Газети сталінського Харкова: несподіваний ракурс

5 травня, щорічно, в часи, не такі вже й далекі, урочисто святкували День радянського друку. Бо саме 5-го вийшло колись перше число більшовицької газети з претензійною назвою «ПРАВДА».

Тому відзначити призабуте свято інакше, ніж правдою про радянську журналістику, було би просто незручно. Тим більше, що правда знайшлася. Але не в газетах – серед документів партійної чистки 1934-35 років.

«Прориви» і досягнення харківських газетярів, їхні біографії та ділові характеристики, особисті проблеми з найінтимнішими включно були тоді надійно зафіксовані старанними секретарями. Доповнені статистичними даними та звітами про роботу партосередків, ці документи дозволили поглянути зсередини на сталінську ідеологічну кухню.

Поглянути і жахнутися: сумнівні рецепти, бездарні кухарі.

Ще й страви надто дорого обходилися.

Виховання «нової людини» було планово-збитковим. Собівартість одного примірника «Соціалістичної Харківщини» у липні 1934 року складала 14,7 копійки. А продавати газету доводилося по 10.

Просвітлення молодих голів коштувало ще дорожче. Один примірник комсомольської «Ленінської зміни» обходився у 16 копійок (серпень 1934-го), а продавали його по 5.

Собівартість робили захмарною постійні штрафи та виплати друкарням за понаднормові роботи. Бо жодна харківська газета, за винятком піонерської «На зміну», не виходила вчасно.

У червні-липні 1934 року «Харьковский рабочий», друкований орган міськкому та міськради, виходив із запізненням на 4-5 годин. І це вважалося досягненням! Бо у січні, бувало, і на 12 годин запізнювався. За першу половину 1934 року газета заплатила 27 948 карбованців понаднормових та штрафів. Ще дорожче обійшлися запізнення «Соціалістичній Харківщині»: 35 000 карбованців за той же період.

Абсолютний рекорд неквапливості на початку 1935 року встановила «Ленінська зміна»: одна доба! Число, присвячене черговій річниці смерті Леніна, замість 21 січня, вийшло 22-го. То ж сумувати за вождем харківським комсомольцям довелося із запізненням.

Відповідальний редактор газети, товариш Лідерман причиною надзвичайної пригоди вважав низький рівень трудової дисципліни. Коректори і нічні редактори постійно спізнювалися на роботу, графік подачі макету до друкарні систематично порушувався. А навздогін вже поданому макету часто летіли вказівки про зміни у ньому.

Редактор «Харьковского рабочего» Абрам Зільберберг постійні запізнення своєї газети пояснював значно довшим списком причин. І скидався цей список на безжальний вирок місцевій журналістиці.

Ось найцікавіше:

• неукомплектованість основних відділів редакції;
• виключно низька якість матеріалу, що здають відділи;
• низька кваліфікація і нехлюйське ставлення до якості матеріалу з боку окремих співробітників;
• незадовільна літературна правка матеріалу;
• погана робота коректорів;
• безплановість у підготовці чергового числа газети.

Та, зрештою, люди працювали так, як їм платили. В тій же «Ленінській зміні» затримка зарплатні на два місяці була звичайним явищем. А гонорари позаштатникам, часто-густо, не виплачувалися взагалі.

Народ реагував відповідно – «голосував ногами». За серпень 1934-го – січень 1935-го з газети звільнилося 56 чоловік. При тому, що за штатним розкладом, співробітників мало бути всього 48.

Крім низької дисципліни, «Ленінську зміну» робило дорожчою ще й елементарне… невігластво. Неймовірно, але факт: співробітники україномовної газети, у більшості своїй, не знали… української мови. І ще й вчити її не хотіли!

Цікаво, що комсомолець Біленко, який озвучив цей факт під час чистки, переконував своїх колег взятися за розум винятково із прагматичних міркувань: вчіть мову – зекономимо на перекладачах!

Якщо в «Ленінській зміні» не знали української, то в «Харьковском рабочем» – російської. Ось що порадила співробітникам газети комісія з чистки: «Проверить весь состав сотрудников газеты с целью отстранения от работы лиц… не желающих по-большевистски бороться за повышение своей квалификации. Эту проверку проводить периодически с целью добиться полной ликвидации неграмотности. Для сотрудников… организовать обязательные кружки и семинары для повышения знания русского языка».

Спочатку навіть не вірилося, що йдеться про банальну неписьменність. Та в іншому місці цього ж документу вказівку конкретизували: «добиться ликвидации общей и политической неграмотности». Напевне, геть не даремно парторг газети Іван Криволапов, завідуючий масовим відділом, з прямотою колишнього чекіста називав своїх підлеглих «тупоумными» і «бездарностями».

Мав на те право! Судячи з цифр, вміщених у звіті про чистку.

Колектив «Харьковского рабочего» налічував, на загал, 95 чоловік. З них – 36 чоловік редакційних працівників: завідуючі відділами, інструктори, літературні працівники. З цих 36-ти лише двоє(!) мали спеціальну освіту. Натомість, 12 до «Харьковского рабочего» не працювали у газетах взагалі. Деякі з них ніколи не були навіть робкорами – позаштатними дописувачами.

З 36-ти безпосередньо добували інформацію лише 20 чоловік. І називали їх не «репортерами», а «оперативними працівниками». З цих 20-ти «оперів» лише 9 (менше половини!) могли самостійно написати статтю. Тобто таку, що вимагала лише косметичної правки. А статті інших треба було правити ґрунтовно. Фактично, переписувати заново.

За іронією долі, «тупоумные бездарности» з поганим знанням російської мали цю мову… захищати. Заснована за особистою вказівкою Постишева, газета повинна була «обеспечить проведение ленинской национальной политики, исправляя в этом отношении ошибки, допущенные в прошлом». Себто, за часів Миколи Скрипника.

Крім цього важливого завдання, «Харьковский рабочий» виконував низку інших, пов’язаних з журналістикою хіба що опосередковано. Наприклад, слугував скринькою для скарг, проміжною ланкою між читачами та каральними органами. І радо звітував про успіхи на цьому напрямку.

За першу половину 1934 року «групою колгоспно-робітничих листів та розслідувань» було отримано 679 скарг, з них розслідувано – 418. Знято з роботи – 39 чоловік, віддано під суд – 36. Накладено різні стягнення на 40 чоловік. Вжито різноманітних заходів та проведено роз’яснень на місцях – 152.

Та це ще були квіточки, порівняно з досягненнями «Соціалістичної Харківщини» за той же період: знятих з роботи і відданих під суд – 286 чоловік, засуджених – 85, притягнутих до партійної відповідальності – 32, вигнаних з колгоспів – 55. За словами журналіста Зароб’яна, «всі ці особи були ворожим елементом – куркулями, петлюрівцями, яких партійні організації за нашими сигналами викривали і вичищали».

Може, й так. Але в «Харьковском рабочем» якось спробували перевірити правдивість інформації, що надходила від робселькорів (фактично – стукачів). Результат вийшов шокуючим: «За червень та 19 днів липня у розділі «листи та сигнали» було вміщено 245 дописів. З них підтвердилося 84». Дві третини «сигналів» виявилися брехливими!

Щоб уникнути подібних ситуацій, газетярі часто виїздили «на місця», де виконували функції не тільки партійних наглядачів, а ще й погоничів.

Як тільки надходили сигнали про якісь недоліки, скажімо, під час весняної сівби, «Харьковский рабочий» формував так звану «виїзну бригаду». Група співробітників кочувала по колгоспах приміської смуги, штампувала там «бойові листки» і постачала партійному керівництву оперативну інформацію про хід справ. Щоб потім гордо відзвітувати: «Виїзна бригада працювала в дуже важких умовах і не залишила колгосп, допоки там не підвищилися темпи роботи».

Так само докучали журналісти харківським робітникам: «Організували незабутній захід – перевірку виконання вказівок Павла Петровича Постишева на першій міській конференції машинобудування». А ще – цілу низку зльотів, рухів, походів і всіляких інших «трудових ініціатив».

Не відставала від «дорослих» газет піонерська «На зміну». Вона пишалася тим, що організувала дітей на збір колосків у голодному 1933-му. Також її журналісти провадили по школах різноманітні акції: за чистий конспект, за збереження майна, за виявлення талантів. І не тільки талантів! Додумалися до «майстер-класу» для учнів «Як виявити класового ворога».

Та найтісніше зливалася зі своїми читачами «Соціалістична Харківщина». Працівник газети Сергій Тихонов у підшефному колгоспі імені Чубаря цілий рік головував. Не простий рік – 1933-ій!

Уповноваженими на село їздили референт партвідділу Подольський, заступник відповідального редактора Журахович, директор видавництва Нехзер.

Тому не здається випадковим, що найгучнішої політичної помилки припустилася саме «Соціалістична Харківщина». «Москва – столиця пригноблення»! – прорекла якось головна газета області. Хоча треба було – «столиця пригноблених».

Бо правда – вона, як шило в мішку: обов’язково вилізе.