Блог

Поза “Запорожцем за Дунаєм” (Українське козацтво в ХІХ столітті)

Запорізька Січ була знищена, як має знати кожен, хто готується здавати ЗНО з історії України, у 1775 році. Можливо, цей гіпотетичний абітурієнт також знатиме про те, що частина запорожців переселилася на Кубань, ставши одним із зародків Кубанського козацького війська, а може навіть те, що багато хто з запорожців переселився до Османської імперії, утворивши там “Задунайську Січ”, і що ці “запорожці за Дунаєм” врешті решт повернулися до Російської імперії (насправді лише частина). Але чомусь мені здається, що історія довгого сутінку козацтва на суто українських землях протягом століття після зруйнування Січі навряд чи добре відома. А вона потребує уваги, хоча б тому, що показує, як довго наш народ зберігав пам’ять про козацтво та сподівався на його відродження по всій Україні.

Влітку 1812 р. почалася війна Російської імперії з Наполеоном. Армія Наполеона набагато переважала російську армію, тож імператор Олександр І був змушений вдатися до відчайдушних заходів з мобілізації своїх підданих. Ще до початку війни було згадано про козацькі традиції: імператорський указ про набір добровольців до козацьких полків на українських землях було видано 5 (17) червня 1812 р., за тиждень до переходу Великої Армії Наполеона через західний кордон Російської імперії.

Обер-офіцер і козак Полтавського ополчення

Обер-офіцер і козак Полтавського ополчення, 1812 р.

На Київщині і Поділлі було створено Українську кінно-козацьку дивізію під командою графа де Вітта з двох двополкових бригад. Козацькі полки мали по 8 сотень зі 150 козаків. Всього дивізія мала 4800 козаків набраних із селян, міщан і ремісників. Замість відедених для формвання дивізії двох місяців її створили за 40 днів. Після недовгого навчання дивізія влилася до Третьої російської армії генерала Тормасова та взяла участь у боях на Волині. Крім того, були створені загони «лісових козаків» у Київській, Подільській, Волинській губернія та недавно приєднаній від Австрії Тернопільській окрузі, а також ескадрон херсонських козаків поміщика Скаржинського – разом ще біля 1000 вершників. Лісові козаки часто діяли у складі партизанських загонів проти тилів і комунікацій французької армії.

5-й Полтавський козачий полк

Іван Котляревський зустрічає добровольців до 5-го Полтавського козацького полку, 1812 р.

На Лівобережній Україні планувалося сформовати вісім козацьких полків, а вдалося створити одинадцять на Полтавщині і шість на Чернігівщині. Один з полтавських полків (П’ятий) був організований автором “Енеїди” Котляревським у Горошині Хорольського повіту Полтавської губернії. Всього в лівобережних полках було 18 тисяч козаків.

Окрім козацьких полків, на Лівобережжі також формувалося земське ополчення, згідно з указом імператора Олександра від 6 (18) липня 1812 р. Кріпаки набиралися до нього за згодою поміщиків, а інші верстви могли йти добровільно. 26 тисяч ратників Чернігівського ополчення утворили 8 кінно-козацьких полків, 16 тисяч полтавських ополченців – 7 кінно-козацьких (6500 козаків) і 4 піших козацьких полка. Організовані в чотири бригади, ці полки вирушили в похід 1 листопада 1812 р.

ukrainian-cossacs-1812

Українські козаки взимку 1812 р.

Козаки й ополченці українських губерній взяли участь у боях завершального етапу війни 1812 року. Українська кінно-козацька дивізія у складі армії адмірала Чичагова билася на річці Березина коло Борисова у листопаді 1812 року у спробі взяти в кільце відступаючу армію Наполеона. Слобідські козацькі полки воювали під Красним. Інші козацькі полки діяли на Волині проти австрійців і саксонців, а влітку й восени 1813 року облягали фортецю Замостя, крім кількох кінних і піших чернігівських і полтавських полків, що разом із Кінно-козацькою дивізією билися у кампанії 1813 року під Люценом і Бауценом, в «битві народів» під Ляйпцігом, а в кампанії 1814 року під Лаоном, і навіть дійшли до Парижа.

Прапор Полтавського ополчення

Прапор Полтавського ополчення, 1812 р.

У кінці 1814 року всі українські козацькі полки повернулися додому. Ополченські полки було розформовано одразу, причому сподівання селян-ополченців на звільнення від кріпацтва було перекреслено. Лівобережні кінно-козацькі полки було розформовано через два роки. Незадоволені перспективою повернення до кріпацького стану, колишні козаки масово переселялися на Кубань. Кінно-козацька дивізія була перетворена на регулярну уланську дивізію, Вознесенський і Бузький полки якої проіснували до 1917 року.

Під час Польського повстання 1830-31 р. царський уряд був достатньо занепокоєний загрозою того, що воно розповсюдиться на Правобережну Україну, щоб знову згадати про українське козацтво. У Чернігівській та Полтавській губерніях знову було створено 8 кінних козацьких полків. Але після придушення повстання ці полки були так само швидко розформовані, як і полки 1812 року.

imgb45

Обер-офіцер і козак Малоросійських козацьких полків, 1831-1838 рр.

img7132Але про традиції козацтва пам’ятали також і поляки. Хоча польське повстання на Правобережній Україні не набуло великого розмаху, але один із повстанських загонів, створений на Житомирщині – Волинський кінний полк – викликав спогади про історичну козацьку спадщину.

Повстання на Житомирщині очолив капітан Кароль Ружицький, що служив під командою генерала Дверницького і в наполеонівських війнах, і у армії Польського королівства. Збройний виступ стався 5 (17) травня 1831 р. в Малих Коровинцях коло Житомира. Із 130 повстанців лише десята частина була шляхтичами, решта селянами. Збереглися їхні імена: Макар Сотопчук, Семен Лисюк, Овсій Гриць, Улас Тетянчин. В атаку Волинський кінний полк йшов із українським кличем «Слава Богу!». У селах волинців нерідко благословляли як грекокатолицькі, так і православні священники.

Ружицький спершу планував йти на південь, на допомогу подільським повстанцям, вбираючи до свого полку менші повстанські загони. Під Чудновом 8 (20) травня було побито російський підрозділ. Але коли Ружицький дізнався про поразку повстання на Поділлі, то повернув на північ. Коло Краснополя полк вщент розбив російську колону з двох рот Смоленського піхотного полку та 40 козаків, що мала перехопити волинців. Трофеями бою стали 230 рушниць та багато полонених, ціною 9 поранених повстанців.
Ружицький зрозумів, що повстання на Правобережжі зазнало поразки, і що єдиним виходом було б прийти на допомогу армії Королівства Польського, що вела бої проти основних сил російської армії. Шлях Волинського полку проліг через Любар, Мирополь та Межиріч, де до повстанців приєдналося багато учнів місцевої польської гімназії. 20 травня (1 червня) 1831 р. коло Тишиці полк розбив три ескадрони дерптського кінно-єгерського полку. Росіяни втратили 12 убитими та 48 полоненими, повстанцям дісталися 48 коней та 120 карабінів.

300 волинців (в тому числі сотня піхоти) сфорсували Случ і Турію та 29 травня (9 червня) 1831 р. переправилися через Західний Буг під Дорогуськом. Через два дні коло містечка Ухані полк розбив обоз і два ескадрони Сіверського кінно-єгерського полку, взявши в полон його командира. Після того було побито 4 полк уральських козаків. Нарешті 1 (13) травня волинці пробилися до фортеці Замостя та з’єдналися із головною армією повстання.

cache_24148402

Михайло Чайковський, командувач 1-го полку Османських козаків

Історія Волинського кінного полку не скінчилася з поразкою повстання 1830-31 років. Один із його бійців через двадцять років створив нову козацьку частину, щоб продовжити боротьбу проти Російської імперії.

Народжений на Житомирщині у шляхетській сім’ї, Міхал (Михайло) Чайковський воював проти Росії у складі Волинського кінного полку, а після поразки повстання емігрував у Францію, де почав писати книги про українське козацтво. У 1841 р. Чайковський перебрався до Стамбула, де пробував зацікавити султанський уряд проектами підбурювання повстання проти Російської імперії серед кубанських козаків.

У 1850 р. Чайковський переходить на мусульманську віру, приймає ім’я Мехмеда Садика та стає на військову службу в османській армії у ранзі генерала (паші). З початком війни він організовує козацький полк на султанській службі (але оплачуваний Британією та Францією) із тих козаків Задунайської Січі, що не перейшли до Росії, а залишилися у Османській імперії, а також із польських емігрантів та добровольців із балканських християн (переважно болгарів). Цей полк мав близько 1400 козаків. Більшість офіцерів у ньому була поляками, ветеранами війни 1831 року з Росією. Хоча службовою мовою полку була українська, українці не становили більшості серед його вояків.

cache_15725306

1-й полк Османських козаків в ілюстраціях британської преси, 1853-54 рр.

Полк взяв участь у боях коло блокованої російським військом Силістри, а під час виводу російських сил із Молдавії й Волощини першим із османських частин вступив до Бухареста (Садик паша навіть був деякий час військовим комендантом цього міста). Полк слідував за відступаючими російськими колонами, аж поки наприкинці 1854 р. не вийшов на кордон по річці Прут. Наступного року османська армія, знову ж таки під тиском Австрії, була виведена із Дунайських князівств, і разом із нею Перший козацький полк перейшов на південний берег Дунаю до Болгарії, де й був розквартирований до кінця війни, не беручи участь у боях. Чайковський пізніше повернувся в Україну і помер на Чернігівщині у 1886 р.

cache_15724776

1-й полк Османських козаків в ілюстраціях британської преси, 1853-54 рр.

Про козацькі традиції пам’ятав і російський уряд, знову, як у 1812 та 1831 рр., створивший із жителів Чернігівської та Полтавської губерній 6 кінних козацьких полків. У сусідній Київській губернії чутки про набір до козаків (та про те, що козаки отримають волю від кріпацтва) викликали масовий селянський рух, «Київську козаччину». 25 січня (6 лютого) 1855 р. Вийшов царський маніфест про створення ополчення, і з цього моменту спочатку у Васильківському повіті, а далі у 9 з 12 повітів Київської губернії, а також у Конотопському повіті Чернігівської губернії, селяни почали складати списки козаків, відмовлялися від виконання панщини і розпорядження урядовців, почали влаштовувати власні органи самоврядування. Ватажками руху були селяни Василь Бзенко, Іван і Микола Бернадські, Михайло Гайденко, Пархом Мадленко, Петро Швайка. «Київська козаччина» охопила 422 села, де жило 183 тисячі «ревізських душ».

Цей рух вдалося придушити лише із застосуванням військ (16 ескадронів кавалерії, дивізіон піхоти, резервний батальйон, дві роти саперів). Між військами і селянами відбулися криваві сутички. Перша відбулася 1 (13) квітня 1855 р. в селі Бикова Гребля у Васильківському повіті, у володіннях графа Браницького. Там зібралися селяни кількох навколишніх сіл, чекаючи, що зачитають царський указ про волю. Під час розгону селян солдатами кілька чоловік було вбито. Далі загін солдатів рушив на село Мала Березня, де селяни озброїлися вилами та косами і вчинили опір – на цей раз було вбито двадцять і поранено сорок селян. В містечках Корсуні й Таганчі проти солдатів вийшло по кілька тисяч селян. 10 (22) квітня 1855 р. у Корсуні у сутичці був убитий офіцер і двадцять селян, у тому числі їхні ватажки, брати Бернадські та Яків Ромаковський, сто селян було поранено. 3а офіційними даними, всього під час придушення селянських виступів на Київщині було вбито 39 селян, 57 активних учасників заворушення судив військово-польовий суд, їх було заслано на Сибір.

Ще через півстоліття та ж сама історична пам’ять народу призвела до феномену Вільного Козацтва та повстанського руху, що – як на добре, так і на зле – нерозривно пов’язаний з історією Перших Визвольних Змагань, століття яких ми починаємо відзначати.

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору