Війна за місто Лева

Осінь 1918 року, у Західній Європі усе ще лютує Перша світова. Тут ще страхітливі своєю новизною неповороткі танки йдуть в атаку, артилерійські обстріли так же безжально перетворюють нескінчені поля боїв на місячні ландшафти, а поповнення до вичерпаних фронтових підрозділів приходить щоразу молодше. На сході Європи теж вирують пристрасті, цього разу революційні. Тут нації та партії, генерали та отамани намагаються перемогти і збудувати власне на уламках Російської імперії. А поміж тим усе чіткіше чути хрускіт, з яким ламаються глиняні ноги ще двох імперських колосів – Німеччини та Австро-Угорщини.

Дивись також: До 100-річчя Брест-Литовського миру (+карта)

Вони вже фактично програли Велику війну, але хапаються за соломинку марних надій. І якщо держава Гогенцоллернів ще має шанс, зважаючи на порівняно моноетнічне населення, то спадщина Габсбургів розлітається на друзки. Внутрішні протиріччя, а часто – й ненависть, які снували між багатонаціональним населенням цієї, по-суті, клаптикової імперії, підштовхують її до розпаду з утворенням національних, таких омріяних, держав. Вітер змін відчутно й у Львові – ключовому для панування над Східною Галичиною місті. Це розуміють і українські, і польські політики. Починається спринтерський забіг з підготовки планів перейняття влади у свої руки, готуються офіцерські змови та вербуються прихильники, накопичується зброя. Темп наростає після жовтневого цісарського маніфесту про перебудову імперії на засадах федералізму. Провідні гравці в регіоні – українці та поляки – починають гарячково готуватися до перебирання влади у краї. Обидві сторони ґрунтувалися на історичних правах та заявляли про власне етнічне домінування. Питанням залишалося те, кому імперська адміністрація легально передасть важелі управління та хто матиме кращі мускули у вигляді відданих військових підрозділів.

Перший етап цієї гри виграли українці, зумівши без пострілів та крові опанувати столицею краю у ніч на 1 листопада. Ключову роль в цьому відіграли радикально налаштовані молоді фронтові офіцери, чиїм речником виступав сотник УСС Дмитро Вітовський. Саме керований ним штаб зумів спочатку переконати місцевих українських політиків таки випередити поляків, які планували взяти тут владу від австрійців 2-3 листопада. А потім Вітовський з однодумцями оперативно, при мінімальних силах розробили та реалізували план з взяття під контроль Львова. На відміну від старших поколінь, що звикли діяти в руслі легальності та неспішності, так характерних для габсбурзької держави, молоді офіцери, чий характер кувався у молодіжних організаціях та сутичках з польськими однолітками, а потім загартувався в куряві фронтових окопів, не бажали віддавати своє і не боялися кровопролиття.

У той час етнічні українці не мали більшості серед мешканців міста, єдиний повністю український військовий підрозділ – Українські січові стрільці – перебував на Буковині, а подальша поведінка імперської влади та вірних їй частин залишалася у сфері туманних припущень. Тим дивовижніше, як повстанці зуміли з мінімальними силами опанувати за одну ніч ключовими позиціями в місті, тим самим даючи шанс на створення і цивільних органів влади з наступним проголошенням самостійної Західно-Української Народної Республіки, яка охопила усі заселені українцями райони Галичини з перспективою возз’єднання з Закарпаттям та Буковиною.

Основу ударних загонів становили українці – прості вояки австро-угорських військ, розташованих у Львові. Багато з них не мали елементарного фронтового досвіду, адже служили в тилових підрозділах, не кажучи вже про навички ведення боїв у місті. Та й, власне, у місті чимало з них опинилися уперше. Паралельно відбувся мирний процес переходу влади від австрійців до українців і в інших населених пунктах краю. Збулися слова Вітовського, сказані на нараді перед повстанням: «Як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра його напевно візьмуть поляки».

Утім, польські політики та військові у Львові досить швидко оговталися й перейшли у контрнаступ. У ході битви за Львів у листопаді 1918 року було багато цікавого – артилерійські дуелі в місті, запеклі штурми окремих будівель та рішучі контратаки, використання міської каналізації для раптового виходу в тил противників, відчайдушна хоробрість волонтерів, імпровізована бронетехніка… Усього не перелічиш. Як для поляків, так і для українців бої за Львів стали свого роду легендою, навіть культом у подальші роки. Так, в українській історіографії закріпилися терміни Листопадовий Зрив чи Листопадовий Чин на означення повстання.

Ті дні знали й багато прикладів лицарського ставлення до противника та цивільного населення. Мабуть, головна причина цього – те, що командири з обох боків, як правило, належали до офіцерського корпусу австро-угорської армії, де поняття «честь» було не порожнім звуком і не гарною вивіскою. До того ж, вони практично не знали на власному досвіді жахів тотальної війни, які пізнали німці, французи та британці на Західному фронті Першої світової, де тисячні жертви та застосування отруйних газів були звичною справою. Ну і, звісно, ніхто у той час ще не міг уявити пекельних реалій, якими через два десятиліття обернулася Друга світова війна зі своїми концтаборами, килимовими бомбардуваннями, тактикою випаленої землі, безоглядним винищенням мирного населення та військовополонених.

Наступною причиною було те, що цього разу крізь приціл один на одного дивилися вчорашні сусіди, однокласники, а часом навіть друзі чи родичі. А бої ставили під загрозу життя їх рідних, тож ризик незворотних втрат був не примарним, а відчутним для більшості.

Тож для Львова у листопаді 1918 року було абсолютно нормальним паралельне до вуличних перестрілок функціонування затишних кав’ярень та різноманітних магазинів. При цьому комунальні служби намагалися підтримувати порядок у місті, а міська влада більше переймалася браком освітлення та сніговими заметами, аніж ходом боїв.

Перше загальне перемир’я на 24 години було оголошено вже після обіду 2 листопада. Зокрема, сторони обговорювали створення спільної оперативної команди під командуванням українського та польського офіцера, яка мала протидіяти можливим грабежам та мародерству. Наступне перемир’я розпочалося о третій годині ночі 6 листопада. Протягом доби сторони здійснювали обмін тілами загиблих, звільняли інтернованих осіб. Було відновлено роботу шпиталю при духовній семінарії. В українській частині Львова вже від 3 листопада діяв Польський національний комітет, покликаний представляти інтереси мирного польського населення.

На окремих ділянках (єдиного фронту фактично не було – бої тривали навколо ключових об’єктів чи опорних пунктів, лише окремі вулиці перерізали барикади) командири обох сторін домовлялися, що бої тривають за розкладом: з дев’ятої ранку до першої дня. Після обідньої перерви, коли сторони не обстрілювали один одного, перестрілки та атаки поновлювалися і тривали з другої до шостої дня. Неодноразово під час обідньої перерви офіцери з обох сторін сходилися на розмови (нерідко з дегустацією алкогольних напоїв) чи навіть спільне фотографування. Вночі бойові дії не вели. Неймовірно, але були навіть домовленості, що офіцери вправі йти ночувати додому, до родин, навіть якщо ті перебували на дільницях під ворожим контролем. Умовою було повернення зранку на свої позиції, а от порушників інтернували.

Були й кумедні випадки у хвилини перемир’я, як-от візит одного польського сержанта на українські позиції з акордеоном та горілкою. Гість грав біля вогнища для своїх і українців усю ніч. За спогадами учасника тих боїв Францішека Яжембінського, він та його колеги з числа польських офіцерів під час припинень вогню часто заходив до казино на вул. Бема. Туди ж часом могли завітати і українці, яких поляки звали тоді переважно «русинами». Підпоручник згадував, що між противниками в такі хвилини панували дружні та сердечні настрої, не було помітно жодних національних відмінностей.

Між воюючими постійно снували делегації, вести вогонь по яких суворо заборонялося. Щоправда, було кілька випадків, коли українських парламентарів обстрілювали з вікон цивільні поляки. Сторони намагалися мінімізувати використання у межах міста артилерії та гранат, зокрема заборонялося обстрілювати будинки з червоним хрестом. Утім, це не завжди виконувалося обома сторонами та було підставою для взаємних звинувачень.

Діяла домовленість про санітарні патрулі чисельністю до п’яти осіб, які під білим прапором з червоним хрестом були вправі вдень та вночі заходити у зону зіткнення, щоб забирати поранених. Українці та поляки домовилися про обов’язок суворо карати тих своїх вояків, які б обстрілювали санітарів. Польська сторона зобов’язалася утримувати у двох своїх шпиталях хворих і поранених як власних, так і українських вояків, а також вояків вже неіснуючої австро-угорської армії, які ще лікувалися. Після бою за Персенківку, де українці зазнали поважних втрат, поляки надали транспорт для вивезення поранених.

Виявляли вороги і повагу до загиблих противників. Після штурму українцями радіотелеграфної станції у Козельниках на краю міста вони з військовими почестями поховали загиблих польських вояків (у живих залишилося троє з 16, вони відстрілювалися до останнього набою). Поранені полонені отримали від українського командира по чарці коньяку. З них було взято слово честі, що більше не воюватимуть зі зброєю проти українців, не дотримуватися цієї обітниці звільненим дозволило їхнє командування. Але, що цікаво, згідно зі спогадами командир оборони станції вирішив бодай трохи дотримати слова і пішов до наступного бою тільки зі шпіцрутеном. В іншому джерелі зазначено, що незабаром він знову потрапив в український полон і був розстріляний за порушення свого слова.

Ще одна домовленість – екстериторіальність принципово важливих для життя міста об’єктів: міських електростанції та газової станції. Їхні працівники отримали відповідні посвідки, а за роботою цих підприємств слідкувала змішана комісія сторін. Перемир’я також використовували для забезпечення мирного населення харчами. Обом сторонам конфлікту доводилося ще й паралельно боротися з бандами грабіжників та мародерів.

Цікаво, що українська сторона не скористалася шансом розгубленості поляків у перші години після взяття влади й не стала повноцінною військовою хунтою. Так, не було здійснено навіть спроб заарештувати чи бодай інтернувати чільних представників польської громади міста та поляків – офіцерів австро-угорської армії. Тим більше, українці не вдавалися до улюбленого заходу більшовиків – взяття заручників. Дмитро Вітовський прямо відкидав можливість застосувати силу проти польських студентів та молодих польських панночок, які переносили зброю до місць скупчення польських добровольців: «Ми перейняли владу у Львові не на те, щоби війну зводити. Ми її не хочемо. Наша ціль навести лад».

Так, у перші дні у польських офіцерів, що ходили містом чи то на розваги, чи то для розвідки, українські патрулі та вартові просто конфісковували особисту зброю й відпускали. Але згодом, після неодноразових несподіваних нападів на українських вояків та жандармів одягнутих у цивільне поляків було запроваджено розстріл на місці тих, кого затримають з нелегальною зброєю.

У тих боях, ніде правди діти, гуманність та лицарськість усе частіше йшли пліч-о-пліч з приматом тактичних інтересів. Так, 13 листопада українські війська обстріляли будівлю Політехніки, де розташувався шпиталь, в якому перебували як польські, так й українські поранені. Водночас українці регулярно передавали для цього ж шпиталю ліки, вату, гас.

Звісно, стовідсотково засади лицарських герців залишилися на той час тільки на пожовтілих книжкових сторінках, тож обидві сторони конфлікту мали чимало нагод звинувачувати опонентів у злочинній поведінці. Так, польські джерела розповідають, скажімо, про випадки, коли українські офіцери наказували полякам-полоненим нюхати землю, питаючи «Чия вона?» і б’ючи за відповідь «польська». Українських вояків противники звинувачували й у розгромі бібліотеки Оссолінеума та перетворенні її безцінних фоліантів на матеріали для барикади чи використання їх для опалення. Мав місце випадок відмови допустити до полонених лікарів-поляків з обґрунтуванням достатньої кількості українських лікарів.

Зі свого боку, українське командування вказувало на факти перевдягання поляків в українську форму та вчинення терактів проти представників влади. На це польське командування відповідало: «Ми б’ємося відкрито, з піднятим забралом – тільки з озброєним військом». Тим не менше, тодішня українська преса вказує на численні з боку поляків випадки вбивства українців навіть за синьо-жовті стрічки на одязі, пише про факти захоплення полонених під виглядом санітарних патрулів та застосування розривних куль, заборонених міжнародними конвенціями. У звітах українського командування читаємо про катування поляками військовополонених та неодноразові обстріли санітарних автомобілів. Чимало випадків знущань над полоненими та цивільними українцями – на совісті польських добровольчих підрозділів, не керованих кадровими офіцерами та сформованими з напівкримінальної люмпенізованої молоді, так званих батярів.

Один з керівників польських сил Ч. Мончинський у своїх спогадах похмуро змалював ті бої, аж ніяк не вважаючи їх лицарськими: «Війна у Львові була страшно кривава через цілий час її тривання. Її можна порівняти зі світовою війною. Львівські жертви були більші, бо це була специфічна війна, на невеликій території». Своєю чергою, український політик Л. Цегельський говорив про ті бої, як про «справжнє пекло».

Під час останнього перемир’я, укладеного 18 листопада, поляки підступом захопили нижній поверх казарми Фердинанда та намагалися підірвати її, щоб знищити українських вояків, які засіли вище. Після протесту українського командування про порушення домовленостей, поляки вивели свої підрозділи з казарми. До залишення українськими військами міста залишалося чотири дні… А вже 22 листопада місцеві поляки вітали один одного вигуками «Львів наш!».

Три тижні у місті тривали бої, які завершилися програшом української сторони. Тому було багато причин, передусім – чисельна і кадрова перевага польських військ, яким досить оперативно надійшли на підмогу досвідчені підрозділи з Кракова (українцям дорого обійшлося те, що вони ще на початку листопада не підірвали мости через Сян у Перемишлі). Додайте сюди брак амуніції, мінімум офіцерів (передусім бракувало їх з фронтовим досвідом) та часту зміну командувачів, нерідко – дезертирство, нерідко – агресивно вороже оточення, відсутність достатніх власних резервів, трохи безладу через дезорганізацію, трохи злочинної недбалості (включно з нехтуванням перетину транспортних артерій між містом та етнічними польськими землями) – маєте рецепт поразки. З іншого боку, українські війська відступили з міста не розгромленими, врятувавши себе від оточення переважаючими ворожими силами. Це дало змогу зберегти тих людей, які стали основою для Галицької Армії й відважно воювали ще два роки, мріючи таки повернутися до своєї столиці. Не їх вина, що проти них були краще озброєні та переважаючі чисельно вороги, відсутність союзників та боєприпасів, тиф і голод.