? «Десять років без права переписки», про які повідомили дружині у 1938-му, давно вже збігли. А від Гната Мартиновича – жодної звістки.

«Беручи до уваги все вище викладене», Платоніда Володимирівна просила у Хрущова «зацікавитися справою Хоткевича, його долею, дати вказівку відповідним органам прокуратури щодо перегляду справи».

Очевидно, вказівка до Харкова надійшла не дуже чітка. Бо 22 липня 1954 року слідчий обласного КДБ капітан Гладілін, переглянувши справу, зробив висновок: «Рішення Особливої Трійки НКВС по Харківській області від 29 вересня 1938 року стосовно Хоткевича Гната Мартиновича винесене на підставі обґрунтованих матеріалів»!

По-перше, він сам зізнався, що «з 1918 року і до дня арешту брав активну участь у націоналістичному русі», а по-друге – четверо заарештованих на нього показали. І один з них – під час очної ставки.

Слідча справа, доповнена капітанським  висновком, полетіла до Москви і за рік, у серпні 1955-го, повернулася назад. З розгромною резолюцією: Гладілін поставився до своїх службових обов’язків вкрай недбало, перевірку проведено поверхнево! В «червонозоряній» вже віяли нові вітри…

Головна військова прокуратура СРСР не обмежилася одними лише «оргвисновками». На додаток харків’яни отримали чіткий план з дев’яти пунктів: що саме треба зробити для РЕТЕЛЬНОЇ перевірки справи Гната Хоткевича.

Деякі з них були стандартними: підняти справи всіх, хто свідчив проти нього, і тих, на кого показав він, «пробити» прізвище за списками німецької агентури. Встановити коло осіб, з якими контактував Хоткевич і спитати, чи не чули вони від нього антирадянських висловлювань.

Ордер на арешт письменника

Ордер на арешт письменника

Окремим, сьомим пунктом, вимагали допитати «метрів» української радянської літератури – Олександра Корнійчука, Павла Тичину, Миколу Бажана. А що вам відомо, шановні, про «націоналістичну діяльність» Гната Мартиновича?!

Найцікавішим видається пункт четвертий: «З метою перевірки правдоподібності свідчень Хоткевича про те, що ним у 1918-1919 р.р. була написана з контрреволюційним націоналістичним змістом і випущена у світ книжка «Хто ми і чого нам треба», розшукати у бібліотеках цю книжку і провести експертизу, перед якою поставити питання, чи є вона за своїм змістом контрреволюційною».

Іронія долі полягала у тому, що навесні 1917-го, коли згадана книжка, насправді, вийшла у світ, вона була якраз навпаки – дуже революційною. Тільки-но впала романовська монархія, колишня імперія тріщала по швах, а проти «самовизначення націй» не виступали навіть ті, хто скоро відродить її в оновленій формі. Та всупереч здоровому глуздові, стару пропагандистську брошуру вирішили звірити з радянськими ідеологічними стандартами середини п’ятдесятих років.

Оголошення про продаж «контрреволюційної» книжки від 25 травня 1917 року

Оголошення про продаж «контрреволюційної» книжки від 25 травня 1917 року

Спочатку кадебісти надіслали запит до сумнозвісного «Главліту»: чи не вилучали вказане видання? Виявилося, що так, вилучали. За десять років після арешту автора. З досить м’яким формулюванням – «застаріле».

Вилучена книжка знайшлася у спецфонді бібліотеки імені Короленка.

Розмірковувати над тим, «Хто ми і чого нам треба», взялася поважна комісія у складі трьох чоловік – кандидата філософських наук Григорія Сухова, кандидата філологічних наук Миколи Звєрєва і кандидата історичних наук Антона Слюсарського. Про серйозність процедури свідчать підписки, відібрані слідчим у кожного з них: «Хоткевича не знаю і жодних стосунків з ним не мав і не маю».

Є дещо і про «добровільність» участі в цій комісії: «Попереджений про відповідальність за відмову чи ухиляння від обов’язків експерта». І, крий Боже, розголосити комусь результати своїх досліджень!

Згідно з «Постановою про оплату праці експертів», нажахані кадебістами вчені розглядали тоненьку брошуру цілих три години. Після чого склали «Акта»: «Брошура Гната Хоткевича написана явно у націоналістичному дусі». І «дух» цей є «ворожим для робітників і селян України». Бо автор, бачте, «негативно ставиться до возз’єднання російського та українського народів». Крім того, «вимагає автономії України з повним відривом її від Росії».

Особливо обурив експертів розділ «Яка ж вона завбільшки». Ой, леле: Хоткевич у 1917-му намагався самостійно визначити кордони України! Безмежне нахабство: вони геть не сходяться з кордонами 1955 року!

Ще більше доказів Гнатового «націоналізму» сплило на поверхню, коли кадебісти почали виконувати пункт шостий московських вказівок – опитувати знайомих Хоткевича.

Щоправда, з фактами у них було… тугувато. Розповідали, швидше, про особисті враження. Як-от Борис Колишкін, котрий знав Хоткевича зі спільної педагогічної роботи: «В чому саме виявлявся у нього цей націоналізм, я зараз не можу розказати, бо відтоді сплило багато часу. В усякому разі, у мене залишилася про Хоткевича думка з його поведінки у технікумі, як про українського націоналіста».

Дещицю конкретики додав Порфирій Хатишевський, якого Гнат Мартинович учив колись грати на бандурі. На думку невдячного учня, буржуазний націоналізм виглядав приблизно так: «Хоткевич розмовляв чистою українською мовою. А коли хтось з ним говорив російською, хоча й знав українську, то в такому випадку Хоткевич цю людину недолюблював. Виходячи з цього, я вважав і вважаю, що в нього був елемент націоналізму».

Ще один учень Хоткевича, Олександр Геращенко, розповів про його антикомуністичні настрої. Бо ж юнацької образи не забув: «Я вже під час навчання був комуністом і про це Хоткевич знав… Неодноразово іронізував, виказував на мою адресу різні репліки, а також стосовно комуністів-керівників взагалі».

Щоправда, були і приклади протилежного плану. Гідну поваги витримку виявив письменник Іван Багмут, колишній в’язень і фронтовик: так, я знав Хоткевича! Але не настільки добре, щоб свідчити про його погляди. І все. Крапка!

Письменник Іван Багмут вже мав сумний досвід спілкування з «органами»…

Письменник Іван Багмут вже мав сумний досвід спілкування з «органами»…

Та вирішальним аргументом на користь Гната Мартиновича стали… десятки слідчих справ, наштампованих наприкінці тридцятих і піднятих в ході перевірки. Надто вже виразно не сходилися там кінці з кінцями! Ті, кого, начебто, завербував Хоткевич, не згадували про нього жодним словом під час допитів. А сам він, у свою чергу, не згадував про тих, хто показав на нього.

Єдиний протокол очної ставки, що зберігся у слідчій справі, визнали сумнівним. Бо свідок, який «викривав» Хоткевича, виявився співробітником НКВС.

Додатковим аргументом для реабілітації стали прилучені до справи документи департаменту поліції та жандармського управління. Тому що беззаперечно свідчили про боротьбу Гната Хоткевича проти царату. Хоча й дещо пікантно, як на радянський штиб: «один из виднейших лидеров мазепинского движения».

Врешті-решт, 11 травня 1956 року військовий трибунал Київського військового округу ухвалив припинити справу Хоткевича Гната Мартиновича «за відсутністю складу злочину».

…Цікава деталь. Слідчий Харківського КДБ капітан Костозьоров, який провадив повторну перевірку справи, допит свідків починав одним і тим же питанням: «На каком языке желаете отвечать?». Охочих говорити українською чомусь не знайшлося.

 

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».
Вгору