“Патологічна совітофобія міжвоєнної Польщі”…

Гортаючи сторінки Української Радянської Енциклопедії…

ЧЕРВОНА ДВАНАДЦЯТКА — партизанська група, що діяла восени 1922 на Тернопільщині в період визвольної боротьби трудящих Зх. України проти польс. окупантів. Керівниками “Ч. д.” були комуністи С. О. Мельничук, П. М. Шеремета й І. Г. Цепко. Партизан. рух охопив Заліщицький і Борщівський повіти Терноп. воєводства. Окупанти кинули проти партизанів значні військ. сили. 28.Х під час бою в с. Голіградах Заліщицького пов. загинув І. Г. Цепко, П. М. Шеремета потрапив у полон. У бою біля м. Заліщиків жандарми оточили групу С. О. Мельничука. Його, тяжко пораненого, було захоплено в полон. 11.XI 1922 за вироком військ. суду в м. Чорткові С. О. Мельничука і П. М. Шеремету було страчено. Подвигам “Ч. д.” М. Ірчан присвятив драму “Дванадцять”.

ШЕРЕМЕТА Петро Михайлович (22.І 1897, с. Пуків, тепер Рогатинського р-ну Івано-Фр. обл.— 11.XI 1922, м. Чортків, тепер Тер-ноп. обл.) — один з керівників збройної боротьби трудящих зх.-укр. земель проти польс. окупантів. Член Комуністичної партії з 1920. Н. в сел. сім’ї. Під час 1-ї світової війни служив у австрійській армії, потім — в Українській Галицькій армії, з частинами якої в січні 1920 перейшов на бік Червоної Армії. В складі 44-ї стрілецької д-зії брав участь у боях проти військ бурж.-поміщицької Польщі. Після закінчення громадян. війни — командир батальйону в складі 44 ї стрілецької д-зії. Восени 1922 разом з С. О. Мельничуком та І. Г. Цепком очолив підпільну партизан. групу “Червона дванадцятка”, яка діяла на Тернопільщині. Розстріляний за вироком польського військово-польового суду.

ЦЕПКО Іван Григорович (11.IX 1899, с. Коршилів, тепер Зборівського р-ну Терноп. обл.— 28.Х 1922) — один з керівників збройної боротьби трудящих зх.-укр. земель проти окупац. режиму панської Польщі. Член Комуністичної партії з 1920. Н. в сел. сім’ї. З вересня 1918 служив у австр. армії, з грудня — в Українській галицькій армії, з підрозділами якої в січні 1920 перейшов на бік Червоної Армії; брав участь у боях проти військ бурж.-поміщицької Польщі. Делегат 1-ї конференції галицьких і буковинських комуністів у Києві (квітень 1920). Восени 1922 разом з С. О. Мельничуком і П. М. Шереметою очолив підпільну партизан. групу “Червона дванадцятка”, яка діяла на Тернопільщині. Загинув у бою з польс. жандармами.

МЕЛЬНИЧУК Степан Онуфрійович (7 (19).ХІІ 1898, с. П’ядики, тепер Коломийського р-ну Івано-Фр. обл.— 11.ХІ 1922, м. Чортків, тепер Терноп. обл.] — один з керівників збройної боротьби трудящих зх.-укр. земель проти польських окупантів. Члев Комуністичної партії з 1920. Н. в сім’ї робітника. З 1916 служив в австр. армії, з кін. 1918 — в Українській галицькій армії, де проводив революц. роботу. В січні 1920 перейшов до Червоної Армії. Брав участь у боях проти військ бурж.-поміщицької Польщі. Восени 1922 разом з П. М. Шереметою й І. Г. Цепком очолив підпільну партизан. групу ” Червона дванадцята”, яка діяла на Тернопільщині. Розстріляний за вироком польс. військ.-польового суду.

Радянська Енциклопедія Історії України дещо доповнює: Мельничук воював в складі тої ж таки 44 сд, де комбатом був Шеремета, а після демобілізації працював у Бердичівському повітземвідділі, і в тому ж Бердичеві Шеремета з весни 1922 року працював вчителем. Цепко, правда, був у 45 сд. Ну а партизанили вони так: вночі на 22 жовтня 1922 р. захопили село Мишковичі (тепер Тернопільської області), палили фольварки, руйнували мости, лінії зв’язку. “Історія Української РСР”, том 6, 1977 р., додає: “Відважні партизани зустріли смертний вирок як герої. Йдучи на смерть, вони співали “Інтернаціонал” і вигукували:”Хай живе революція!””

Що цікаво, у відповідному томі “України крізь віки”, що вийшов через 20 років від вищецитованого, про “Червону дванадцятку” текст практично повторюється слово в слово.

“Партизанська боротьба” точилася й на Білорусі. В ніч з 3 на 4 серпня 1924 банда в сто чоловік під проводом радянського командира-прикордонника Боришкевича захопила повітове місто Стовпці. 24 вересня 1924 року 40 нападників під проводом іншого прикордонника, командира прикордонної дільниці Трохима Калиненка, захопила потяг Брест-Лунинець на перегоні між Парахонськом і Пловною. Всіх пасажирів роздягнуто догола й пограбовано, кількох побито – а до скандалу додало те, що серед потерпілих були єпископ Лозинський, сенатор Вислоух, воєвода Довнарович і окружний комендант поліції Мєсович.

 

А ось про іншого революціонера я вперше узнав у львівському історичному музеї ще за старого режиму, у 1984 році чи що (на стенді була фотографія з підписом, що розповідав більш-менш те ж саме; мене здивувало ім’я, що я раніше ніколи не зустрічав; також там згадувалося, що перед стратою герой відмовився від зустрічі з рабином):

БОТВИН Нафталі (19.ІІ 1905, с. Руда-Сілецька, тепер Кам’янсько-Бузького р-ну Львівської обл.- 6.VIII 1925, Львів) – львівський робітник, учасник революційно-визвольної боротьби на Зх. Україні. Нар. в робітничій сім’ї. З 1921 – комсомолець, з 1923 – член КПЗУ, один з керівників профспілки шевців і кравців. Розстріляний за вироком польс. суду за вбивство провокатора. Іменем Б. називався загін в одній з інтернаціональних бригад під час нац.-революц. війни ісп. народу 1936- 39. У Львові одну з гол. вулиць названо його іменем.

 

27 липня 1925 року Ботвин (до речі, цікаво, що енциклопедія подає його вік у 1925 як 20 років – захист на процесі доводив, що йому лише 18, що в документах помилка і він неповнолітній – і взагалі треба зглянутися над ним, бо до злочину його довела нужда) застрелив агента поліції Цехновського. За тиждень до того його вже намагалися застрелити у Варшаві польські комуніст і комсомольці Хібнер, Рутковський і Кнєвський, але під час переевірки поліцією документів на вулиці вони почали стрілянину (з жертвами, у тому числі були поранені жінка з малою дитиною, кілька поліцейських та перехожих, один поліцейський загинув), і були схоплені, і пізніше страчені (СРСР і “корисні ідіоти” на Заході (Барбюс, Дюамель, Жід, Роллан і т. ін.) підняли кампанію проти “білого терору панської Польщі”). Цехновський виступав свідком на процесі двох офіцерів, Станіслава Вечоркевича і Вацлава Багінського. Їх звинувачували у вибухах в Ченстохові й Заглемб’ї, в Варшавському університеті (із вбитими), і в організації вибуха у жовтні 1923 року (їх заарештовано за кілька місяців до того) у варшавській цитаделі, де в повітря злетіло на кілька вагонів вибухівки, й загинуло й було поранено близько сотні людей, в тому числі загинули жінки й діти. Готувалася диверсія і в львівській цитаделі, але вибухівку було знайдено.

Цехновський був раніше комуністом, але, за його словами, коли Вечоркевич і Багінський передали йому вибухівку для диверсій, розкаявся і пішов до поліції. Опозиція звинувачувала його в тому, що він поліцейський провокатор, і що вся історія вигадана поліцією від початку до кінця (власне, хто був виконавцем вибуху, невідомо до цього часу). Прив’язати імена офіцерів до диверсії вдалося лише тому, що було відомо, що Багінський, що до арешту працював у цитаделі, нахвалявся, що підірве її, а також що обидва офіцери, коли над всією Варшавою розляглася луна від вибуху, заспівали у своїх камерах “Червоний прапор”. Трибунал, незважаючи на не те щоб стовідсоткові докази, засудив обох офіцерів до страти, але пізніше президент Польщі помилував їх і замінив страту на 15-річний термін ув’язнення. СРСР запропонував обміняти засуджених на колишнього польського консула в Грузії, якого разом із жінкою й двома доньками більшовики тримали в тюрмі від моменту захоплення Грузії, а також на арештованого католицького священника. Поляки згодилися, але коли поїзд, що віз Вечоркевича й Багінського на обмін, наближався до радянського кордону (за іронією долі – коло вищезгаданих Стовпців), обох їх застрелив польський поліціянт (що отримав аж два роки тюрми, бо, як вирішив суд, “діяв у стані афекту”)

(Ось трохи посилань з польської мережі: Zamach na Cytadelę, MIEJSCA SPLAMIONE KRWIĄ)

От і питання, чи аж так були поляки параноїками, побоюючись дозволяти Червоній Армії прохід через свою територію як у 1938, так і в 1939 році…

P.S. Іменем Ботвина в кінці 1937 р. було названо єврейську роту в польській інтербригаді імені Ярослава Домбровського під час громадянської війни в Іспанії