Забутий виш

Правобережна Україна увійшла до Російської імперії у 1793-95 роках, після другого й третього поділів Речі Посполитої. Але протягом наступних десятиліть ці землі, Волинь, Поділля й Київщина, залишалися під великим впливом польської культури.

Вищі верстви населення були майже виключно польські. Польські політичні та культурні впливи охопили навіть Київ, «матір міст руських», в якому мовою інтелектуального життя аж до 30-х років XIX cт. була польська. Польським аристократам належали величезні латифундії, на яких працювали селяни-русини (українці), значною мірою ще не православні, а греко-католики. Поляки на початку ХІХ століття грали важливу роль при дворі російського імператора Олександра І, ві
дтіснивши на другий план вихідців з Гетьманщини, що були помітні при дворі на кінці попереднього століття. Так, граф Адам Чарторийський (1770-1861) кілька років був міністром закордонних справ та де факто головою уряду Росії. Коли у 1815 р. за рішенням Віденського конґресу було відновлено польську державу у вигляді автономного від Росії «Польського Королівства» (конституцію якого написав той же граф Чарторийський), то серед польської шляхти й аристократії колишніх східних земель Речі Посполитої з’явилися надії, що з часом до Польського Королівства будуть долучені й вони.

Графові Чарторийському вдалося переконати тодішнього російського міністра народної освіти Завадовського зберегти систему освіти на недавніх польських землях і розширити її. Треба сказати, що в останні десятиліття існування Республіки Обох Народів держава – цілком в дусі тодішнього «Віку Просвітництва» — докладала серйозних зусиль до покращення народної освіти. Після третього розподілу Речі Посполитої на територіях, що увійшли до Російської імперії, знаходилося 48 шкіл, створених у той період (одна з них – базиліанська школа в Умані, знана кожному з шевченкових «Гайдамаків»). Ця шкільна мережа продовжувала розширюватися навіть після зникнення держави, що її започаткувала: у 1803 році кількість шкіл зросла до 76.

Саме у 1803 р. було створено нове російське міністерство народної освіти, і в ньому було створено окремий освітній округ для колишніх польських територій, із центром у Вільно («щоб не порушити того об’єднання краю, яке проявляється нині в єдності освіти»). Університетові у Вільно було надано статус імператорського університету, і за мовою викладання він залишився цілком польським. Крім того, університет контролював школи нижчого рівня на територіях Віленської, Гродненської, Мінської, Вітебської, Могилівської, Подільської, Волинської та Київської губерній. Планувалося також відкриття польського університету в Києві (оскільки «слов’янська» Києво-Могилянська Академія там вже існувала). Але створення університету було відкладено на невизначений час. Тим часом у невеликому містечку Волинської губернії — Кременці — було відкрито гімназію із розширеним курсом навчання.

Коло витоків гімназії стояв граф Тадеуш Чацький (1765-1813), історик, педагог і політик, шляхтич з Порицька та організаційний геній. Отримавши посаду шкільного візитатора Волинської, Подільської та Київської губерній, Чацький з величезною енергією розгорнув кампанію збирання коштів серед правобережної шляхти, забе
зпечивши підтримку багатих шляхетських родів Волині та Поділля, Яблоновських, Олізарів, Санґушків, Жевуцьких, Сапєг, Вишневецьких. Без їхніх пожертвувань закинутий Кременецький монастир, що його було обрано за місце для нової гімназії, не став би центром освіти. Було отримано дозвіл уряду, і в жовтні 1805 р. гімназія відкрилася.

Чацькому у справі створення гімназії допомагав Гуґо Коллонтай (1750-1812), священник, радикальний політик-реформатор, один із творців польської конституції 1791 року, учасник повстання Костюшка та колишній ректор Краківської Академії. Він був родом з-під Кременця, і його авторитет надзвичайно допоміг припливу пожертвувань. У 1802 р. за клопотанням імператора Олександра австрійська влада випустила Коллонтая із в’язниці, і по тому він узяв курс на те, щоб як колись підкорені римлянами давні греки принесли свою культуру до Риму, так зараз підкорені Росією поляки мають принести вогонь своєї і європейської культури до Російської імперії.

Своїм реалізмом та досвідом Коллонтай добре балансував запальний та надміру ентузіастичний характер Чацького. Власне, саме Коллонтай переконав Чацького в тому, що Кременець має стати місцем для нової гімназії, та написав для неї перший навчальний план та кошторис. Плани обох колег не обмежувалися лише Кременцем: восени 1803 р. вони склали, а у грудні того ж року видали книгу «Про гімназії у Волинській губернії та інших для обох статей установах, учинене представлення Тадеушем Чацьким, тієї та інших губерній візитатором». Але після 1807 р. співпраця припинилася через заслання Коллонтая вглиб Російської імперії за звинуваченням у зв’язках із про-Наполеонівськими польськими радикальними політиками.

Од самого початку Чацький планував, що його школа у Кременці має стати чимось більшим, ніж лише установа середньої освіти. За задумом Чацького, вона повинна була замінити університет для Волинської, Подільської та Київської губерній – польський Оксфорд, польська Сорбонна, осередок творчої думки та наукових експериментів. Спочатку в гімназії було 280 учнів, а згодом їхнє число зросло до 600 (стільки ж, скільки навчалося у Віленському університеті). При цьому Чацький всіляко прагнув позбутися опіки з боку Віленського університету та навчального округу, стоючи на сторожі незалежності гімназії.

Гімназія розмістилася на теренах колишнього монастиря та єзуїтської, а пізніше базиліанської колегії. Монастир приваблював гарною архітектурою та був збудований князями Вишневецькими за сто років до відкриття гімназії. Чацькому вдалося залучити до викладання в гімназії видатних учених та викладачів: математика Юзефа Чеха (першого директора гімназії); Алоїзія Фелінського — також волиняка, драматурга (автора історичної драми «Барбара Радзивілова») та поета (автора відомої пісні, практично польського народного гімну в бездержавний час «Боже, щось Польщі»); Юзефа Коженьовського, випускника і професора ліцею, родом з Бродів, автора п’єси «Карпатські горяни», де вперше на сцені виведено гуцульський фольклор; Алоїзія Осінського, славетного філолога й лексикографа, автора 15-томного польського фразеологічного словника; юриста Олександра Міцкевича (брата славетного поета); Йоахима Лелевеля, відомого історика, пізніше політемігранта та колегу Маркса й Енгельса; Еузебіуша Словацького, батька славетного поета Юліуша Словацького, що також був випускником Кременецької гімназії; «батька польської ботаніки» тирольця Віллібальда Бессера, що у 1809 р. видав перший комплексний опис флори Галичини. Кафедрою зоології завідував випускник Віленського університету Антон Анджейовський, малювання викладав колишній придворний художник останнього короля Польщі Станіслава Августа Понятовського Юзеф Пічман та його учень Бонавентура Клембовський.

Курс навчання в гімназії був розрахований на десять років, поділених на чотири однорічні класи і три дворічні курси. Навчальні плани не передбачали спеціалізації та носили загальноенциклопедичний характер. Мова викладання була польська, вивчалися потягом всіх десяти років також російська, латина, німецька, французька, а також факультативно англійська й грецька мови. Перлиною гімназії стала бібліотека короля Станіслава Августа, що налічувала 15 тисяч томів, та королівська нумізматична колекція. Бібліотеку очолював Павел Ярковський, відомий бібліограф та професор загальної граматики. На стінах класів і коридорів висіли картини пензля славетних майстрів Відродження, у тому числі Рафаеля й Леонардо да Вінчі.

Окрасою гімназії був її ботанічний сад, створений стараннями професора Бессера. Для поповнення його колекції Бессер організовував наукові експедиції на Волинь, Поділля та Київщину, у межиріччя Бугу та Дністра. У 1824 р. ботанічний сад у Кременці налічував 8350 різних видів рослин, 12 053 окремих рослин, 800 дерев та кущів. Гербарій кафедри ботаніки налічував 6 тисяч експонатів, класифікованих Бессером.

У перших класах вивчалися математика, географія та чистописання, на старших курсах крім загальноосвітніх дисциплін (алгебра, геометрія, тригонометрія, історія, фізика, ботаніка, мінералогія, хімія та інші) вивчалися також кілька наук університетських спеціальних навчальних курсів: цивільна архітектура, технологія, вища математика тощо. Працювала школа геометрів та дворічні курси практичних механіків.

У старших класах також учні навчалися основам шляхетного виховання — танцям, фехтуванню, їзді верхи, плаванню, музиці та малюванню. Створена великою мірою на пожертви польських магнатських родів, гімназія багато в чому стала школою переважно для їхніх дітей. З часом навіть було обмежено доступ до університетських курсів для дітей зубожілої шляхти.

Обов’язковим було вивчення богословських предметів. Треба зауважити, що Чацький і Коллонтай у своїх планах велику увагу приділяли моральному вихованню учнів, побоюючись, що недавній період воєн і повстань призвів до занепаду побожності серед молодого покоління. Тому, до речі, вони не були прибічниками розміщення учнів у гуртожитках, надаючи перевагу проживанню у сім’ях, де перед очима молодих людей постійно був би приклад гречного та статечного сімейного життя.

В січні 1819 р., вже після смерті Чацького, Кременецька гімназія була перейменована на Волинський ліцей. Рескрипт Олександра І на ім’я міністра духовних справ і народної освіти князя Голіцина мотивував реорганізацію гімназії в ліцей тим, що «губернії Волинська і Подільська за віддаленістю їх від Віленського університету мають потребу у вищому училищі, яке шляхетному юнацтву могло б у крайньому разі в деяких частинах замінити університет.» Щоправда, перейменування не змінило ні струкрури навчального закладу, ні його прав.

Випускники ліцею створили цілу плеяду зірок польської культури та науки ХІХ століття, найяснішою з яких був вже згаданий Юліуш Словацький (1809-1849). Можна також згадати імена поетів Антоні Малчевського, Мауриція Ґославського, Томаша Олізаровського, братів Ґустава та Нарциса Олізарів, політика й публіциста Станіслава Вурцеля, лікаря Антоні Бопре, художника Яна Ксаверія Канєвського, письменника Миколая Єловіцького, нарешті, поета й пісняра Томаша Падуру, з великого доробку якого мабуть найвідомішою є пісня «Гей, соколи».

Треба зазначити, що багато в чому Кременецький ліцей зростав за рахунок інших шкіл Правобережжя. Чацький переоцінив щедрість шляхетських меценатів, і нерідко своєю владою візитатора переводив кошти, що призначалися для інших — існуючих чи запланованих — шкіл, на Кременець. Він намагався максимізувати доходи із нерухомості, що належала гімназії, з оренди корчем і шинків, або вимагаючи гроші на гімназію від греко-католицького базиліанського ордену, що сам займався шкільництвом на тих же теренах. Тому якщо Кременецька гімназія на одній шальці терез, то на іншій мають бути зруйновані школи в Житомирі, Вінниці чи Кам’янці та їхні позбавлені пенсій вчителі.

Імператор Олександр І передав у власність ліцею Кременецьке староство, із селами та кріпаками. У 1820 р. селяни села Жолобів послали скаргу у міністерство юстиції, що після переходу їхнього села у власність ліцею його тимчасовий директор Ярковський «не тільки наклав на них більшу у порівнянні з минулою панщину, але навіть відібрав у них землю під свої будівлі й хліборобство, збираючись накласти на кожного з них подать по 21-му карбованцю сріблом». Наступного року селяни послали нову скаргу, в якій жалілися, що їхні попередні прохання не були виконані, становище ще більш погіршало, «жителі майже всі втратили шматок хліба і зверх того безвинно терплять тілесні катування.» Ці скарги закінчилися судом над селянами за непослух. Визнаний найбільш винним соцький Лука Скворищук був покараний 15 ударами батога, а селянам було зроблено «напучення», «щоб вони у майбутньому не ослухувались начальства і не насмілювалися б звертатись з несправедливими скаргами під страхом покарання їх з усією суворістю законів.» Такою була зворотна сторона «Волинських Афін».

В той час як Волинський ліцей перетворювався на серйозну навчальну установу, старовинна Могилянська академія остаточно занепала і у 1817 р. була закрита. Через два роки замість неї відкрито духовну академію. На певний час Київ залишився без світського вищого навчального закладу. Треба сказати, що ще у 1804 р. передбачалося перетворення головних народних училищ, відкритих ще за царювання Катерини ІІ, в гімназії, та заснування гімназій у кожному губернському місті. У Києві таке училище існувало ще з 1780 р., але справа із його перетворенням на гімназію затягнулася через незгоду між польськими просвітителями, підтриманими міністром народної освіти Завадовським, що прагнули утворити польськомовну гімназію, і київським губернатором Панкратьєвим, якого підтримував міністр внутрішніх справ Кочубей, що виступили проти такого наміру. Лише у 1812 р. було відкрито вищу гімназію з російською мовою навчання, до навчального плану якої входили окремі університетські дисципліни (вища математика, сільське господарство, римське право, статистика, державне право тощо). Статут гімназії прирівнював її «по курсах, що у ній проходились, до вищих навчальних закладів імперії», як стверджувала видана у 1911 році книга «Столетие Киевской гимназии». Але кількість учнів у ній була невелика: у 1812 р. 48, у 1818 р. 98, ще через десять років 119. Це було пов’язано з тим, що правобережна шляхта надавала перевагу приватним польським школам перед гімназією з російською мовою викладання.

Питання про заснування в Києві університету знову стало на порядок денний російського імператорського уряду лише у 1830-ті роки, після придушення польського повстання 1830-31 рр. та різкої зміни політики царату щодо Правобережної України. Після поразки повстання, у якому помітну участь взяла польська шляхта Правобережжя, у тому числі випускники й учні польських шкіл регіону, на Правобережній Україні (так само як у Литві й Білорусі) Росія почала кампанію за знищення польського культурного впливу.

Уваги уряду Миколи І не могло минути те, що випускники Кременецького ліцею Нарцис Олізар та Станіслав Вурцель очолювали загони польських повстанців на Волині у 1831 р., при тому Вурцель став за мужність у бою лицарем ордена Virtuti Militari, що у лавах повстанців воювали Миколай Єловіцький, Томаш Падура та інші колишні гімназисти, що один із меценатів ліцею відомий дослідник Близького Сходу Вацлав Жевуський загинув у бою із російським військом під Дашевим на чолі організованого ним полку з 800 козаків, нарешті що маєтки ініціатора ліцею графа Чарторийського стали базою повстанців на Правобережній Україні.

Міністр народної освіти Російської імперії граф Сергій Уваров говорив про Правобережну Україну, що імператорський уряд має «ввести край сей силою возвышения православия и элементов русских в безразличное единение с великороссийскими губерниями». Для цього в листопаді 1831 р. імператор Микола І утворив Комітет західних губерній на чолі з головою Державної ради і Комітету міністрів Російської імперії князем Віктором Кочубеєм (потомком старовинного козацького старшинського роду) і наказав йому цілком прирівняти губернії Правобережжя «во всех отношениях внутренним малороссийским губерниям и ввести в них порядки губерний великороссийских». Центром русифікації Правобережжя став Київ. Починаючи з 1832 року, протягом 20 років імператор Микола І кілька разів відвідав Київ для того, щоб особисто перевірити, як здійснюється його колоніальна політика.

В кінці 1831 р. на Правобережжі були закриті всі польські школи і замість них організовані російські з новим штатом учителів. В 1832 р. російська мова була оголошена єдиною дозволеною в усіх судах Київської, Подільської і Волинської губерній. Того ж року із навчальних закладів Київської, Чернігівської, Подільської і Волинської губерній було створено Київський навчальний округ. Віленський університет було закрито, а віленський навчальний округ розформовано. Та його частина, що не увійшла до Київського округу, утворила Білоруський навчальний округ. Замість закритого Віленського університету передбачалося відкрити ліцей в Орші. Але щодо Київського університету імператор Микола І був скептичним, вважаючи, що «в Києві незручно відкривати університет для південних губерній, від Польщі повернених», і спершу лише планував перенести Волинський ліцей до Києва.

В той же час київський генерал-губернатор Левашов подав Миколі І проект організації у Києві юридичного інституту Св. Володимира для підготовки кадрів імперської адміністрації в Україні. Цей проект було схвалено. У липні 1833 р. у Санкт-Петербурзі почала роботу комісія для розробки проекту нового «ліцею Св. Володимира», до складу якої серед інших входив віце-адмірал Крузенштерн. За планом, розробленим комісією, новий ліцей нічим не відрізнявся б від закладів університетського типу. Тому було прийнято рішення назвати ліцей університетом, і відмовитися від створення запланованих раніше київського юридичного інституту і оршанського ліцею. У своєму листі до Миколи І вже згаданий граф Уваров писав: «Вимовити слово «університет» значить покласти кінець усім непорозумінням як з боку міністерства, так і з боку жителів того краю, для якого він переважно призначається». Імператор 31 жовтня (12 листопада) 1833 р. написав на поданні Уварова резолюцію про свою згоду на відкриття в Києві університету в складі двох факультетів: філософського і юридичного. «Медичний мати на увазі, богословського ж не мати, оскільки для цього є духовна академія», додав імператор.

8 (20) листопада 1833 р. Микола І підписав указ про створення в Києві університету на базі закритих Віленського університету та Кременецького ліцею. Указ обґрунтовував обрання Києва як місця для університету тим, що це місто «з давніх літ до заснування університету призначене, рівно дорогоцінне для всієї Росії, як колиска святої віри наших предків і разом з тим перший свідок громадянської їх самобутності». Університет засновувався в складі двох факультетів, філософського і юридичного. Перший мав два відділи, історико-філологічний і фізико-математичний. Відкриття медичного факультету відкладалося на невизначений час. В університеті встановлювався чотирирічний термін навчання.

На утримання університету передавалися всі кошти Волинського ліцею, пожертви дворян на Київську вищу гімназію, капітал, що утворився з пожертвуваної у 1803 р. П.Г.Демидовим на відкриття університету в Києві суми, кошти, що призначалися для юридичного інституту в Києві, пізніше також кошти, призначені для оршанського ліцею. З Кременця до Києва перевезли бібліотеку (34378 томів — Павел Ярковський тепер очолив бібліотеку Київського університету), хімічну лабораторію (540 апаратів), гербарій (1500 видів флори), мінералогічний (15538 експонатів), фізичний (251 інструмент і прилад), зоологічний (20487 експонатів), нумізматичний (понад 17000 монет, майже половина з них — монети античних часів) кабінети, кабінет образотворчого мистецтва (450 предметів). У 1836 р. у Київ (де кафедру ботаніки очолював знов-таки професор Бессер — він пішов у відставку у 1838 р., повернувся до Кременця та помер там у 1842 р.) перевезли найкращу частину ботанічного саду ліцею (8000 рослин і 50 дерев у горщиках, 15000 живих рослин, 10000 видів насіння, 300 різновидів засушених фруктів). Начебто транспортування рослин, оскільки це був беспрецедентний досі випадок, відбувалося згідно з правилами транспортування каторжників до Сибіру – всі рослини і дерева були ретельно промарковані та занесені до протоколу етапу, розміщені згідно із списком на возах та були супроводжувані офіцером на коні та солдатами із рушницями з багнетами.

Таким чином матеріальна база «Волинських Афін» стала основою Київського університету. І не лише матеріальна база. Більшість викладачів новоствореного університету до того викладала у Волинському ліцеї. Кременчани посіли 10 з 13 кафедр, передбачених статутом на філософському факультеті. Кременецькі професори викладали переважно фізико-математичні та біологічні науки. З їх числа було призначено декана фізико-математичного відділу, професора С.Вижевського, Олександр Міцкевич очолив кафедру римського права, Віллібальд Бессер кафедру ботаніки, Антон Анджейовський став ад’юнктом кафедри зоології, Бонавентура Клембовський — професором малювання. Не-кременчани очолили лише кафедри російської словесності (Михайло Максимович, що також став ректором університету), філософії (О.М.Новицький) і загальної і російської історії та статистики (Володимир Цих).

Про мету створення Київського університету відкрито заявив граф Уваров у своїй промові, виголошеній в університеті: «Университет св. Владимира — моё создание, но я первый наложу на него руку, если он окажется несоответственным назначению своему и благим видам правительства. А назначение университета — распространять русское образование и русскую народность в ополяченном крае Западной России».

15 (27) липня 1834 р. (в день пам’яті рівноапостольного князя Володимира) після урочистої літургії у Печерській лаврі відбулося урочисте відкриття університету. Через місяць перші 62 студенти розпочали заняття на поки що єдиному факультеті — філологічному (за іронією історії половина з них були поляками). Київський університет став третім після Львівського та Харківського університетом на землях України.

Треба зауважити, що у 1920-х роках, коли Кременець знову опинився на території польської держави, польський уряд відродив ліцей (як комплекс навчальних установ), але у 1939 р. його знову було закрито, вже назавжди.

Дивіться також: Суспільний університет: Київський університет. Початок великого шляху