Ким були справжні характерники? (продовження)

Першу на сайті статтю Сергія Шаменкова про характерників читайте тут.

Колись вже була опублікована стаття цього ж автора про «характерників» в світлі справжніх історичних джерел. Вона спричинила буревій емоцій: у когось розуміння та конструктивне ставлення, а в когось масу негативу, хамства та зневаги. Тоді ж пролунали зауваження: мовляв, чому не приділено увагу іншим джерелам окрім письмових, – етнографічним тощо. Претензії були й до «вибірковості джерел», та й тому що вони, мовляв, «не українські», а «польські».

Нагадаю, що явище «характерників» в історичних реаліях стосувалося  не лише козаків, – та й загалом в першу чергу не козаків. Це було ознакою певної категорії розбійників різного етнічного походження – «бандформувань» певної доби 17-18 ст. Також нагадаю, що тривалий час українські землі входили до держави Річ Посполита, і тому всі джерела  щодо того часу (поки українські землі не були поглинуті іншою державою – Московським царством, а згодом Російською імперією), не можуть бути іншими.

Наша перша стаття була лише розвідкою, але дійсно, ця історія – тема,  варта того, щоб навести максимальну кількість джерел. На прохання критиків будуть розглянуті класичні джерела, «священні корови неохарактерництва». Щоправда висновки з цього вийдуть дещо інші, ніж ті на які шановні критики очікували.

Нижче ми розглянемо деякі історичні згадки, неопрацьовані у першій статті, та низку легенд-казок, які зберегла народна пам’ять українців.  Що цікаво, окрім відверто казкових сюжетів та не менш казкових уявлень, збереглись й інші, не такі вже й райдужні та романтичні, та явно не на користь «шляхетності» характерництва.

На доказ своєї правоти неохарактерники повторюють, ледь не як мантру, текст від Дмитра Яворницького. Мовляв, «в його книзі все написано, там є всі докази». Потрібно зазначити, що праці Яворницького в першу чергу – історично-народознавчі, тому там і зустрічаються згадки про казки та легенди. Так, дійсно Яворницький вмістив у першому томі «Історії запорізьких козаків» на ст. 176, лише кілька речень. Логічно було б побачити посилання на інші проаналізовані історичні джерела…

Ось цей фрагмент, він вартий того, щоб його навести

Варто детально розглянути наведені посилання, але ви там не побачите якісь історичні джерела та документи (окрім згадки оповіді М. Коржа). В «Історії запорізьких козаків» для них місця не знайшлося, натомість цитуються «фокуси» з казок-легенд. Згадав один раз він і характерників. Першим Яворницький посилається на самого себе, на другий том Эварницкого «Запорожье в преданіях народа» 1888 р.

Там вміщено різні оповідання та легенди. Тобто, підкреслюю: посилання на казки, що записані наприкінці 19 століття! В однієї легенди (преданія) такий текст:

«Это было еще тогда когда здѣсь жили запорожцы. Страшенный народъ былъ! У каждого по семъ пудовъ голова, у каждого такіе усища, что бывало какъ возьметъ онъ ихъ въ обѣ руки да какъ расправитъ одинъ усъ туда, а другой сюда , такъ и въ дверь не влѣзетъ, хоть бы въ нее цѣлая тройка съ повозкой проскочила; они умѣли на двадцати языкахъ говоритъ, они могли изъ воды сухими выходить, они умѣли и сонъ насылать и людей замовлять, и котами перекидываться и  въ рѣчки переливаться; они имѣли у себя такіе «верцала» ( зеркала) , черезъ которыя за тысячу верстъ видѣли, они были такими искусниками, что бывало только доторкнется который нибудь изъ нихъ до «скрыни» (сундук), то она такъ сама собою и одчиниться. Вот какой народъ былъ!»^[1].

Як бачимо в більшості саме текст з цієї казки вміщено в якості історичного джерела Д. Яворницьким.

Давайте уважно проаналізуємо цей текст, та замислимось: про що взагалі мова. Це казкові сюжети, де відбуваються відверто казкові дії, до купи не вистачає коберця-літака, Котигорошка, Лісовика та інших пригод казкових героїв…

В якості джерел виступають усього лише народні казки, записані в 1840-1880-х роках. Але увага: жодного слова про характерників навіть в цій оповіді немає. Друге та єдине посилання взагалі (яке претендує бути «історичним джерелом» та «історичним документом») веде до оповіді запорожця Коржа. Яворницький цілком довіряє оповіді запорожця Коржа, – і це я підкреслюю, бо інакше він би не посилався на нього. Але. Романтично налаштований автор НАВМИСНО воліє не цитувати повністю текст старого запорожця та наданих їм самим посилань.

Вочевидь сподіваючись, що мало хто полізе читати цей текст старого вояка-запорожця Микити Коржа, Д. Яворницький «трохи нафантазував». Фактично він такими діями просто фальсифікує спогади, в яких саме детально й пояснюється, ким насправді були характерники в розумінні цього слова в 18 столітті! З тексту стає зрозумілим, кого знали мешканці України та справжні запорожці під назвою «характерники».

Микита Корж прямо про це пише у п’ятому розділі оповіді з промовистою назвою «О смертніхъ казняхъ преступниковъ». Ким вони були насправді, у реальному житті? У бандитських зграях: «в каждóй ( шайке) были «Ватажки» или Отаманы и по ихнему назывались еще «Характерники» т. е. такіе волшебники що ихъ никакое огненное оружіе, ни пуля, ни пушка умертвить не можетъ»[2].

Виявляється, що така назва побутувала щодо ватажків банд, до яких входили злодії та деякі сіромахи-козаки, що втікали таємно з Січі та вчиняли розбій. Деякі, начебто, вдавалися до магічних дій (фокусів), для того щоб когось обікрасти. Нагадаємо ще раз та процитуємо слова старого запорожця: «и начинали красть, грабить и убивать. Ибо они грабили чумаковъ на великихъ шляхахъ, дѣлали разбои надъ проѣзжими купцами и драли ляхивъ и жидовъ»^[3].

Отже перше, що робили банди характерників, – це грабували, але грабували кого? Усіх підряд, для них не було різниці, кого грабувати, – ляха, жида чи українця. Характерники-отамани на чолі банд розбійників грабували – чумаків! Про це йдеться прямим текстом! Тобто, нападали на обози українців-чумаків, що везли сіль та різні товари іншим українцям. Це – наші народні герої?

Нагадаю, що саме чумаки добували тяжкою працею сіль на лиманах та потім везли її до різних куточків України. Дійсно дуже «героїчно та патріотично» вбивати та обкрадати українців-чумаків, і саме на цю сторінку посилається Д. Яворницький, але ні словом не каже про ці розбійні напади банд характерників, та хто вони насправді, бо це б завадило романтичним уявленням про козацтво.

Ось що далі розповідає про фокуси та дії характерників старий козак Микита Корж:

«И такъ сиромы до такой степени шалостей по своему характерству доходили, що послѣ розбоевъ грабительствъ и убійствъ, дѣлали такія ище страшныя и безчеловѣчныя неистовства, що нелѣпо и говорити и на бумагу положити. О семъ доходили жалобы не только до Сѣчи но и до Столицы, чрезъ що самое и Сѣчь атакована и уничтожена: а преступники тогда было, если поймаются в воровствѣ, грабежѣ или убійствѣ, то судъ имъ коротокъ и не долго съ ними возятся по судамъ, а вдруг рѣшаютъ ихъ и казнятъ въ Сѣчи или по Паланкамъ, смотря по преступлениямъ: иныхъ вѣшаютъ на шибиницу, иныхъ убиваютъ кіями до смерти, иныхъ сажаютъ на пали, а иныхъ отсылаютъ на Сибирь»^[4].

Цей опис Д. Яворницький також навмисно приховав від читача. Зрозуміло навіть чому, бо це б показало справжню, а не казкову-вигадану сутність характерників-злодіїв, вбивць та насильників, яких самі козаки-запорожці як ловили на гарячому, то піддавали тортурам і страчували.

Наступним джерелом, на яке посилається Д. Яворницький, є ще один збірник легенд та переказів авторства Пантелеймона Куліша «Записки о Южной Руси», де наводиться така легенда: «Преданіе о запорожскихъ химородникахъ, или каверзникахъ».

У переказі-казці згадуються цариця та карабінери, отже мова йде про роки царювання Катерини ІІ, розповідається про ув’язненого запорожця, який вмів залізти в мішок, потім з нього щезнути та з’явитися в іншому місці, робив фокуси з п’ятаком. За це він називався «химородником каверзником»^[5]. То що ми чуємо? Легенду про «фокусника Гудіні-Коперфілда» кінця 18 століття?

Знов нічого не сказано ні про яких «характерників», а ще виникає питання: якщо цей «химородник» такий унікум, то чому ж він не втік із тюрми? Не матеріалізувався поза ґратами? Перевтілення в тварин та магія – звичайне явище для казок, але на підставі цього цивілізоване суспільство не виставляє персонажів казок ледь не національними героями, ніхто не глорифікує мага-людожера, що перетворювався в тварин, з казки про кота в чоботах.

У підсумку бачимо, м’яко кажучи, дивні речі. Текст та посилання у Д. Яворницького спотворює та замовчує справжній стан джерел. Яворницький навмисно ігнорує та не згадує описи очевидців та бандитську сутність характерників, але залюбки переказує народні казки про дива. Яворницький посилається на казки як на «історичні джерела», в яких, між іншим, НЕ ЗГАДАНО ЖОДНОГО РАЗУ САМЕ ХАРАКТЕРНИКІВ, а там де згадано, він ці свідчення ігнорує. Більше того, Яворницький навмисно перекрутив та замовчав записані ним самим свідчення старого запорожця І. І. Розсолоди!

На пряме питання, задане старому козаку: «А чи правда у тому, що між запорожців були якісь-то характерники, такі, що їх куля не брала, ні шабля не рубала?», він отримав відповідь таку: «Ні, цьому не вірте: це одна балачка; вони жили по-божески, не знали вони ніяких чар; од них і поганого слова не почуєш; «скурвий сину» – ото у їх найбільша лайка. Жили вони наче ченці, жінок не трогали, а все молились Богу, і молились добре; знали «Отче наш» і «Вірую» і більш усього молились, як на війну йшли»[6]. В цьому свідченні все очевидно та зрозуміло: справжні козаки себе з характерниками не ототожнювали.

Віддаючи належне Д. Яворницькому… Він все ж таки чітко помітив дуже важливу річ, врешті саму суть, мету, а саме для чого були потрібні ці казки-плітки-чутки про характерників: «Для того щоб налякати ворога, запорожці нерідко самі поширювали про свою силу та непереможність неймовірні чутки, змушуючи інших вірити в це»^[7]. Такі плітки поширювали, і в них вірили. В спогадах іноді марновірного Е. Кітовича є приклад трансляції таких забобонів, коли, йдучи на гайдамаків, поляки освячували, на всяк випадок, кулі, бо ходили чутки, що хтось десь бачив, як гайдамаки збирають з себе кулі які не вчинили їм нічого^[8]. З іншого боку, цьому явищу є цілком логічні пояснення, нагадаємо що це 18 століття, кременева зброя з невеликою дальністю, вбивча сила кулі була меншою, і наприкінці траєкторії вони просто втрачали силу, просто падали та лишались в складках одягу. Багато що ще залежало від відстані та якості пороху.

Не маючи притомних історичних джерел, сучасні фантазери-прихильники характерництва та «магічних козацьких військ» вдаються до відвертої брехні та маніпуляцій. Як ми побачимо нижче, це в них – не випадковість, це відбувається навмисно та системно, в них усе побудовано саме на маніпуляціях та на тому, що люди не читають історичну літературу.

Одним з начебто важливих джерел ці сучасні ексгуматори характерництва називають опис битви за участі Івана Підкови в 1577 році, посилаючись на книгу М. Бельского (1495-1575). В маніпулятивних текстах неохарактериників описано, що хтось серед козаків вдався до замовляння турецької зброї, аби вона не зашкодила козакам. Зрозуміло, що знов ані про яких характеринків в тексті не згадано.

Більш цікаве інше. У тому ж тексті автор після оповіді про начебто замовляння сам пояснює-підкреслює, що турецька зброя нічого не заподіяла козакам не тому, що так хтось щось замовляв, а тому що як тільки побачили козаки дим від пострілів, вони вчасно впали на землю! Автору-сучаснику було зрозуміло ще тоді, що не було ніякої магії та матеріалізації духів, а всього лише винахідливість козаків. Ось як про це написано в оригіналі:

«Turki których bylo pięć set przy strzelbie na czoło usztykowal. Czego postrzegli zaraz Kozacy’, y  wnet sic sprawili, tak  jakoby im ona strzelba szkodzić nic mogła: drudzy tak rozumieją żeby tam był z nich ieden który by onę strzelbę  zamówił: ale to pe wnieysza, że gdy działa  zapalono ony dymy nuyźrzawszy zaraz wszyscy do ziemie  przypadli, y takim strzelba ona nie szkodziła»^[9].

Наступною такою ж маніпулятивною згадкою, що популяризується в сучасних колах, де сліпо вірять в характерників, є ще два описи зі щоденника С. Окольского. Тут все відбувається за тим самим сценарієм: поширення чуток-пліток, щоб налякати противника. Дивно, але як доходить до справи, то так званий «характерник» нічого не може зробити реального, щоб усі могли пересвідчитись у його надзвичайних можливостях.

Більше того, він навіть не називається в історичному тексті таким словом. Популярним серед віруючих у казки про характерників є опис облоги Голтви 1638 року, який вміщено в щоденнику С. Окольского. У ньому повстанці Остряниці начебто чарівників та чарівниць на дахи розсадили^[10]. Зазвичай у нас відомий переклад, а сучасні віруючі в характерництво взагалі не розуміють, що таке посилання на джерела, праця з ними, мавпуючи один в одного голі тексти.

Уточнімо. Домініканський чернець Szymon (Simon) Okolski, описав це так:

«Czarownic i czarowników aby inkantacye na prochy, strzelbę, powietrze i ogień czynili, po wysokich dachach aby upatrowali, rozsadzili^[11].

Чернець 17 століття, помітивши голтвських міщан обох статей, що вилізли на дахи будинків, зрозумів цю ситуацію згідно з уявленнями того часу. Фортеця виявилась добре захищеною фортифікаційними спорудами, на валах було багато озброєних козаків, тому непідготовлений швидкий штурм виявився невдалим. Що важливо, ніякого зв’язку прямого між діями тих «чаровниць і чаровників» та невдалим штурмом у самому джерелі не зафіксовано. Опис штурму досить детально йде нижче по тексту, там ніяких дій «чарівників» не згадується. Все у всіх стріляло, куль ніхто не ловив, жменями назад не кидав, на тварин не перекидався, погодні умови не змінились.

Друга згадка зі щоденника Окольського оповідає ще один культовий сюжет неохарактерників. Під час повстання Остряниці був у нього дехто «Шекеравий», який командував полком. Про нього написано: «бунтовъ прициналъ; много умѣлъ здрадъ и чаровъ на повѣтря, на стрѣльбу, але кому идетъ на погибель и ворожка не допоможе»^[12]. В оригіналі це описано так: «postrzegli tego regestrowi Kozacy i przyskoczyw szy wzięli i j-ks.m . Wiśniowieckiemu oddali. Był to dawny Kozak, świadomy morza i buntów pryncypał, wiele umiał zdrad i czarów, na powietrza, na strzelbę; ale komu idzie na pohybel, i wróżka dopomoże»[13].

Як бачимо, ніякого «характерника» не згадано, всіх його вигаданих так званих «чар» не вистачило, аби його просто та банально не взяли в полон звичайні козаки-реєстровці, та потім не розігнали його полк. Крім того, дещо інакше можна трактувати сенс останніх слів «na pohybel, i wróżka dopomoże», отже «ворожить це на погибель». Це разом красномовно свідчить про його справжні здібності як полководця, так і як «чарівника».

Ситуація нагадує вже розібрану детально згадку в Б. Папроцького: так само там був козак, який вихвалявся, що він замовляє кулі, але чомусь не захистив товаришів від куль та ядер турків. Одна справа – поширювати чутки, а інша – це твереза реальність та бій.

Але, що цікаво, в подальшому вже через розповіді Пантелеймона Куліша відбувається поступово підміна понять, і він вже від себе в романтичному запалі дописує-вигадує те, чого не було в щоденнику С. Окольсокго. Тепер Шекеравий (Сокирняний) «пластунъ и вмѣстѣ характерникъ»^[14]. Ось у нас і починається творення міфу.

Тому завжди варто звертатися до першоджерел. На жаль, ця міфотворчість – звичне та постійне явище для популярної історичної літератури 19-20-го століть та сучасних авторів 21-го, які паразитують на темі характерництва.

До підміни понять та вигадок вдався ще один автор того ж періоду – Д. Дедіцький. У своєму доволі вільному опису козацьких війн, не посилаючись взагалі на якісь джерела, легкою рукою він перетворив полковника М. Кривоноса на характерника: «два разы потолкался онъ съ загономъ того характерника»^[15].

Цим шляхом підуть й інші українські «дослідники» так званих характерників. Висмикуючи з контексту та вигадуючи по дорозі, наділяючи «характерництвом» якомога більше персонажів козацького пантеону – те, що козаки зробили власною кров’ю, талантом та звитягою – міфотворці перетворили на примітивну магію.

Перетворення будь-якої значущої в історії козацтва фігури обов’язково на характерника набуло масштабів епідемії. Записали огульно до характерників не лише М. Кривоноса, але й Д. Вишневецького, І. Підкову, Д. Нечая, Сєрка-Сірко, С. Палія та П. Калнишевського й інших. Певно, вони від того перевертаються в трунах, бо для більшості з них визначення як «характерника» було б прямою образою, бо вони ж розуміли справжнє значення цього слова.

Далі буде

 

Посилання

[1] Эварницкий Д. Запорожье в преданіях народа. – 1888. – ст. 152-153

[2] Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, села Михайловского, Никиты Леонтьевича Коржа». – Одеса, 1842 – ст. 22

[3] Ibid.

[4] Ibid., ст. 23-25

[5] Куліш П. Записки о Южной Руси. – 1856 – Т. 1. – ст. 79

[6]Эварницький Д. (Яворницький Д.) Запорожье в остатках старины и преданиях народа. – Київ, 1995 – ст. 269

[7] Яворницький Д. Історія запорізьких козаків, Т.1 – Львів, 1990 – ст. 176

[8] Kitowicz Jędrzej. Opis obyczajów za panowania Augusta III / Opracował R. Pollak. – War-wa, 1951. – s. 212

[9]  Kronika polska Marcina Bielskiego. [Cz. 9] – s. 64

[10] Величко С. Летопись событий в Югозападной России в XVII веке: [в 4 т.] / сост. Самоил Величко. – Киев: Врем. комис. для разбора древ. актов, 1848 – 1864. – Т.4. Приложения / С. Окольский. – Киев: в Тип. Федорова., 1864 – ст. 198

[11] Dyaryusz transakcyi wojennej między wojskiem koronnem i zaporoskim w r. 1637: tudzież Kontynuacya dyaryusza wojennego w roku 1683. – s. 95

[12] Величко С. Летопись событий в Югозападной России в XVII веке: [в 4 т.] / сост. Самоил Величко. – Киев: Врем. комис. для разбора древ. актов, 1848 – 1864. – Т.4. Приложения / С. Окольский. – Киев: в Тип. Федорова., 1864 – ст. 229

[13]  Dyaryusz transakcyi wojennej między wojskiem koronnem i zaporoskim w r. 1637: tudzież Kontynuacya dyaryusza wojennego w roku 1683. – s. 134-135

[14] Кулиш П. Польско-казацкая война 1638 года. Отечественные записки, журнал учено литературный и политическиий. – 1864, Т.156, Ч. 10. – ст. 347

[15] Дедіцкий Д. Народная исторія Руси. Часть третья (1870) – Львів. – ст. 44