Як харківські більшовики козаків “перефарбували”.

10 січня 1918 року (28 грудня 1917-го) більшовики роззброїли 2-ий Український полк – останню опору Центральної Ради у Харкові. 

Після чого полк змінив не лише нумерацію, а й… колір. До трьохсот козаків, які ще недавно вважалися «жовто-блакитними», додали чотири сотні харківських пролетарів і назвали «оновлену» військову частину «1-м полком Червоного козацтва».

Сталася «раптова зміна масового настрою», коли вірити грубезній книжці «Історія міста Харкова ХХ століття». Виданій, до речі, уже за часів незалежної України – у 2004-му.

Та вірити важко. Бо залишилися спогади більшовиків, які ту «раптовість» готували. Вперто і цілеспрямовано. Збереглися також старі газети з докладним описом найкращого засобу «зміни масового настрою» – прицільного кулеметного вогню…

З відстані у сотню років видається, що 2-ий Український полк отамана Омеляна Волоха був приреченим. Оскільки став чужорідним тілом після того, як у місті більш-менш твердо встановилася Радянська влада. Точніше – цілих три.

Першу уособлював собою народний комісар Антонов, ленінський посланець. Зі штабного вагону, що стояв на сьомій колії станції Харків, він керував боротьбою з контрреволюцією на Дону. В міські справи втручався рідко. Бо призначив для цього спеціальну людину – «комісара Харкова та повіту» товариша Войцеховського. А вже цей Войцеховський добряче допікав своїм самоуправством другій Радянській владі – Харківському Совдепу, очолюваному товаришем Артемом.

Антонов спирався на привезені з Росії загони революційних солдатів та матросів, чисельні і добре озброєні. Сякі-такі «збройні сили» були і у Артема – Червона Гвардія, набрана з харківських робітників. Переважно, латишів заводу ВЕК.

І лише третя Радянська влада – Народний секретаріат УНР-Совітської («неформальний лідер» – Євгенія Бош), не мала власних штиків. Просто надбати не встигла: перший радянський уряд України було сформовано 30 (17) грудня 1917 року. За постановою Центрального Виконавчого Комітету, обраного з’їздом Рад з вельми сумнівною легітимністю. Пізніше радянські історики поіменують його «Першим Всеукраїнським».

Складалася парадоксальна ситуація: народний секретар військових справ був, а от армії у нього не було. А хотілося мати! Тому новопризначений «міністр» – батько українського націонал-комунізму Василь Шахрай, особисто ходив до Москалівських казарм – агітувати козаків за радянську владу. В її новій, національній іпостасі. Туди ж внадився і його заступник – син українського класика Юрко Коцюбинський.

«Полум’яне більшовицьке слово» пролилося на 2-ий Український полк рясним дощем: сама товаришка Бош випробовувала на козаках свої, без перебільшення, видатні ораторські здібності. Те саме робив Іван Кулик, який за кілька років стане відомим письменником. Навідувався до Москалівських казарм і Віталій Примаков, майбутній отаман «Червоного козацтва».

Та на одну лише силу слова більшовики покладатися не стали. І, про всяк випадок, заздалегідь встановили гармату на розташованому поруч з казармами заводі Шиманського.

Час для роззброєння полку був вибраний вдало: йшов Різдвяний тиждень. «Більша частина більш-менш певних козаків роз’їхалася додому», – розповідала пізніше газета «Нова громада». А «Жизнь России» написала про те, що робили інші: «27 декабря в казармах 2-го Украинского полка на Москалевке был солдатский вечер. Веселились, кто как мог, не предчувствуя грозы».

І, здається, веселилися добряче. Судячи з того, що серед поранених під час роззброєння знайшлася стороння особа жіночої статі.

А більшовики підійшли тоді, коли «веселощі» довели козаків до міцного сну – приблизно о третій годині ночі 10 січня (28 грудня).

Чисельність загону, що в непроглядній темряві оточив Москалівські казарми, не вказує жодне з відомих автору джерел. Натомість, всі повідомляють, що загін був зведеним – заїжджі матроси наркома Антонова об’єдналися для такого діла з харківськими червоногвардійцями.

Ленінський посланець ще й панцерний автомобіль їм виділив. Лише один, коли покладатися на спогади Віталія Примакова, надруковані у 1919 році. Або два, якщо вірити харківським газетам. Чи навіть чотири, як стверджував у книжці «Червонці» (1968 р.) співець «червоного козацтва» Ілля Дубинський.

Одначе, сила – силою, та недаремно мовиться: «Спочатку було слово». Вирішальну роль у захопленні свого ж полку відіграв розпропагований більшовиками 3-ій курінь.

Точніше сказати важко. За інформацію «Нової громади», «збільшовиченими» виявилися 11-та, 13-та і 15-та сотні. Іван Кулик згадував, що «червоним» допомагали 9-та і 11-та сотні. Так чи інакше, але сонний 1-ий курінь був оточений і роззброєний за активної участі «своїх», що діяли під керівництвом більшовика Віталія Примакова.

А от з 2-м куренем не склалося: там встигли прокинутися і почали готуватися до відсічі. За Леонідом Полярним («Пролетарская мысль», № 2, 1923 рік), це виглядало приблизно так: «Офицеры готовились к бою, выкатывали пулеметы, хлопали затворы, строили баррикады… В казармах шла лихорадочная работа. Столы, койки, табуреты тащили к окнам, заслоняли их тюфяками, строили бойницы».

Побачивши таку рішучість, більшовики знову згадали про силу слова – розпочали переговори. З єдино можливою у тих умовах «повісткою дня»: зброя в обмін на життя і свободу.

Як саме вони проходили, тепер вже не скаже ніхто. Маємо лише один більш-менш розлогий опис перемовин від згаданого вище Полярного. Одначе, в цьому випадку, довіряти йому не доводиться. Бо автор «забув» про вирішальний аргумент більшовиків, який почули не лише козаки 2-го Українського, а й добра половина Харкова: заговорили кулемети «червоних» панцерників.

За версією газети «Жизнь России», стрілянина продовжувалася десь пів години. Попри явну безнадійність ситуації, з вікон казарми 2-го куреня хтось ще намагався відповідати.

«Червоні», начебто, стріляли вище вікон. Але один козак був убитий і двоє отримали поранення. Врешті-решт, з вікон на землю полетіла зброя…

Більшовикам дістався немалий арсенал. А от який саме – можна лише гадати. «Нова громада» писала про десять захоплених кулеметів, «Земля и воля» називала цифру двадцять чотири. Найбільше число видала «Жизнь России» – близько тридцяти.

З гвинтівками – ще цікавіше. У 1917 році газети писали про дві тисячі втрачених українцями стволів. А у 1968-му (книга спогадів «Червонці») Ілля Дубинський підняв їх кількість аж до семи тисяч. Не просто так! Він чомусь взявся довести, що роззброєння 2-го полку було превентивним заходом. Козаки, начебто, готували «контрреволюційний переворот». Ох, не з їхньою дисципліною!

Хвальковиті більшовицькі мемуари і прихильна до козаків «Нова громада» погоджуються в одному: караульну службу в полку несли абияк. Спали вартові, коли все це почалося! Газета ще й дорікнула більшовикам «нападом на сонних людей після ялинки».

Тепер видається, що претензії, перше за все, варто було виставити комскладу полку: чи не надто вільно почували себе там більшовицькі агітатори? Але, з огляду на тодішнє «революційне» розуміння дисципліни, це було нормальним явищем. Збереглися спогади Георгія Кривоноса, унтер-офіцера 30-го, наскрізь більшовицького полку. Він стверджує, що солдати з Москалівських казарм так само ходили до них у Ващенківські агітувати за Центральну Раду. Тільки з меншим успіхом.

Силу слова довела історія з 1-им Чигиринським полком, який «вірні ленінці» нейтралізували трохи раніше і абсолютно безкровно: організували перевибори командного складу. Замість «радівця» полковника Савицького провели у командири прихильного до більшовиків Сисса. А от з 2-им Українським цей номер не пройшов. Тому довелося задіяти ще й силу зброї.

Підвела українців не лише дисципліна, а й… безмежна наївність. Свідчить про те цікавий лист козака Лебедя, з того самого роззброєного полку, надрукований у «Новій громаді» 11 січня (29 грудня). Схоже, що нічна пригода зі стріляниною його нічому не навчила.

Цитуємо: «Довгі роки ми всі вкупі боролися з ненависним самодержавним режимом і спільними зусиллями досягли перемоги революції. А тепер нам, українцям, більшовики оголосили війну. Брати-товариші, робітники, солдати і селяни! Хіба вам треба задушити волю на Україні? Хіба ви бачите в нас – демократії України – більш страшних ворогів, ніж в поміщиках Гінденбурга? Ні, ми не віримо цьому!».

А треба було вірити!