Актуальне

Невігластво чи фальсифікації?

Колаж, зроблений з логотипу Національного агентства із  забезпечення якості вищої освіти та статті про В.Сергійчука та від 13.03.2020  на порталі "Новинарня"

Поява цієї статті зумовлена нетривіальним випадком: спробою особи з формально високим науковим статусом (а мова йде про професора, завідувача кафедри історії світового українства Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Володимира Сергійчука) офіційно виправдати відверту академічну недоброчесність своєї протеже/підопічної за допомогою вигаданих, а тому антинаукових «аргументів», загорнутих в наукоподібну оболонку.

Поясню у чому річ. 24 травня 2023 року відбулося засідання Комітету з питань етики Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, на якому було розглянуто справу щодо фактів академічного плагіату, фабрикації та фальсифікації у докторській дисертації Олесі Стасюк «Інститут уповноважених у здійсненні Голодомору-геноциду 1932–1933 років в УСРР». Нагадаю, що В. Сергійчук був науковим консультантом О. Стасюк.

В ухваленому того дня рішенні наголошується: «На підставі наданих документів та інформації доповідача Комітет з питань етики встановив:

  1. У дисертації О. Стасюк «Інститут уповноважених у здійсненні Голодомору-геноциду 1932–1933 років в УСРР» виявлено порушення академічної доброчесності у вигляді академічного плагіату, що підтверджується результатами проведеного аналізу виявлених фактів/текстових збігів, у тому числі за допомогою програмного забезпечення, наведеними у додатку 2 до рішення Комітету».[1]
Повідомлення про розгляд справи О.Стасюк на сайті Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти

Повідомлення про розгляд справи О.Стасюк на сайті Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти

Засідання Комітету з питань етики передбачалось в дистанційному форматі. Однак О.Стасюк та її «група підтримки» – В.Сергійчук, С.Глузман та О.Головненко (представниця О.Стасюк) прибули безпосередньо до Національного агентства. Комітет з питань етики надав їм технічну можливість долучитися до засідання Комітету з приміщення Національного агентства з метою неупередженого розгляду скарги.

Як О.Стасюк, так і В.Сергійчук у своїх промовах неодноразово згадували моє прізвище. Причому Володимир Сергійчук говорив чомусь не про переваги/недоліки дисертації, в якій він, нагадую, позначений як науковий консультант, а про власні висновки щодо чисельності втрат від Голодомору, тобто на тему, яка не має жодного стосунку до дисертації. Наприкінці свого виступу він висунув звинувачення на мою адресу. Розмахуючи папірцями, які він потім передав до Національного агентства, В.Сергійчук заявив, що Єфіменком «цифри підтасовуються» для того «щоб зменшити втрати українського населення»[2].

Оскільки на той момент я перебував у відрядженні закордоном і не міг бути присутнім на засіданні онлайн, то про перебіг засідання, і, зокрема, про звинувачення на мою адресу, дізнався вже при обговоренні цієї події у соціальній мережі Facebook. Коли я ще перебував у відрядженні, моя колежанка Оксана Юркова (одна із заявників про плагіат О.Стасюк) від імені всіх заявників офіційно звернулася до Національного агентства з проханням надати протокол та відеозапис відкритої частини засідання Комітету, а також копію тих папірців із «звинуваченнями», що ними розмахував В.Сергійчук. Національне агентство задовольнило це прохання.

Папірцями виявився 11-сторінковий опус під назвою «Враження від використання Г.Єфіменком архівних документів».[3] Цей документ – відповідно до його змістовного наповнення скорочено означений мною як «враження невігласа» – і є предметом мого сьогоднішнього аналізу.

Зауважу, що тривалий час не реагував на особисті нападки В.Сергійчука  на мою адресу, оскільки вони лунали у прихильних до нього маргінальних  медіа, в публічну дискусію про свою особу з якими я не бачив сенсу вступати. Але той факт, що ганебний наклеп від людини, яка звикла робити таке без жодних наслідків, був поданий тепер вже до державного органу як офіційна скарга зі звинуваченням у фальсифікації, змусив  мене відреагувати.

Та ще важливіше інше – цей документ і став тим «аргументом», яким В.Сергійчук спробував «нормалізувати» численні приклади академічної недоброчесності, насамперед плагіату і фальсифікацій, у дисертаційній праці О.Стасюк. Що ж написано у цьому документі?

Лише перша з 11 сторінок тих «вражень» хоча б хронологічно перегукується з темою виступу В.Сергійчука на засіданні Комітету і, відповідно, з виголошеним там закидом на мою адресу. Тобто на цій сторінці йдеться про мою працю, що пов’язана з темою Голодомору. Наступні 10 сторінок присвячені моїй книзі «Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік» (Київ: Інститут історії України НАН України, 2012. 367 с.), яка, зрозуміло, не стосується Голодомору, але яку О.Стасюк (чи ті, хто писав їй текст дисертації) використала як джерело для плагіату.

Та все за чергою.

Спочатку про першу, дотичну до визначення кількості втрат від Голодомору книгу, яку у «враженнях невігласа» означено як «Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: документи і матеріали» (Київ: Інститут історії України, 2003(с.1). Це смішно, але: видання із зазначеною В.Сергійчуком назвою не існує. Бібліографічний опис тієї книги, на яку він посилається, має такий вигляд: «Кульчицький С., Єфіменко Г. Демографічні наслідки Голодомору 1933 р. в Україні. Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: документи та матеріали. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2003. – 192 с.».

Обкладинка аналізованої книги

Обкладинка аналізованої книги

У книги два автори, і я є лише упорядником документів та автором вступного слова перед ними. Попри те, що для когось це може здатися неістотним, насправді це важливе уточнення, адже мені не властива характерна для В.Сергійчука недоброчесна звичка називати збірники документів власними монографіями.

Надаю фрагмент усього згаданого абзацу із «вражень невігласа». У ньому підкреслено докори на мою адресу та помилки самого Сергійчука, тобто те, на що я звертаю увагу у своєму відгуку.

Фрагмент із «вражень невігласа». С.1

Фрагмент із «вражень невігласа». С.1

В.Сергійчук ставить мені в провину, що я буцімто «не повідомив читачів про те, що аналіз цих матеріалів вказує на заниження втрат від Голодомору-геноциду на 532 тисячі».

Звичайно, не повідомив. Мало того, у виданні 2003 року навіть гіпотетично не міг повідомити про фантазії В.Сергійчука, які виникли 12–15 років потому. Але, звичайно, головне не в цьому.

По-перше, навіть якби в опублікованих мною матеріалах справді було якесь заниження, то у 2003 р. не відзначив би цього, бо не аналізував цього питання. Тобто у вступній статті звернув увагу лише на досліджені мною аспекти. Вважаю, що сам по собі докір у подібній формі (не повідомив про те, що не було предметом аналізу) є абсолютно беззмістовним. Подібні закиди в офіційному зверненні не личать особі, яка має ступінь доктора історичних наук та звання професора.

По-друге, жоден науковий аналіз, здійснений після названої публікації 2003 р., не підтверджує слова В.Сергійчука про те, що розміщені у ній матеріали перепису 1937 року вказують «на заниження втрат від Голодомору-геноциду на 532 тис.». Мало того, про необґрунтованість такого закиду добре відомо самому В.Сергійчуку, адже фахівці-демографи неодноразово аргументовано і детально відповідали йому як під час очних дискусій, так і у текстах наукового[4] та науково-популярного формату.[5] Зокрема, фахівці цілком слушно вказували на те, що опубліковані мною у 2003 р. матеріали Всесоюзного перепису 1937 р. в Україні були попередніми й неповними. Здійснений ними ґрунтовний аналіз результатів цього перепису чітко вказує, що зазначена у попередніх матеріалах кількість населення УРСР (28 200 тис., без кадрів РСЧА та НКВС[6]) не є точною. Власне, скориговані демографами з поправкою на недооблік та з урахуванням кадрів НКВС та РСЧА дані становлять 28 858,1 тис. осіб за переписом 1937 р., тобто на 658 тис. осіб більше, ніж за неповними попередніми результатами.[7] І це Сергійчуку теж добре відомо. Про вигадані ним результати перепису 1937 р. та у чому саме полягає некоректність у їх використанні йшлося і в одній з моїх статей.[8] Тобто вказана заувага на мою адресу є не лише абсолютно беззмістовною, а ще й де факто закликає до свідомої фальсифікації. З таким підходом, зрозуміло, я не згоден і жорстко його критикую.

У цьому ж таки першому абзаці є згадка про буцімто конкретну мою чи то помилку, чи то зроблену мною фальсифікацію. В.Сергійчук пише, і дублює те в електронних виданнях,[9] що я «вдався до приховування відвертої спроби фальсифікації їх у Кривоозерському районі тодішньої Одеської області на 20 тисяч осіб, що виявилося в оригінальному документі». Сама по собі ця заувага надто плутана, а то й беззмістовна, бо з неї не зрозуміло, що саме не так я зробив. З напрямку звинувачень на мою адресу випливає, що йдеться про «фальсифікацію» показників по Кривоозерському району і мета такої «фальсифікації» – заниження втрат цього району в роки Голодомору. Принаймні, саме так В.Сергійчук казав на засіданні Комітету з питань етики Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти.[10]

Про що ж взагалі йде мова, і хто та що насправді фальсифікує, результатом чиїх дій є спроба заниження втрат по «Кривоозерському району тодішньої Одеської області»?

Спробую пояснити.

У публікації упорядкованих мною документів у 2003 році на с.96–115 розміщений документ з такою назвою: «Документ №2. Попередні результати перепису населення України, розподілене по областям та районам УРСР (додаток до доповідної записки від 15.01.1937, надісланої О.Асаткіним на ім’я С.Косіора та П.Постишева)». Відповідно до джерела по кожній з областей подані таблиці з переліком районів, показники яких розбиті на чотири стовпчики, причому перші три під спільним надзаголовком «дані переписів». Ці дані взаємопов’язані між собою, тобто у випадку якоїсь нечіткості в одному зі стовпчиків реальну цифру можна з’ясувати, провівши елементарні арифметичні підрахунки.

Перший стовпчик – результати перепису населення 1926 р. того чи іншого району, які були перераховані в адміністративних межах 1937 року. Друга – результати перепису 1937 року і третя – відношення у відсотках кількості населення 1937 року до 1926-го. Осібно від перших трьох стовпчиків був четвертий – там були розміщені дані про кількість населення за поточним обліком Народного комісаріату фінансів (облік НКФ), яким і керувалися владні органи напередодні перепису.

Пропоную поглянути на аркуш оригінального документа, щоб переконатися у сказаному мною:[11]

Один з аркушів оригінального документа з попередніми результатами перепису населення 1937 року по Донецькій області

Один з аркушів оригінального документа з попередніми результатами перепису населення 1937 року по Донецькій області

В оригінальному документі, як це видно на представленій для прикладу ілюстрації, результати перепису заповнювалися машинописом на готових бланках, де вже був видрукуваний типографським способом перелік районів. Подекуди додавалися написи машинописом – це могли бути виправлення в назвах районів або друк нової назви району поверх старої. Також траплялося додавання в кінці списку нових районів – таких було шість, з яких п’ять в Донецькій області та один в Дніпропетровській.[12] Повторю – це вже машинописні правки, які якраз чітко видно на ілюстрації.

Але є в документі й правки від руки – ті чи інші цифри були виправлені або наведені поверх надрукованих машинописом результатів. Таких правок небагато і причини їх можуть бути різні. Виправлялася або наводилася переважно одна з трьох цифр числа – таких виправлень у документі я нарахував 26, у п’яти випадках виправлялися дві цифри та у двох – три цифри. У 2003 р. я був ще недосвідченим молодим істориком, тому без будь-яких приміток вказав лише виправлені числа (за правилами про будь-які внесені зміни в документ чи неясності у ньому треба вказувати у примітках), а у випадку сумніву в якійсь цифрі, якщо ці виправлення стосувалися трьох перших стовпчиків, обраховував число за іншими показниками.

Власне, так зробив і у випадку з Кривоозерським районом, де виправлення введених машинописом даних виднілося на першій цифрі першого числа. Поглянувши на ту пляму (оригінальне джерело – в ілюстрації), що була біля першої з трьох цифр першого числа, зауваживши сумнівне виправлення, результатом якого стала нечітка «3», я здійснив уточнювальні підрахунки даних першого стовпчика за показниками другого та третього. Вийшло «55,2» тис., а не «35,2». Методика такого уточнювального підрахунку вкрай проста: якщо записані чітко 25,2 тис. осіб, що їх нарахували в Кривоозерському районі за переписом 1937 року, становили, як це записано у таблиці, 45,7% від кількості населення цього району у 1926 році, то щоб уточнити нечітко скориговане від руки число треба 25,2 помножити на 100 (бо 1926 рік – це 100%) та поділити на 45,7. Якщо з точністю до сотих, то виходить 55,14 тис., тобто на шість сотих менше, аніж у таблиці. Але якраз цими сотими можна знехтувати, бо, ймовірно, для підрахунку брався не округлений до десятих, а точніший показник результатів перепису 1937 року, з сотими.

Аркуш з оригінального документа з попередніми результатами перепису населення 1937 року, де містяться дані по Кривоозерському та Горностаївському районах Одеської області

Аркуш з оригінального документа з попередніми результатами перепису населення 1937 року, де містяться дані по Кривоозерському та Горностаївському районах Одеської області

Так і вніс число 55,2 тис. в опубліковану мною таблицю. Це було не зовсім коректно, бо не було додано примітки з поясненнями. Та попри відсутність примітки, такий запис, зрозуміло, не є «фальсифікацією», і, головне, залишена мною цифра з машинопису була справді достовірною і жодним чином не засвідчувала і не могла засвідчити зменшення демографічних втрат Кривоозерського району як загалом у міжпереписний період, так і, зокрема, від Голодомору.

Про правдивість опублікованого мною числа свідчать не лише здійснені мною уточнювальні підрахунки, в результаті яких усі три взаємопов’язані цифри відповідають одна одній, а й офіційні дані. Так, в офіційному довіднику 1936 року чисельність населення Кривоозерського району станом на 1 січня 1933 року вказана 61 988 осіб.,[13] тобто майже на 7 тис. осіб більше за 1926 р., що відповідало наявним наприкінці 1920-х рр. темпам природного приросту населення. Адміністративні межі району вказані ті ж, що і під час перепису 1937 р.

Таким чином, заувага щодо форми запису має сенс – через брак знань щодо правил оформлення археографічних публікацій мною не було дотримано необхідних формальностей. Але закид у спробі применшити втрати від Голодомору в Кривоозерському районі є абсолютно беззмістовним. Щоб зрозуміти це, В.Сергійчуку достатньо було б мати елементарні математичні компетентності рівня основної школи та вміння логічно мислити. Адже «виправлення» першої цифри стосувалося результатів перепису 1926 року. Тоді як чим вища цифра вказана у цьому стовпчику, тим відчутнішим виглядатиме зменшення населення в міжпереписний період у тому чи іншому районі у порівнянні з даними другого стовпчика, тобто результатами перепису 1937 р.

За наявними в упорядкованій мною публікації даними під час перепису 1926 р. в Кривоозерському районі – у його адміністративних межах січня 1937 р. – мешкало 55,2 тис. осіб, тоді як за переписом 1937 р. нарахували 25,2 тис. осіб, тобто 45,7% від того, що було в 1926 р.[14] Інакше кажучи, населення району скоротилося більше ніж удвічі. Про це згадується у моїх вступних заувагах до публікації документів, де, зокрема, йдеться про Кривоозерський район як один з найбільш постраждалих у міжпереписний період.[15] За тими ж даними, які пропонує В.Сергійчук, і які він справді вніс у свою книгу “Голодомор 1932 – 1933 років як геноцид українства,[16] за переписом 1926 року у Кривоозерському районі мешкало 35,2 тис. осіб.

Уточню важливу деталь: у згадану книгу В.Сергійчук вніс не лише аналізований тут документ, а й низку інших, які були оприлюднені мною у 2003 році, не вказуючи при цьому першої їх публікації. Порядні і досвідчені науковці, якщо їм відомо про першопублікацію, так не роблять. В.Сергійчуку було відомо – у своїй книзі він цитував рядки з мого вступного перед упорядкованими документами слова.[17]

Повернемось до Кривоозерського району. У січні 1937-го, фактично стверджує Сергійчук, населення району становило 71,6% від того, що було у грудні 1926-го. Інакше кажучи, саме В.Сергійчук реально зробив те, у чому звинувачує мене, тобто майже на 30% применшив демографічні втрати Кривоозерського району в міжпереписний період, чи втрати від Голодомору, як то, ігноруючи інші злочини російських більшовиків,[18] він полюбляє стверджувати.

З книги В.Сергійчука «Голодомор 1932 – 1933 років як геноцид українства» (Вишгород, 2016)

З книги В.Сергійчука «Голодомор 1932 – 1933 років як геноцид українства» (Вишгород, 2016)

Але це ще не все. В.Сергійчук біля результатів перепису 1926 року, тобто після числа «35,2» і, зрозуміло, біля цифри «2», зробив посилання на примітку такого змісту: «Ця цифра вписана рукою в машинописному тексті».[19] А це вже пряме спотворення. Бо у джерелі – і кожен читач може в цьому переконатися – у вказаному числі рукою було написана лише перша з трьох цифр, інші дві залишилися незмінними. Мало того, в усіх інших випадках, а дописане рукою по Кривоозерському району, як вже зазначалося, не було єдиним, В.Сергійчук жодних приміток не робив. В тому числі й до запису про Горностаївський район, де дві цифри числа, яким позначено кількість населення за переписом 1926 р., внесено рукою. У цьому факті може пересвідчитись кожен охочий, поглянувши на оригінальну сторінку документа, який продемонстровано вище.

Приміток не було внесено навіть у тих двох випадках, коли від руки писалися всі три цифри числа. Незрозуміла і некоректна вибірковість… Втім, такий підхід взагалі характерний для опублікованих В.Сергійчуком документів. То ж, якщо звертати уваги на такі ляпи в його «творчості», це займе надто багато місця та часу. Зазвичай на таке не реагую (цього разу – частковий виняток), а йому, мабуть, довелося, бо вагомішого «компромату» на мене знайти не зміг. Вважаю це високою оцінкою моїх праць.

Отже, критика В.Сергійчуком допущеної мною неточності та порівняння з написаним ним самим дозволили з’ясувати, що саме В.Сергійчук не лише де факто применшує кількість втрат в Кривоозерському районі, а й взагалі з даними перепису поводиться вкрай некоректно. Як ще один приклад вкажу на відсутність у його книзі будь-яких приміток і пояснень щодо доданих машинописом п’яти районів наприкінці переліку районів Донецької області (див. перший фрагменті оригінального документа). Для читача, з огляду на місце розміщення районів і відсутність приміток, то засвідчує належність новоутворених Боково-Антрацитівського, Кагановичського, Дзержинського, Харцизького та Сніжнянського районів до… Старобільського округу.[20] А це вже відверте спотворення.

Перейдемо до інших закидів щодо книги 2003 р. видання. Оскільки звинувачень у фальсифікації більше не пролунало, то й і відповідатиму лаконічніше.

Справді, у тому виданні міститься низка технічних і коректорських помилок, які, звичайно, я не заперечую і збираюся виправити у другому виданні тієї книги – доповненому і переробленому. Тому цілком приймаю заувагу з другого абзацу (с. 1) щодо Вчорайшанського району, запис про який дивним чином опинився не там, де йому належало бути за алфавітом і де він розміщений у джерелі. В оригінальному документі, до речі, у цьому районі усе число (37,7 тис.), тобто усі три цифри, якими означено кількість населення району за переписом 1926 року, написані від руки. Але у власній публікації цих же документів В.Сергійчук того не вказав.

Далі йде третій абзац зауваг (знову с. 1), в якому В.Сергійчук пише, що «Г.Єфіменко перекручує географічні назви». Звичайно, не перекручую, а мимоволі допускаю помилки чи хибодруки. Таке, на жаль, буває. Дякую В.Сергійчуку, що хоча б частково попрацював коректором – у перевиданні книги його зауваги обов’язково врахую. Щиро шкодую, що під час підготовки публікації не було можливості залучити хоча б такого коректора.

То ж, справді, «Хмільницький» район Вінницької області в упорядкованому мною виданні 2003 р. я помилково назвав «Хмільниківським», «Сатанівський» – «СаДанівським», а «Берездівський» – БереЗІвським». Так само в Дніпропетровської області «Василівський» помилково означено ВасиЛЬЇвським, Ново-Василівський – Ново-«ВасиЛЬЇвським. В Донецькій області Мар’їнський район названо МаРІЇнським, а у списку Чернігівської області пропустив літеру у назві Борзенського району, – він у мене оприлюднений як «БорзеНЬкий», «Понорницький» через недогляд перетворився на – «ПоБорницький», а в назві Городнянського району випадково пропущена літера «н» і він у мене став «ГороДЯнським».

Водночас деякі мої помилки В.Сергійчук виправив не за першоджерелом, яким у цьому випадку і є архівні дані. Так, приміром, той район, який я назвав «Йовсугським», у джерелі, і в цьому можна переконатися поглянувши на перший фрагмент з архівного джерела, вказано як «Евсугський»[21], не «Євсугський», як то написав В.Сергійчук. Надана мною помилкова назва на заміну так само помилкового «Евсугського» була зумовлена відомим мені фонетичним звучанням назви цього села (я родом із сусіднього Марківського району), яке місцеві жителі в усному мовленні й до сьогодні означають як «Йовсуг».

“Червоний хлібороб”, Старобільськ, 1924, 15 червня.

“Червоний хлібороб”, Старобільськ, 1924, 15 червня.

Ця назва офіційно використовувалася до 1933 р. Не заперечую того факту, що після зміни правопису 1933 року позначені у переписі 1926 р. слобода «Йовсуг» і, відповідно, «Йовсузька» сільрада,[22] а раніше і “Йовсузький район” почали означатися як «Євсуг», «Євсузька» сільрада, а після поновлення у лютому 1935 року і «Євсузький» район[23] (а не «Євсгуський», як то помилково означив В.Сергійчук, тобто він теж написав неправильну назву). Однак у першоджерелі – «Евсугський». Безумовно, виправлення назви без позначки про таку дію є некоректним, і цю некоректність ми обидва допустили. Так само некоректно виправив В.Сергійчук у своїх «враженнях невігласа» мою помилку щодо ШалИгинського району Чернігівської області, який я помилково означив як «ШалАгИнський». Тоді як у джерелі –  «ШалигІнський».

Кілька районів, назву яких (з допущеною у джерелі помилкою) я переніс без змін із джерела до упорядкованих мною документів, В Сергійчук теж вказав як такі, що я «перекручую». Так, зі згаданих ним БЕриславський район Одеської області в джерелі названий саме БОриславським; в Харківській області КозЕльщИнський – названий саме КозАльщАнським, ХорОльський – ХорЕльським.[24]

Фрагменти із назвами трьох зазначених з помилками у джерелі районів, «перекручення» назв яких В.Сергійчук приписав Г.Єфіменку.

Фрагменти із назвами трьох зазначених з помилками у джерелі районів, «перекручення» назв яких В.Сергійчук приписав Г.Єфіменку.

Таким чином, дослівну передачу запису з джерела професор Київського університету ім. Тараса Шевченка з якогось дива назвав «перекрученням». “Неординарний”, скажімо так, підхід до історичних джерел. Додам, що у «враженнях невігласа» (с.1), як і у своїй книзі, він теж змінив назву вказаних районів без будь-якого пояснення у примітках. І цих трьох, і «Евсугського» та «Шалигінського».[25] Зазвичай при аналізі історичних праць інших істориків я не зауважую таких дрібних недоліків. Оскільки ж В.Сергійчук у моїй праці зміг знайти лише такі негаразди та ще й подав на основі цього скаргу до Національного агентства, то вважаю доречним вказати на наявність низки таких же недоліків навіть у самій його скарзі, вже не кажучи за його праці.

Щоб комусь, бува, не здалося, що В.Сергійчук має принциповий підхід і саме тому, попри першоджерело, вказує лише правильні офіційні назви районів, додам, що він їх виправляє, але не скрізь. Приміром, серед дописаних машинописом на типографському бланку 6-ти районів був і створений 19 лютого 1936 року ПетрИківський район (написання через літери «и» у другому складі), який було виділено зі складу Дніпропетровської міськради.[26] Так от, машинописом у звіті про попередні підсумки населення він був дописаний як «ПетрОківський», тобто через «о». І так само, тобто фактично з помилкою у назві, було внесено дані не лише в упорядковані мною документи, а й у ті, які оприлюднив В.Сергійчук.[27] Такого роду приклад не поодинокий.

Наступні 10 сторінок “вражень невігласа” стосуються аналізу моєї книги «Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік» (Відп. ред. С. Кульчицький. НАН України. Інститут історії України. – Київ: Інститут історії України, 2012. – 367 с.). Увага до цієї праці, нагадаю, зумовлена тим, що вона стала одним із джерел плагіату в дисертації О.Стасюк, і це було зафіксовано у Висновках Комітету з питань етики Національного агентства. Зауваг до власне мого тексту, тобто до помилок і навіть хибодруків, на цих 10 сторінках… менше ніж на першій сторінці.

Втім, вони таки є і я їх, зрозуміло, приймаю.

Зокрема, не заперечую наявності хибодруків при вживанні слова «юриспруденція», яка в мене через недогляд виявилася «юриспундецією» (с.3 – с.40, тобто с.3 тексту В.Сергійчука і с.40 моєї книги, далі без пояснень). Цілком підтверджую наявність помилки у слові «Крелем» (с.6 – с.15), де пропущена літера «м» у слові «Кремлем».

Визнаю, що вказав неповну назву архіву у цьому реченні: «З огляду на те, що з українського боку найбільш впливовою особою у цей час був X. Раковський, основним місцем роботи якого був Раднарком УСРР, то документи фонду РНК УСРР з Центрального державного архіву вищих органів влади України (ЦДАВО України, ф. 2) стали найважливішим джерелом». Треба було, звичайно, вказати повну назву – «Центральний державний архів вищих органів влади та управління України». Але скорочена назва – саме «ЦДАВО України». Так себе сам архів означає і писати інакше вважаю помилкою. А саме іншу назву практикує В.Сергійчук.

Ще один хибодрук відшукав В.Сергійчук на с. 38, де його невсипуще око помітило відсутню літеру «с» у слові «висловився» (с.7). І аж цілих два хибодруки помітив пильний автор «вражень невігласа» на с.50 мого тексту, про що він не забув рішуче і безкомпромісно заявити на с.7 своїх критичних зауваг: у слові «кордону» мною справді було пропущено другу літеру «о», і була наявна зайва «у» в реченні, яке починається словами «Тому у основою джерельної бази» (вказую з хибодруком).

З помічених В.Сергійчуком хибодруків і неточностей, що і є тими реальними недоліками, якими на 10 сторінках переданого до Національного агентства документа В.Сергійчук намагається виправдати академічну недоброчесність своєї дисертантки, здається, все.

Про що ще там йдеться?

Це було б смішно, якби було не так сумно, адже інші зауваги демонструють вкрай низьку обізнаність В.Сергійчука з обговорюваної тематики, а то і просто нерозуміння ним змісту як прочитаного, так і того, про що він сам пише.

Обкладинка аналізованої В.Сергійчуком книги

Обкладинка аналізованої В.Сергійчуком книги

На с.2, процитувавши рядок мого тексту із вступу (с.6 моєї книги), де йдеться про підписаний 28 грудня 1920 р. «Союзний Робітниче-Селянський договір між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою» (далі – «Договір»), В. Сергійчук ставить собі дивні запитання:

«А яка ж тоді Україна підписувала договір? Не радянська? А яку Україну вітали російські більшовики 26 грудня 1917 року?».

Поясню, чому я назвав ці запитання «дивними». Бо перші два стосуються того речення з мого тексту, в якому якраз і аналізується підписаний радянською Україною договір. Воно звучало так (цитую за своєю книгою, с.6): «Цей документ мав непересічний вплив на українсько-російські відносини та на формування статусу радянської України, з якої і постала сучасна держава”.

Звідки б, здавалося, у людини розумної могло виникнути припущення, що у тому реченні вказано не радянську, а якусь іншу Україну, якщо прямо говориться про радянську? Я невипадково навів це речення за своєю книгою, бо у сергійчуківському відтворенні трапилася ще одна доволі типова для нього дія: формально цитуючи мене, В.Сергійчук “удосконалив” написане мною і в кінці речення замість “сучасна держава” написав “сучасна Україна”, а замість крапки в кінці речення поставив знак питання.

А вже у власній відповіді на третє запитання Сергійчук розійшовся, як то кажуть, «на повну» і цілу сторінку присвятив доказам того, що радянська Україна існувала і раніше, зокрема, з грудня 1917 року. З не меншою переконливістю він би міг доводити географу, що Дніпро впадає в Чорне море. Нащо переконувати мене в тому, що є очевидним і про що я неодноразово пишу в інших своїх працях? Але не в книзі про «довгий 1920 рік», бо хронологія цієї праці обмежена 16-ма місяцями – від 30 серпня 1919 р. до 28 грудня 1920 р., про що і зазначається с. 7–8 тієї книги. Втім, людині, яка здатна до читання та розуміння прочитаного, достатньо було б і назви книги, у якій йдеться про «довгий 1920 рік». Як можна при цьому дорікати автору відсутністю тексту про 1917–1918 роки?

Переконавши самого себе в очевидному і добре усім відомому, на с. 3 «вражень невігласа» В.Сергійчук ставить собі ще одне питання:

«Якщо 30 серпня 1919 року керівництво УСРР покидає Київ, а потім Москва його розформовує, то про яку самостійну державу під назвою УСРР можна говорити?» (виділено мною – Є.Г.)

Зауважу, що терміну «самостійність» в різних його трактування у моїй монографії присвячено чимало місця. Зокрема, аналізуються різні його конотації при вживанні більшовицькими керманичами. Але ніде, жодного разу в тексті, не вказується про те, що УСРР була справжньою «самостійною державою». Тобто В.Сергійчук знову щось вигадав і потім свою ж вигадку майже на трьох сторінках активно «спростовував». В тому числі й розлогою цитатою зі звернення Народного секретаріату від 3 квітня 1918 р., яка жодним чином не стосується хронології аналізованої книги. Для читача зауважу, що події 1917–1918 років мною висвітлені в багатьох інших виданнях, написаних як до 2012 р., так і після.[28]

У своєму відгуку В.Сергійчук намагається щось заперечувати у темі, у якій він геть не розуміється. Його претензії базуються переважно на «аргументі» на кшталт «я художнік і я так віжу», тобто на тому чи іншому голослівному твердженні, неуважному читанні мого тексту чи якійсь беззмістовній вигадці. Але часом він все ж наводить якісь посилання на джерело, і при цьому … теж засвідчує свою необізнаність.

Приміром, на с.4, спростовуючи ним же вигадану і приписану мені тезу про буцімто «самостійну державу» УСРР, він перепитує: «А що скаже Єфіменко на це: [.. ][25 березня 1919 року пленум ЦК РКП (б) ухвалює: Петровський відправляється головою ЦВК України (Известия ЦК КПСС. 1989. № 12. С. 141)».

Рішення ЦК РКП(б) про Г. Петровського. «Известий ЦК КПСС» 1989 р., №12.

Рішення ЦК РКП(б) про Г. Петровського. «Известий ЦК КПСС» 1989 р., №12.

А мені справді є що сказати.

По-перше, В Сергійчук знову «виправив» джерело. Можливо, то в нього вже у правило входить. Адже у джерелі, – і читач сам може переконатися у цьому, йшлося про «ВЦИК Украины», яке в українському перекладі мало звучати як «ВЦВК України». А не «ЦВК України». Та й за правилами цитування цитати беруться в лапки.

По-друге, та згадка на с.140 вказаного номера «Известий ЦК КПСС», а не на 141.

По-третє, це рішення стосувалося не України, а Наркомату внутрішніх справ РСФРР і, відповідно, ухвалене воно було при розгляді питання порядку денного «Комвнусправ». І основний зміст того рішення був не у спрямуванні Петровського до України, а в розв’язанні питання про те, як організувати роботу наркомату після його від’їзду. До речі, було ухвалено призначити наркомом Фелікса Дзержинського.

По-четверте і головне. Будь-який мінімально ознайомлений з історією радянської України 1917–1923 рр. дослідник скаже, що Григорія Петровського формально обрали головою ВУЦВК на першому після ІІІ Всеукраїнського з’їзду рад засіданні ВУЦВК, яке відбулося 14 березня 1919 р.,[29] тобто за 11 днів до того рішення, на яке так некоректно вказав В.Сергійчук. І якщо не знати про те, що реально рішення про відрядження Г.Петровського до України було ухвалено в Москві ще до 14 березня, то формально виглядатиме так, що пленум ЦК РКП(б) просто виконав постанову ВУЦВК, тобто саме ВУЦВК визначало кадрові рішення Кремля! Таким чином, якщо повірити В.Сергійчуку, то з’являються підстави говорити вже не просто про «самостійну державу» УСРР, а ще й таку, яка сама визначає кадрові рішення Кремля.

Повторюю – «якщо повірити В.Сергійчуку». Бо вірити необізнаним у темі коментаторам якраз і не слід.

Зі стенограми першого засідання «ЦВК України» (тоді в ходу була саме така назва, а не «ВУЦВК») від 14 березня 1919 р.

Зі стенограми першого засідання «ЦВК України» (тоді в ходу була саме така назва, а не «ВУЦВК») від 14 березня 1919 р.

Підсумую цей випадок: вигадавши та приписавши мені твердження про буцімто «самостійну державу під назвою УСРР», В. Сергійчук, намагаючись спростувати власну вигадку, навів такий аргумент, який формально засвідчує виконання Кремлем рішень українських органів влади, а не навпаки.

Далі на с.6–9 В.Сергійчук в основному цитує написане мною, а потім голослівно заперечує ту чи іншу цитату або ставить нетематичне запитання. За жодне з процитованих моїх тверджень мені не соромно і за потреби можу наявні твердження детальніше обґрунтувати для кожного з тих, хто не в темі. Але хто б міг пояснити пану Сергійчуку, що власну думку треба підтверджувати аргументами, що спроба заперечити наведені факти не базованим ні на чому оцінювальним твердженням засвідчує невігластво самого Сергійчука, а не навпаки?

На одній з цих сторінок, а саме на с. 7, мене звинувачено в тому, що, мовляв, Єфіменко «довільно трактує документи». Процитую його цілком (напівжирним курсивом виділені слова з моєї книги).

«Так, на с. 80 він повідомляє: «від імені українського уряду «виступає, коли потрібно, Раковський, який переїжджає до Москви і зберігає лише невеликий секретаріат з українських справ». Інші працівники мали бути розподілені по російських губерніях». Однак останнє речення в оригінальному протоколі подається зовсім інакше: «Розподіл працівників, які вивільнилися, членів уряду і ЦК доручити обраній сьогодні мобілізаційній комісії». Про російські губернії зовсім не згадується».

Поясню. Так, В.Сергійчук цього разу процитував без додумування і помилок. Але якби він читав те, що було написано до і після процитованого ним речення, або просто усвідомив, що більше «невеликого секретаріату» Раковському вже не належало мати, то сам би зрозумів, що згадана ним «мобілізаційна комісія» якраз і мала займатися – і займалася! – розподілом українських працівників по російських губерніях. А того, що буквально про такий розподіл у процитованому мною рішенні оргбюро ЦК РКП(б) не йдеться – я ж цього не заперечую. Останнє речення з процитованого цього разу з моєї книги – то вже не цитата з рішення оргбюро (лапки вже закриті), а мій підсумок цього рішення. І він, безумовно, правильний.

На с.8 «вражень невігласа» В.Сергійчук вводить в оману Національне агентство вже з приводу своєї праці. Спочатку він цитує мій текст з монографії (с.49): «Приміром, про територіальне розмежування між УСРР та РСФРР в 1919 1920 рр. немає документальних відомостей у книзі В. Сергійчука, яка хоч і має форму монографії, але більшу її частину складають архівні документи». А потім відповідає: «За 1919 1920 рр. справді не друкував, бо вже в квітні 1918 року Москва визначила кордон для українських більшовиків». Цікаво, з якою метою він каже таку відверту неправду про причини нерозміщення матеріалів? Поясню, чому я тверджу про неправду.

По-перше, кордони між УСРР та РСФРР відчутно коригувалися як в 1919 р., так і в 1920 р., і це загальновідомо. За бажання про ті зміни кордонів можна прочитати в багатьох моїх публікаціях, і, зокрема, в академічному виданні 2021 року.[30] Тобто твердження про визначення кордону вже у квітні 1918 – відвертий і абсолютний фейк.

По-друге, якщо все-таки повірити висловленому у «враженнях невігласа» твердженню і погодитися з тим, що у квітні 1918 кордони вже були визначені, то що тоді означають документи, розміщені у книзі самого В.Сергійчука»[31] і які стосуються питань про зміну кордону між УСРР та РСФРР 1923–1928 рр.? Хіба цими своїми словами про завершення визначення кордону вже у квітні 1918-го він де факто не стверджує, що раніше навів фейкові документи? Чи то не сам Сергійчук упорядковував документи для публікації і йому просто невідомо, що розміщується в тій книзі?

Фінальним акордом безглуздості й невігластва стало «звинувачення» на мою адресу, суть якого висловлена на с.10, а «докази» розтягнулися на дві сторінки. Цитуючи розміщену на с.357–358 частину висновків моєї монографії та, зрозуміло заперечуючи їх, В.Сергійчук приписує мені вже не лише вигадані ним же твердження, а й … – не повірите, який я довгожитель! – авторство Договору від 28 грудня 1920 року. Зокрема, В. Сергійчук наголошує: «Якраз це був похорон ймовірної української радянської державності, за що 5 березня 1921 року V Всеукраїнський з’їзд рад якраз і проголосував. А Г. Єфіменко пише про самостійні незалежні держави: «Уряд РСФРР..»». І далі йде розлога цитата з де факто проголошеного моїм тексту.

Скріншот з «вражень невігласа», с. 10.

Скріншот з «вражень невігласа», с. 10.

Найцікавішим є те, що цитата, яку цього разу наводить В.Сергійчук з посиланням на мене, у моїй книзі відсутня як така. За загальним же змістом то і є ратифікований V Всеукраїнським з’їздом рад Договір від 28 грудня 1920 року. Але лише за загальним змістом. Бо текстуально «цитата» (в лапках, бо насправді там чимало вигаданого) ще й надто спотворена, щоб визнати її текстом Договору. Для розуміння ситуації вкажу, що у наведеному В.Сергійчуком тексті вже в преамбулі повні назви радянських Росії та України замінено на абревіатури та перекручено порядок слів.

Та найцікавішим там є факт із зазначенням так званих «уповноважених» для підписання Договору: В.Сергійчук чомусь засвідчив повну повагу до Леніна (зазначив його ім’я, прізвище та по батькові), але цілковито проігнорував вказаних у справжньому тексті Договору Георгія Чичеріна та Християна Раковського. Пересвідчитися у достовірності сказаного мною пропоную читачам самостійно. У скріншоті цієї «преамбули», взятій з «вражень невігласа», кольором виділено місця спотворень, а у скріншоті преамбули Договору з українськомовного варіанту цього документа, надрукованого у 1921 р.[32], обведено червоною рамкою найголовніше з того, що у своєму дописі якраз і «зредагував» В.Сергійчук.

Преамбула Договору із резолюції V Всеукраїнського з'їзду рад «Про союзний договір поміж УСРР та РСФРР».

Преамбула Договору із резолюції V Всеукраїнського з’їзду рад «Про союзний договір поміж УСРР та РСФРР».

Підсумовуючи аналіз «вражень невігласа», висловлю сподівання, що більше не доведеться публічно спростовувати різного роду маніпуляції та спотворення В.Сергійчука на мою адресу. Ні, я зовсім не вважаю, що він дасть мені спокій, але ця моя відповідь була викликана зверненням В.Сергійчука саме до державного органу, у протоколі засідання якого було зафіксовано, що автор «вражень невігласа» «звернув увагу на недоліки дослідження Г. Єфіменка»[33]. Після оприлюднення цієї статті я передам її до Національного агентства, щоб мою відповідь долучили до справи О.Стасюк.

Звернення В.Сергійчука мало завданням виправдати академічно недоброчесну працю О.Стасюк. В усному виступі то, нагадаю, виявилося у закидах В.Сергійчука на мою адресу у фальсифікації статистичних даних по Кривоозерському району. У цій публікації я детально проаналізував як зміст такого «офіційного» закиду, так і довів не лише його безпідставність, а й факт «фальсифікації» (беру в лапки, бо реально вважаю, що то все ж таки лише викликана необізнаністю і невідповідними математичними компетенціями помилка) тих даних самим В.Сергійчуком.

Аналіз цього та інших «недоліків», про які йшлося у переданому В.Сергійчуком до Національного агентства документі, призводить до висновку, що до зауваг і тверджень В.Сергійчука з тематики історії радянської України слід ставитися з надзвичайною обережністю. Бо, як продемонстрував аналіз «вражень невігласа», В.Сергійчук не знає фактів, він не може осягнути причинно-наслідкові зв’язки тієї доби, він не оперує поняттєвим апаратом та не усвідомлює змісту прочитаних документів з історії радянської України.

Сподіваюся, вказане стосується лише історії радянської України.

Вже не вперше продемонстрована Сергійчуком відсутність елементарних математичних компетенцій вказує ще й на неможливість довіряти будь-яким його підрахункам – як взагалі, так і, зокрема, щодо кількості загиблих від Голодомору.

Цілком усвідомлюю, що суто пропагандистські закиди з боку В.Сергійчука та інших членів команди Герасименко-Стасюк, які засновані на тих же принципах, що і російська пропаганда (це коли «аргументи» й звинувачення абсолютно вигадані, а власні вади та злочини приписують ворогам), будуть і далі тиражуватися в нерозбірливій до фактів, а тому «жовтій», пресі.

Таке було й до звернення В.Сергійчука як наукового консультанта плагіатної дисертації Олесі Стасюк до Національного агентства, буде і після. Як і аналогічного ступеню обґрунтованості особисті нападки на інших справжніх науковців. Але у мене на руках вже буде приклад аналізу беззмістовності та пропагандистської наповненості такої «критики», беззаперечне підтвердження невігластва і ненауковості її авторів, який я зможу демонструвати тим, хто прагне знань, а не голослівної пропаганди.  Тим більше, що написане тут не заперечує якось висловленого мною твердження, що Володимир Сергійчук насправді є найбільш притомним з тієї команди. Він, попри те, що йому то не завжди вдається, намагається хоча б формально дотримуватися подоби науковості. А от що треба зробити, аби в Україні виникло моральне табу на використання аналогічних російським пропагандистам методів в інформаційному, а тим більше у формально науковому полі? Щоб українці припинили підігравати російським окупантам у висвітленні нашого минулого? На ці питання у мене поки немає відповіді.

Хіба що добре відоме шевченківське – «Борітеся – поборете!».

На тому і стоїмо.

 

 

Як заголовна ілюстрація використаний колаж з логотипу Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти та фотографії Світлани Скрябіної (ukurier.gov.ua), оприлюдненої на сайті “Новинарня”

 

[1] Рішення Комітету з питань етики_за_скаргою_Боряка Г., Якубової Л., Єфіменка Г., Юркової О._від 24.05.2023, № 16 (29) // Сайт Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти [Електронний ресурс]. URL: http://surl.li/icwnc

[2] Відеозапис засідання Комітету з питань етики Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти від 24 травня 2023 р. З отриманої від Національного агентства копії відеозапису.

[3] Сергійчук В. Враження від використання Г.Єфіменком архівних документів: [Матеріали, передані В.Сергійчуком до Комітету з питань етики Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти 24 травня 2023 р. Ксерокопія надана Національним агентством як відповідь на офіційний запит О.Юркової]. URL: https://drive.google.com/file/d/1am8ZXRBgV-J_Yeu2dVjocv6fZhf-20Ab/view?usp=sharing

[4] Левчук Н.М. До питання про «старі» та «нові» підходи до оцінки втрат населення України внаслідок Голодомору 1932-1933 років. Український історичний журнал. – 2018. – №2. – C. 179-193.

[5] Левчук Н.М. Кількість втрат від Голодомору: наука чи ідеологія? // Дзеркало тижня [Електронний ресурс]. – 2016. – 4 жовтня.

[6] Кульчицький С., Єфіменко Г. Демографічні наслідки Голодомору 1933 р. в Україні. Всесоюзний перепис 1937 р. В Україні: документи та матеріали / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – С.89.

[7] Рудницький О. П. Демографія штучно викликаної людської катастрофи: масовий голод 1932–1933 рр. в Україні / О. П. Рудницький, Н. М. Левчук, О. Воловина, П. Є. Шевчук, А. Б. Ковбасюк // Демографія та соціальна економіка. – 2015. – № 3. – С.17. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/dse_2015_3_5

[8] Єфіменко Геннадій. Про особливості “історико-статистичного” методу від Володимира Сергійчука // Інтернет-портал «Historians.in.ua». [Електронний ресурс]. – 2021– 26 березня. Режим доступу: https://www.academia.edu/45648711/

[9] Див., наприклад, про сюжет з «фальсифікацією»: Сергійчук Володимир. Що Геннадія Єфіменка “рве до бою // Український світ. Сайт і часопис: [Електронне видання]. – 2023. – 14 травня. Пізніше були передруки в інших виданнях.

[10] Відеозапис засідання Комітету з питань етики Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти від 24 травня 2023 р. З отриманої від Національного агентства копії відеозапису.

[11] Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки (далі – ЦДАГОУ), ф.1, оп.20, спр.7163, арк.38.

[12] ЦДАГОУ, ф.1, оп.20, спр.7163, арк.29, 31.

[13] Райони УСРР: статистичний довідник. Том 1. – Київ, 1936. – С.890.

[14] Кульчицький С., Єфіменко Г. Демографічні наслідки Голодомору 1933 р. в Україні. Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: документи та матеріали. – С.108

[15] Там само. – С.82.

[16] Сергійчук Володимир. Голодомор 1932 – 1933 років як геноцид українства / Вид. 4-те, допов. – Вишгород : Сергійчук М. І., 2016. – С. 294.

[17] Там само. – С.229.

[18] Детальніше про таке ігнорування В.Сергійчуком інших злочинів більшовизму тут: Геннадій Єфіменко. Гімн сталінській колективізації або «поспішність, маніпуляції та спотворення» як метод Володимира Сергійчука // Historians.in.ua: [Електронний ресурс]. – 2023. – 9 червня. URL: https://www.academia.edu/103111574

[19] Сергійчук Володимир. Голодомор 1932 – 1933 років як геноцид українства… С.294.

[20] Сергійчук, Володимир. Голодомор 1932 – 1933 років як геноцид українства… – С. 290.

[21] ЦДАГОУ, ф.1, оп.20, спр.7163, арк. 31.

[22] Попередні підсумки перепису населення 1926 року по Старобільській окрузі. – Старобільськ, 1927. – С.11.

[23] Райони УСРР: статистичний довідник. Том 1. – Київ, 1936. – С.1041.

[24] ЦДАГОУ, ф.1, оп.20, спр.7163, арк. 37, 42, 44.

[25] Сергійчук, Володимир. Голодомор 1932 – 1933 років як геноцид українства /Вид. 4-те, допов. – Вишгород : Сергійчук М. І., 2016. – С. 289, 296, 297.

[26] Про утворення Петриківського району, Дніпропетровської області. Постанова Президії ЦВК УСРР. // Збірник законів та розпоряджень робітничо-селянського уряду України за 1936. –[Київ]: №10. – Ст. 46-47. – С.7.

[27] ЦДАГОУ, ф.1, оп.20, спр.7163, арк.29; Кульчицький С., Єфіменко Г. Демографічні наслідки Голодомору 1933 р. в Україні. Всесоюзний перепис 1937 р. В Україні: документи та матеріали. .. – С.100; Сергійчук, Володимир. Голодомор 1932 – 1933 років як геноцид українства /Вид. 4-те, допов. – Вишгород : Сергійчук М. І., 2016. – С.288.

[28]Ще до написання цієї книги у мене було кілька наукових праць на цю тему, з яких В.Сергійчук міг би дізнатися відповіді на запитання про 1917–1918 рр. Зокрема, ось ця: Єфіменко Геннадій. Утворення радянської України (1917–1918) // Нариси історії української революції 1917–1921 років. Книга 2. – Київ: Наукова Думка, 2012. – С.243–275. Оскільки його зауваги писалися у 2023 р., то пропоную цю працю: Єфіменко Г. Радянські держави в Україні (1917—1920) // Україна й українці в постімперську добу (1917–1939) / НАН України, Ін-т історії України. – Київ: Академперіодика, 2021. – С.154– 181.

[29] ЦДАВО України, ф.1, оп.1, спр.9, арк.1.

[30] Єфіменко Г. Розділ 8. Перипетії формування російсько-українського кордону // Випробовуючи долю, гартуючи волю. Україна й українці в ХХ – на початку ХХІ ст. У 3-х кн. – Кн. 1: УКРАЇНА Й УКРАЇНЦІ В 1917–1939 рр. – С.235–250.

[31] Сергійчук Володимир. Етнічні межі і державний кордон України. — К., 2008. – С.89–142.

[32] Резолюція 5-го Всеукраїнського З’їзду Рад «Про союзний договір поміж УСРР та РСФРР» // Збір законів і розпоряджень робітничо-селянського уряду України. — 1921. — Ч.3. 15 лютого – 3 березня 1921 р. – Ст. 93.

[33]Протокольний запис сказаного Володимиром Сергійчуком // Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти. Комітет з питань етики. Протокол засідання № 12 (22) від 24 травня 2023 року. Особистий архів автора – С.3.

 

 

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».
Вгору