Актуальне

Нефаховість, фальсифікації та плагіат: дисертація Олесі Стасюк (частина 2)

24 грудня 2021 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 27.053.01, що діє при Університеті Григорія Сковороди в Переяславі, генеральна директорка Національного музею Голодомору-геноциду Олеся Стасюк захистила докторську дисертацію на тему: «Інститут уповноважених у здійсненні Голодомору-геноциду 1932–1933 років в УСРР».

Напередодні дисертантка та її науковий консультант проф. Володимир Сергійчук опинились в епіцентрі масштабного скандалу, спричиненого виданням «Геноцид українців 1932–1933 за матеріалами досудових розслідувань» (упорядники О. Петришин, М. Герасименко та О. Стасюк). Книга виявилась видавничим фальсифікатом, а у вміщеному у ній Висновку комплексної судової історико-криміналістичної експертизи від 10.12.2020 р. № 979 були викриті численні фальсифікації та маніпуляції.

Проігнорувавши оприлюднені напередодні захисту виявлені у тексті докторської дисертації О. Стасюк факти плагіату та грубих помилок, спеціалізована вчена рада Д 27.053.01 одноголосно проголосувала «за» присудження дисертантці наукового ступеня доктора історичних наук.

Скандал навколо сфальсифікованого видання та демонстративне нехтування членами спеціалізованої вченої ради Д 27.053.01 засадами науковості та академічної доброчесності змусили групу істориків уважно ознайомитись із текстами докторської дисертації, автореферату та наукових праць, в яких апробовано результати дослідження О. Стасюк.

Результатом аналізу став лист на адресу Міністра освіти і науки України, де були викладені виявлені у текстах О. Стасюк численні випадки плагіату та різноманітних фальсифікацій. Фахівці наголосили на необхідності провести додаткову експертизу дисертації для скасування рішення спеціалізованої вченої ради про присудження О. Стасюк наукового ступеня доктора історичних наук.

Громадський просвітницький проєкт LikБез. Історичний фронт на основі наведених у листі до МОН України даних підготував низку публікацій для наочної демонстрації кричущих випадків нефаховості дисертантки та майже суцільного порушення нею засад академічної доброчесності.

У першому дописі йшлося про ганебне зловживання дисертанткою багаторядковими цитатами з документів (до 2,5 сторінок), які разом із абсолютно зайвими уточнювальними  коментарями діловодного характеру склали майже п’яту частину основного тексту (мова йде про 25 розділи) докторської дисертації. Завдяки такому цитуванню, що фактично засвідчило відсутність авторської концепції та банальне нерозуміння проблеми, дисертантка збільшила обсяг тексту до необхідного для докторської мінімуму. Досягти змістовності за допомогою суцільного цитування у О. Стасюк не вийшло і не могло вийти.

У другій публікації звернемо увагу на деякі особливості джерельної бази так званого дослідження, зосередившись передусім на архівній складовій.

__________

Якщо оцінювати джерельну базу докторської дисертації О. Стасюк за авторефератом, то обсяг опрацьованих дисертанткою архівних документів не може не вразити.

«Архівні документи і матеріали» (так у тексті), за словами дисертантки, посідають «центральне місце серед джерел», до того ж більшість з них «до наукового обігу були введені вперше» (с.7 автореферату).

Поіменно названі 15 архівів та перераховані номери (sic!) 57 фондів, в яких зберігається «великий обсяг» партійних і радянських документів, а також документів ДПУ-НКВС, що стосуються тематики дисертації (c.7–8).

Screenshot_1

Очевидно, на підставі цього детального списку мало скластись враження, що дисертантка виконала значну дослідницьку роботу: щонайменше по кілька днів провела в читальних залах кожного із названих архівів, за архівними путівниками виявила відповідні її темі фонди, опрацювала описи, знайшовши потрібні для розкриття теми справи, уважно ці справи проглянула та скопіювала документи, які допомогли б розкрити тему дисертації.

Ну ж бо «Дисертація містить результати власних досліджень», як написано на титульному аркуші.

Чи було так насправді?

Насамперед наголосимо: наведений в авторефераті глухий перелік номерів архівних фондів без їх (фондів) узагальненої характеристики та систематизації ні про що не говорить. Таким чином можна писати будь-які числа зі стелі. Дисертація ж на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук не може містити набір випадкових цифр.

Традиційно до такого окозамилювання вдаються тоді, коли уявлення про фонди та їхній склад береться у кращому випадку із фондових анотацій, а у гіршому – із їхніх назв.

Фаховим джерелознавчим аналізом даний перелік не є. Це – банальна профанація.

__________

Натомість офіційні опоненти досить високо оцінили обсяг та репрезентативність джерельної бази докторської дисертації О. Стасюк.

Доктор історичних наук, професор, професор кафедри історії України Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара Олександр Нікілєв відзначив, що «значний масив джерел вперше вводиться до наукового обігу, особливо це стосується його архівної складової…» (с.2 відгуку).

Доктор історичних наук, професор, професор кафедри гуманітарних наук, культури та мистецтва Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського Ганна Капустян звернула увагу на залучені дисертанткою архівні матеріали, велика кількість яких, на думку опонентки, була вперше введена до наукового обігу (с.3 відгуку).

Г. Капустян навіть перерахувала 13 архівів, матеріали яких були використані у дисертації.

Процитуємо: «здобувачкою були досліджені матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) та справи Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України), фонди державного архіву Вінницької, Одеської, Харківської, Полтавської, Хмельницької, Запорізької, Кіровоградської, Полтавської, Дніпропетровської Херсонської, Луганської, Миколаївської областей. Окреме місце у джерельній базі займають документи з Галузевого державного архіву Служби безпеки України» (с.3) (загалом тут 14 позицій, але Держархів Полтавської області помилково у переліку згаданий двічі).

Доктор історичних наук, професор, професор кафедри історії України Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Олександр Комарніцький джерельну базу докторської дисертації у 627 назв джерел і літератури охарактеризував як «значну» (с.3 відгуку). Він також навів перелік державних архівів та порахував (припускаємо, що за авторефератом) кількість опрацьованих дисертанткою фондів державних архівів.

Процитуємо: «Використано архівні справи близько 60 фондів державних архівів: двох центральних (ЦДАВО та ЦДАГО України), галузевого державного архіву Служби безпеки України, Державних архівів Вінницької, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Чернігівської областей» (с.3).

__________

Розглянемо, які архівні джерела дисертантка ввела до наукового обігу та яким чином вона це зробила.

У Списку використаних джерел та літератури дисертації О. Стасюк у підрозділі Архівні джерела (с.407–430) зафіксовано 147 позицій, причому 1 позиція (під номером 11) є хибодруком.

Таким чином, згідно цього Списку дисертантка посилається на 146 архівних справ. Відверто кажучи, для докторської дисертації із заявленої проблематики це виглядає не солідно. Але менше з тим.

Ці 146 справ репрезентують 56 фондів 16 українських державних архівів:

трьох центральних (Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України); Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України), Центрального державного історичного архіву, м. Львів (ЦДІАЛ України));

одного галузевого (Галузевого державного архіву СБУ (ГДА СБУ))

та 12 обласних (державних архівів Вінницької, Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Одеської, Хмельницької, Харківської, Чернігівської, Миколаївської та Херсонської областей – перелік подаємо не за алфавітом, а так, як наведено у Списку).

Просте зіставлення даних дисертації та автореферату висвітлює кілька невідповідностей:

в авторефераті не згаданий Державний архів Львівської області;

в авторефераті названі 2 фонди Держархіву Харківської області, посилання на які в дисертації відсутні (це ф.П-158 (Партійний комітет первинної парторганізації КП(б)У і КПУ Виробничого об’єднання «Харківський завод електроапаратури», 1943–1991 рр.), що тематично та хронологічно не стосується теми дисертації) та ф.Р-364 (Білоколодязький районний комітет незаможних селян, 1921, 1924–1925 рр.), зв’язок якого із темою дисертації досить умовний);

номери ще двох фондів інших двох обласних архівів не співпадають (в авторефераті згаданий ф.326 Держархіву Дніпропетровської області, що хронологічно абсолютно випадає із тематики (це фонд дорадянського періоду); в дисертації замість нього є посилання на ф.Р-305; а ф.Р-362 Держархіву Чернігівської області у дисертації позначений як ф.П-362).

Припускаємо, ці невідповідності могли з’явитись, якщо текст автореферату передував остаточному тексту дисертації. Але надмірну увагу їм не надаватимемо. Звісно, вони свідчать про нефаховість дисертантки, але їх можна списати і на просту неуважність.

__________

Значно цікавіше подивитись, скільки разів дисертантка посилається на ту чи ту справу та яким чином посилається.

Найперше привертають увагу посилання, які умовно можна назвати «колективними». Вони наведені у підрозділі «1.2. Джерельна база дослідження» на с.71–74.

Що таке «колективне посилання»?

Це глухий перелік номерів справ через кому на підтвердження якогось узагальнення, яке виглядає як скорочений фрагмент архівної анотації до фонду і яке в принципі можна застосувати чи не до всіх справ цього фонду.

Наприклад, на с.71 дисертантка зазначає:

«Серед описів фонду [мова йде про ф.1 ЦДАГО України] саме №20 представлений документами відділів ЦК КП(б)У в довоєнний період (1918 – 1941 рр.). Справи опису містять циркулярні листи, інструкції і постанови ЦК РКП(б), ЦК КП(б)У, протоколи, виписки з протоколів засідань політбюро і оргбюро ЦК КП(б)У, направлені партійним і радянським органам та закладам, спецповідомлення ГПУ УСРР, доповідні записки, листи, телеграми до ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У, зведення, статистичні дані щодо членів партії, довідки уповноважених» [посилання 170].

Посилання 170 виглядає таким чином:

[170] ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 129, 131, 134, 135, 136, 427, 990, 2988, 3154, 5243, 5255, 5256, 5285, 5381, 5390, 5398, 5459, 5557, 5876, 6200, 6339, 6350, 6390.

Тобто після фактично анотації опису 20 фонду 1 ЦДАГО України, у складі якого є тисячі справ, що відповідають цьому означенню, згадано лише 23 справи, на які де факто посилається дисертантка в основному тексті дисертації.

Ще більш феєричною є характеристика документів з фондів ЦДАВО України.

Лише один приклад. На с.72 дисертантка пише:

«У фонді №27 (Міністерство сільського господарства УРСР) зберігаються документи сільськогосподарських управлінь, звітна документація за різними галузями сільського господарства» [посилання 173].

Принагідно зауважимо, що назва фонду у Списку використаних джерел і літератури (с.408) наведена інша – «Фонд 27. Народний комісаріат земельних справ УРСР (Наркомзем УРСР), м. Харків, з 1934 р.- м. Київ». Саме ця назва відповідає міжвоєнному періоду та є більш правильною. Втім, винесемо за дужки правила називання фондів. Дивує плутанина із назвами. Ця плутанина спонукає до припущення, що різні частини дисертації писали різні люди. Інакше звідки з’явились різні назви одного й того самого фонду без будь-яких пояснень?

Що ж до посилання 173, то воно складається лише із 3 справ, згаданих пізніше у тексті:

[173] ЦДАВО України. Ф. 27. Оп. 3. Спр. 863; Оп. 11. Спр. 87; Оп. 15. Спр. 507.

А що з рештою справ фонду? І що такого особливого у згаданих справах? Не зрозуміло.

Вірніше, зрозуміло: даний тип посилань – це чергове окозамилювання.

Методика цього окозамилювання досить примітивна. Бо, приміром, для ф.3040 справ не вистачило, і опис цілого фонду («Фонд №3040 містить циркуляри, розпорядження стосовно оподаткування селянських господарств та особливостей кампанії щодо реалізації планів оподаткування» (с.72)) містить посилання лише на одну справу. Це виглядає вбого та смішно.

Замість джерелознавчого аналізу конкретних справ, обраних для розкриття теми, дисертантка, абсолютно не напружуючись, у скороченому та часом спотвореному вигляді подала анотації до архівних фондів. Це яскрава демонстрація нефаховості. Претендентка на науковий ступінь доктора історичних наук спромоглася лише на плагіат довідкової інформації.

Детальніше ознайомитись із застосованим стилем так званого «джерелознавчого аналізу» можна на прикладі двох сторінок (див. с.71–72).

Screenshot_2

Незвичною (для історичних текстів) рисою аналізованої нами дисертаційної роботи є також те, що багато архівних справ згадані у посиланнях лише двічі. Перший раз – у складі вже названих окозамилювальних «колективних посилань» (надалі на них увагу не звертатимемо), другий – безпосередньо у тексті.

Щобільше, в основному тексті дисертації часто існує лише одне-єдине посилання на конкретний фонд чи навіть архів.

Тобто схема така:

«1 фонд – 1 справа – 1 посилання» (як, приміром, у ЦДАВО України, де із 5 фондів 2 фонди представлені посиланнями по одному разу)

або «1 архів – 1 фонд – 1 справа – 1 посилання» (це стосується Держархівів Луганської, Миколаївської та Херсонської областей).

Будь-який історик, який сумлінно працює з архівними документами та самостійно пише дослідження, знає, що це нонсенс. Найбільш поширеною практикою є багатократне звернення дослідників до певних справ. Трапляються й такі справи, що є справжніми фактографічними скарбами, що дозволяють сформувати нові тези, підтвердити або спростувати затверджені стереотипи. Якщо ж автор звертається до джерел лише для ілюстрування загальновідомих фактів або для збільшення кількості архівних посилань, коли переважає схема «одна справа – одна згадка в джерелознавчому огляді – одна згадка у тексті», то це є непрямою ознакою плагіату.

Водночас у дисертації є справи, на які дисертантка посилається часто і навіть дуже часто. Наприклад, на справу 281 (ф.1, оп.6 ЦДАГО України) знаходимо 40 посилань (41 – із «колективним посиланням»), вони згруповані на с.236–269. На справу 282 з того ж опису на с.269–287 є 24 посилання (25 – з «колективним»).

І саме такі справи представлені багаторядковими прямими цитатами, про які йшлося у попередньому дописі.

Звідки ж така диспропорція? В чому причина?

__________

Напередодні захисту докторської дисертації О. Стасюк у соціальній мережі Facebook ширилися чутки про те, що дисертантка в архівах самостійно не працювала.

«Не варто вірити злим наклепам!», – подумала я після тріумфального рішення спеціалізованої вченої ради Д 27.053.01 Університету Григорія Сковороди в Переяславі надати дисертантці омріяний науковий ступінь та пішла переглядати зазначені О. Стасюк у дисертаційному Списку використаних джерел та літератури архівні справи de visu.

Якщо хто не знає, de visu означає особисте ознайомлення із архівними справами та перегляд аркушів користування документами. Аркуші користування є в кожній архівній справі: на них всі дослідники, які беруть справу до рук, позначають дату перегляду, своє ім’я та інколи тему дослідження. Це – обов’язкове правило.

Як киянка я зосередилась на двох центральних архівах – ЦДАВО України та ЦДАГО України. Справи у Державних архівах Полтавської та Херсонської областей на моє прохання погодились переглянути історики Ігор Сердюк із колегами та Наталя Кузовова, за що складаю їм щиру подяку.

Результати перегляду 19 справ у ЦДАВО України, 40 справ у ЦДАГО України, 3 справ у Держархіві Полтавської області та 1 справи у Держархіві Херсонської області виявились невтішними.

Підпис дисертантки був виявлений лише на аркуші користування документами 1 (прописом – однієї) справи у ЦДАГО України. Інші архівні справи дисертантка в руках не тримала. Та й ту єдину справу О. Стасюк дивилась аж 20 жовтня 2021 р., тобто вже тоді, коли формально дисертація була прийнята спецрадою до захисту.

Screenshot_3

Можна припустити, що підпис Олесі Стасюк з’явився на цій справі випадково.

Того дня, 20 жовтня 2021 р., у ЦДАГО України генеральній директорці Національного музею Голодомору-геноциду Олесі Стасюк показували унікальні архівні матеріали, про що свідчить повідомлення на сайті Музею.

Screenshot_21

На згадану справу, до речі, у дисертації є лише 2 посилання – «колективне» та на підтвердження цитати на 6,5 рядків.

__________

Разом з тим з’ясувалось, що деякі справи, на які є посилання в дисертації О. Стасюк, дивились співробітники Інституту дослідження Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду, генеральною директоркою якого є дисертантка.

Зокрема, в ЦДАГО України у червні – серпні 2021 р. найчастіше копіювала справи, документи з яких потім були процитовані у дисертації О. Стасюк, старший науковий співробітник відділу історичних досліджень Голодомору-геноциду Ніна Лапчинська.

Наголошу ще раз: саме ті справи, які переглядала Н. Лапчинська, представлені у докторській дисертації О. Стасюк довжелезними цитатами та мають найбільшу кількість посилань.

Збіг? Випадковість? Чи застосування адмінресурсу? Схиляюсь до останнього.

Screenshot_4 Screenshot_5

Мені можуть заперечити, що зараз досліднику не обов’язково працювати безпосередньо в архіві. Можна замовити цифрові копії чи навіть переглянути представлені архівом цифрові копії онлайн (до речі, про чудовий онлайн-ресурс ЦДАГО України ні дисертантка, ні Н. Лапчинська не знали).

Можна, зрештою, звернутись по допомогу до колег із проханням знайти та скопіювати конкретну справу / документ. Або ж навіть скористатись допомогою спеціального помічника (Archival Assistant), який (яка) зможе виявити потрібні документи, що заощадить автору час.

Все можна. Але у пристойному товаристві про таку допомогу заведено згадувати та дякувати – у тексті за авторством О. Стасюк таких згадок немає. Та й, погодьтесь, не пасують послуги архівного помічника до докторської дисертації, яка за умовчанням має бути самостійним дослідженням, про що, зокрема, йдеться у відгуках опонентів.

Засвідчуючи, що її дисертація «містить результати власних досліджень», дисертантка навіть у київських архівах самостійно не працювала. Очевидно, що вона взагалі у перерахованих нею архівосховищах не була.

Якщо винести за дужки документи, що були зібрані співробітниками Інституту дослідження Голодомору, і які використала у своїй докторській дисертації генеральна директорка, все одно залишається питання: звідки взялись інші архівні посилання?

Відповідь виглядає очевидною.

Більшість  архівних посилань було «запозичено» дисертанткою із давно опублікованих збірників документів та матеріалів. Ще певна кількість архівних посилань «перекочувала» до докторської дисертації разом із сплагіаченими текстами інших авторів.

Приклади такої ганьби систематизовано викладені у вищезгаданому листі до МОН України у Додатку 4 (у порівняльній таблиці наведені архівні посилання із дисертації О.Стасюк і на відповідні збірники документів) та у Додатку 1 (продемонстровані випадки плагіату тексту разом із архівними посиланнями).

Дисертантка видала чужі результати архівних пошуків за свої (детальніше про це йдеться у Додатку 5, де узагальнені дані по архівам).

Між іншим, «схема», за якою у дисертації «з’явились» архівні посилання, виявилась елементарною. Під час переказу або списування із археографічних видань чи праць колег дисертантка у примітках зазначала збірник (працю) та через крапку з комою наводила архівний шифр. Потім, в залежності від кількості однотипних посилань поспіль, щось одне прибиралось – або посилання на збірник документів (працю), або посилання на архів. Але в деяких місцях дисертантка не догледіла і залишила обидва посилання, порівняння яких і дозволило зрозуміти механізм шахрайства.

__________

У дисертації є ще кілька винятково обурливих моментів, про які хочу розповісти.

__________

Я недаремно на початку цитувала переліки архівів, наведені в авторефераті й дисертації О. Стасюк та відтворені у відгуках офіційних опонентів професорів Г. Капустян та О. Комарніцького.

Шановні читачі! Вас нічого у цих списках архівів не здивувало?

Ви не «перечепились» через Державний архів Луганської області?

Screenshot_8

Фрагмент Списку використаних джерел та літератури з дисертації О.Стасюк (с.423–424) із «опрацьованою» справою з фонду П-5 з Державного архіву Луганської області

А дарма.

Фаховим (дійсно фаховим) професійним історикам добре відома доля архівних фондів, що перебували на зберіганні у Державних архівах Донецької та Луганської областей станом на 2014 рік.

Ці фонди залишились на тимчасово непідконтрольній українській владі території.

У Сєвєродонецьку, куди перебазувався у 2014 р. колектив Державного архіву Луганської області, знаходяться одиничні справи до 1943 р., що надійшли на зберігання вже після переїзду.

Справ фонду П-5 (Луганський міський комітет КПУ, м. Луганськ), на 136-ту справу якого посилається у докторській дисертації О. Стасюк, у Сєвєродонецьку немає.

Зрештою, це легко перевірити на сайті архіву.

Screenshot_7

Скрін зі сторінки веб-сайту Державного архіву Луганської області, м. Сєвєродонецьк “Списки та реєстри фондів архіву” (дата скріну – 11.02.2022)

 

Screenshot_6

Скрін із Excel-файлу “Список фондів організацій колишньої Комуністичної партії України, які зберігаються в Державному архіві Луганської області (станом на 01.01.2014)” (дата скріну – 11.02.2022)

Даний приклад засвідчує не лише надзвичайно низький професійний рівень дисертантки, яка на восьмому році російсько-української війни не знає про ситуацію з Держархівом Луганської області.

Це ще й свідчення нефаховості наукового консультанта проф. В.Сергійчука, який вважає себе знавцем українських архівних фондів.

Це свідчення нефаховості офіційних опонентів професорів Г. Капустян та О. Комарніцького, які у відгуках похвалили дисертантку за плідну роботу у численних архівах, в тому числі і Луганському.

Це свідчення нефаховості членів спеціалізованої вченої ради Д 27.053.01, що діє при Університеті Григорія Сковороди в Переяславі, які «на ура» захистили О.Стасюк.

Чи можна припустити, що дисертантка відвідала тимчасово окупований Луганськ для ознайомлення із однією-однісінькою справою?

Чи вона все-таки «позичила» архівне посилання зі збірника документів Голодомор на Луганщині 1932–1933 рр.: Науково-документальне видання / М. М. Старовойтов, В. В. Михайличенко. – К.: ВД «Стилос», 2008. – С.152–159 ?

До речі, цей збірник був виданий в рамках програми Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» «Уроки історії: Голодомор 1932–1933 рр.», яку на той час очолювала експертка департаменту культурологічних програм Фонду Олеся Стасюк. Отже, не знати про цю книгу вона не могла, проте жодного разу у дисертації не згадала.

Screenshot_31

Ліворуч – сторінка дисертації О.Стасюк із посиланням на Державний архів Луганської області, де процитована (до речі, некоректно процитована) постанова бюро Луганського міськкому КП(б)У від 3 січня 1933 р. Праворуч – кілька сторінок із збірника документів «Голодомор на Луганщині 1932–1933 рр.» (2008), де опублікована постанова бюро Луганського міськкому КП(б)У від 3 січня 1933 р.

__________

Не можу не згадати одне унікальне «колективне посилання». Воно привернуло увагу тим, що 6 (шість) перерахованих у ньому справ в основному тексті (тобто у розділах 2–5) не процитовані, посилань на них більше немає, але до Списку використаних джерел та літератури ці справи включені.

Screenshot_9 Screenshot_10

Оскільки ці справи дисертантка не переглядала, посилання на них були долучені для демонстрації значної «архівної» дослідницької діяльності О. Стасюк. Про їхній ймовірний зміст дисертантка, гадаю, склала уявлення із перефотографованого кимось архівного опису.

Дивує, що були наведені посилання лише на 6 справ. Якщо йти шляхом дисертантки, то на підставі 9-го опису ф.1 ЦДАВО України до Списку використаних джерел та літератури можна було би додати ще справ 80. Ото був би «доробок»!

Screenshot_11

__________

Ну і насамкінець про, так би мовити, «перлини» «архівної роботи» дисертантки, що  засвідчили водночас і плагіат, і фабрикацію особистого внеску, і застосування адміністративного ресурсу та, зрештою, банальну професійну безграмотність.

У Списку використаних джерел та літератури на с.420–421 згадані 3 справи Державного архіву Полтавської області.

Screenshot_12

Тут одразу впадає в око незграбна назва справи 842 з опису 2 фонду П-2 «Васик Х.О. Оржицький – орг.». Таких заголовків справи зазвичай не мають. Перевірка de visu засвідчила самодіяльність упорядника Списку, що бачив хіба що фотографію титульного аркуша справи.

Замість дивного заголовку мало б бути чітке:

Спр. 842. Васик Х.О.: [Особова справа]. 1932–1933. 48 арк.

Але це дрібниця у порівнянні із наступними двома позиціями.

Згадана під позицією 94 «справа 42 (Звіт про роботу Полтавської партколегії за період 1933 – 1934 рр. Харківська обласна КК РСІ. Поч. 1933. Закінч. 1934)» позначена як така, що міститься у ф.Р-12 (Абазівський волосний виконавчий комітет рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів (волвиконком), с. Абазівка Полтавського повіту Полтавської губернії).

Дисертантка, очевидно, здивується, але опис фонду Р-12 оцифрований та викладений онлайн на сайті Державного архіву Полтавської області.

В цьому опису 1 (прописом – одна) справа. І вона містить документи не за 1933–1934, а за 1922 р.

Screenshot_13

Насправді при посиланні на зазначену у дисертації справу треба було вказувати не фонд Р-12, а фонд П-12.

Цей фонд П-12 має назву «Полтавський міський комітет Компартії України», і саме в ньому є справа 42 із наведеним у дисертації заголовком.

Подібним чином сфальсифікована і позиція 95 Списку. Причому тут помилка не подвійна, як у попередньому випадку, а навіть потрійна.

У дисертації зазначено, що «справа 11 (Директивні вказівки Харківського обкому КП(б)У райпарткому, політвідділам МТС про заготівлю овочів, копанню, возінню і здаванню буряка цукровим заводам, виконанню плану хлібоздачі і т. ін. Поч. 4 січня 1933 р.)» знаходиться у «ф.35 (Кустолівський волосний виконавчий комітет рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів (волвиконком), с. Кустолове Кобеляцького повіту Полтавської губернії)» (переклад назв справи та фонду зроблений дисертанткою).

Дисертантка, підозрюю, буде вражена, але фонду 35 (а за шифром це мав би бути фонд дорадянського періоду) в Анотованому реєстрі описів Державного архіву Полтавської області немає.

Натомість відповідно до Анотованого реєстру описів. Фонди періоду після 1917 року (том 2 частина 1), фонд під заголовком «Кустолівський волосний виконавчий комітет рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів (волвиконком), с. Кустолове Кобеляцького повіту Полтавської губернії» має шифр Р-35.

І цей фонд (а саме його назва наведена у дисертації!) складається з 1 (знову прописом: однієї) справи з документами за 1922–1923 р.

Screenshot_14

А у дисертантки йдеться про справу 11 та 1933 рік.

Дисертантка вчергове помилилась. Названа у дисертації справа знаходиться у фонді П-35, він має назву «Карлівський райком Компартії України Полтавської області».

__________

Ситуація із описом однієї (!) використаної у дисертації справи з Державного архіву Херсонської області ще сумніша.

На цю справу дисертантка традиційно посилається двічі. Перший раз – під час так званого огляду джерельної бази дослідження, де через кому називає фонди архівів, які нею начебто «були опрацьовані» (с.73). Другий раз  – при цитуванні постанови Херсонського міськкому КП(б)У від 1 березня 1932 р. (с.163).

У Списку використаних джерел та літератури на с.430 ця справа описана так (позиція 147):

Screenshot_15

Фаховий дослідник одразу зверне увагу, що тут якась неймовірна плутанина.

За номером фонду це мав би бути фонд дорадянського періоду, тож до чого тут постанова Херсонського міськкому КП(б)У?

У названій справі зберігаються документи за 1922–1923 рр., а чому йде посилання на документ 1932 року?

І чому дисертантка посилається на архів, якщо цей документ добре відомий, бо вже опублікований щонайменше у трьох документальних збірниках?

Оскільки науковий консультант дисертантки проф. В.Сергійчук не знайшов часу пояснити О. Стасюк особливості номенклатури справ обласних архівів, візьмемо функцію ліквідації її безграмотності на себе. Звісно, таке пояснення не було б потрібне, якби дисертантка справді працювала  з названими нею документами, адже у такому разі вона навела  б справжні їхні назви та шифри.

За сучасними реєстрами фонд 185 Державного архіву Херсонської області – це фонд Херсонської тютюнової фабрики Лермана, що містить документи за 1916–1917 рр. Зрозуміло, що постанова Херсонського міськкому КП(б)У від 1 березня 1932 р. зберігається в іншому фонді.

Але ж крім чергового незбігу, варто відзначити й черговий «вагомий внесок» дисертантки в справу введення до наукового обігу «нових», «самостійно опрацьованих», джерел і фактів!

Вперше згаданий дисертанткою документ був опублікований у 1990 році. У той час у збірнику документів в археографічній легенді було абсолютно коректне посилання на Партархів Херсонського обкому Компартії України.

Screenshot_16

При передруці у 2007 р. упорядник не уточнив нового шифру фонду, що був змінений внаслідок влиття Партархіву Херсонського обкому КП(б)У до складу Державного архіву Херсонської області, і у збірнику документів і матеріалів дав попереднє посилання разом із відсилкою на першопублікацію.

Screenshot_17

Правильний шифр фонду (ф.П-185) був наведений лише у збірнику документів «Херсонщина. Голодомор. 1932–1933» (2008), якого дисертантка (ще раз нагадаю – генеральна директорка Національного музею Голодомору-геноциду), вочевидь, в руках не тримала, його у Списку джерел та літератури немає.

Screenshot_35

Також даний документ можна легко знайти як онлайн-публікацію на Цифровому архіві Голодомору, де зазначені всі наведені вище публікації.

Screenshot_19

Оскільки дисертантка у своїй роботі посилалась на ф. 185, то, найімовірніше, архівний шифр вона «запозичила» зі збірника 2007 року.

Фактично у Списку використаних джерел та літератури докторської дисертації О. Стасюк посилання на одну справу (с.430) одночасно містить згадки про 3 фонди – фонд 185, фонд П-185 та фонд Р-185, що демонструє кричущу безграмотність.

Screenshot_20

Нагадаємо, що саме процитувала авторка. На с.163 вона вказала на постанову Херсонського міськкому КП(б)У від 1 березня 1932 року, у якій наголошувалося на потребі вжити «найрішучіших заходів адміністративно-фінансового натиску до злісних нездавців хліба», але при цьому у Списку використаних джерел назвала справу Миколаївського губернського виконкому за 1922–1923 роки.

Правильний опис справи, що містить цитований документ, мав би мати такий вигляд:

Ф.П-185 (Херсонський міський партійний комітет КПУ), оп.1, спр. 2 (Протоколи засідань бюро Херсонського міського комітету КП(б)У). 1 березня – 21 червня 1932 р. 155 арк.

__________

Дані приклади безумовно підтверджують, що дисертантка в архівах не була і зі справами не працювала, а архівні посилання сплагіатила. Водночас вони демонструють абсолютне нерозуміння О.Стасюк номенклатури справ обласних архівів та дають підстави припускати, що різні частини роботи писали різні особи.

Тобто так звана докторська дисертація О. Стасюк переповнена плагіатом, фальсифікаціями та безграмотними твердженнями.

Це – ганьба.

__________

І цю ганьбу разом із дисертанткою розділили її науковий консультант проф. В. Сергійчук та наукові опоненти професори О. Нікілєв, Г. Капустян та О. Комарніцький.

Цю ганьбу підтримали члени спеціалізованої вченої ради Д 27.053.01 Університету Григорія Сковороди в Переяславі:

голова спеціалізованої ради:

д.і.н., проф. В.К.Молоткіна (Університет Григорія Сковороди в Переяславі)

заступник голови:

д.і.н., проф. В.П.Коцур (Університет Григорія Сковороди в Переяславі)

учений секретар ради:

к.і.н., доцент О.Ф.Глоба (Університет Григорія Сковороди в Переяславі)

члени ради:

д.і.н., проф. О.М.Гончаренко (Університет Григорія Сковороди в Переяславі)

д.і.н., проф. І.В.Довжук (Університет Григорія Сковороди в Переяславі)

д.і.н., проф. М.М.Ігнатенко (Університет Григорія Сковороди в Переяславі)

д.і.н., проф. Г.Д.Казьмирчук (Університет Григорія Сковороди в Переяславі)

д.і.н., проф. В.П.Капелюшний (Київський національний університет імені Тараса Шевченка)

д.і.н., проф. Н.І.Коцур (Університет Григорія Сковороди в Переяславі)

д.і.н., проф. В.В.Куйбіда (Університет Григорія Сковороди в Переяславі)

д.і.н., проф. В.І.Кучер (Національна наукова сільськогосподарська бібліотека НААН України)

д.і.н., доцент І.М.Левченко (Університет Григорія Сковороди в Переяславі)

д.і.н., ст.н.сп. О.М.Любовець (ПВНЗ «Міжнародний науково-технічний університет імені Юрія Бугая»)

д.і.н., проф. М.І.Ніколаєв (Університет Григорія Сковороди в Переяславі)

д.і.н., проф. С.В.Орлик (Центральноукраїнський національний технічний університет)

д.і.н., проф. Н.О.Пасічник (Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка)

д.і.н., проф. Р.Я.Ріжняк (Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка)

д.і.н., ст.н.сп. В.М.Ткаченко (Університет Григорія Сковороди в Переяславі)

д.і.н., проф. В.П.Шевчук (Національний університет оборони України імені Івана Черняховського Міністерства оборони України)

__________

Далі буде.

__________

Screenshot_26

Будівлі Державного архіву Луганської області та архіву Луганського обкому КП України, м. Луганськ.

На фото: Будівлі Державного архіву Луганської області та архіву Луганського обкому КП України, м. Луганськ.

Джерело фото: Документальна виставка онлайн на сайті Державного архіву Луганської області, м. Сєвєродонецьк.

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».
Вгору