23 лютого 1918 р.: про мир з Німеччиною, Червону армію та роль Троцького

Чисельні дослідження українських істориків, у яких розповідається про міфологічність тези про створення 23 лютого 1918 року Червоної армії, не зняли це питання з порядку денного. Кожного року воно постає знову. Його актуалізації сприяє той факт, що в Росії, яка у 2014 році окупувала Крим та частину Донецької та Луганської областей, до цього часу 23 лютого як «День защитника отечества» відзначають  на офіційному рівні. На жаль, у спробах заперечити потребу відзначати цей день в Україні, у дописах та відео  українських авторів нерідко з’являються неточності чи навіть вигадки, які не лише містять змістовні помилки, а й взагалі спотворюють тогочасні реалії. Зокрема, й через міфологізацію діяльності Льва Троцького.

Дивись також: Чиє свято 23 лютого?

Хронологія і послідовність тогочасних подій добре відбита на шпальтах тогочасного офіційного урядового видання радянської Росії – «Газеты Рабочего и Крестьянского Правительства». У той час більшовицька  цензура ще не запанувала в  радянській пресі. Та й владу вони тоді ще ділили з лівими есерами.

Перемовини з Німеччиною на шпальтах цього видання висвітлювалися гранично відкрито, включно із стенограмами засідань. Тож про офіційні кроки – як свої, так і своїх опонентів – в «Газете» повідомляли доволі оперативно і, головне, інформативно. Пропонуємо разом з LIKбезом подивитися, яке ж та ким  справді знакове рішення було ухвалене 23 лютого та прослідкувати передумови його ухвалення.

А того дня, як зазначається в номері «Газеты» від 26 лютого, о 4.30 ночі Всеросійський Центральний Виконавчий Комітеті Рад Робітничих, Солдатських та Селянських депутатів невеликою більшістю голосів погодився на «умови миру, які пред’явила Німеччина Росії». І вже відповідно до цієї ухвали Раднарком своїм рішенням за підписом Володимира Леніна та Льва Троцького «постановив умови миру, запропоновані німецьким урядом, прийняти та вислати делегацію до Брест-Литовська»

Трішки про передумови. В Брест-Литовську на перемовинах російська делегація вже була раніше – з грудня 1917 і до 10 лютого 1918-го. А одним з її перших кроків ще в грудні 1917 року було укладення перемир’я на 28 днів з автоматичним його продовженням на невизначений термін та з умовою попередження про розрив перемир’я за 7 днів до його фактичного припинення.

А далі вже факти, в основному за шпальтами «Газеты Рабочего и Крестьянского Правительства».

10 лютого, тобто на наступний день після підписання мирного Договору між УНР та країнами Четверного союзу, делегація Росії зробила заяву про відмову зі свого боку підписувати аналогічний договір. У заяві, зокрема, йшлося: «Ми виходимо з війни, але вимушені відмовитися від підписання мирного договору […] Іменем Ради Народних Комісарів Уряду Російської Федеративної Республіки цим доводимо до відома[…], що, відмовляючись від підписання анексіоністського договору, Росія оголошує зі свого боку стан війни з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією завершеним».

З аналізу матеріалів перемовин у Бресті відомо, що російська делегація категорично протестувала проти Договору країн Четверного союзу з УНР і заявила, що вона його не визнає. Але такий Договір був підписаний. Тому заява російської делегації від 10 лютого виглядала цілком логічним кроком. І хоча в тексті не говорилося про його зв’язок з Мирним договором країн Четверного союзу з УНР, непрямі свідчення впливу «українського фактору» були навіть у тексті цієї заяви, яку «Газета» опублікувала вже 12 лютого. Справа в тому, що серед підписантів заяви були представники радянської України, які в газеті були позначені як (цитуємо мовою оригіналу) «Председатель всеукраинского ц.и.к. В.Медведев. Народный секретарь по военным делам украинской республики Шахрай». Ймовірно, тут виникла плутанина – ініціал «В.» стосувався саме Василя Шахрая, а не Юхима Медведєва. Втім, це не провина газети – матеріал їй у такому вигляді було передано учасниками конференції.

Саме Медведєвим та Шахраєм Росія намагалася замінити делегацію від УНР на другому раунді переговорів, які після переви поновилися 30 (17)  січня 1918-го, мотивуючи це тим, що Київ знаходиться в руках радянських військ (спочатку навіть намагалися ствердити цілковито вигадку про такий контроль з 29 (16) січня), а сама Росія після ІІІ Всеросійського з’їду рад стала федеративною республікою. Втім, Німеччина та Австрія не визнали повноважень Василя Шахрая та Юхима Медведєва як представників України, то ж вони приєдналися до делегації радянської Росії, і, як бачимо, навіть підписали від її імені заяву вихід з переговорів.

Вихід з перемовин автоматично припиняв перемир’я, а бойові дії згідно його умов можна було поновити через 7 днів після такого розриву. У цілковитій відповідності до цих умов Німеччина 17 лютого попередила Росію, що з 18 лютого вона вважає себе у стані війни з Росією. Про це, зокрема, повідомлялося в «Газете»: «ще 17 лютого отримали телеграму від генерала Гофмана про те, що з огляду на закінчення терміну перемир’я 18 лютого о 12 годині дня Німеччина вважає себе у стані війни з Росією і поновлює бойові дії».

Радянська Росія у відправленому 19 лютого та опублікованому 20 лютого 1918 року зверненні до німецького уряду спробувала протестувати проти поновлення бойових дій у юридичній площині, але то швидше було спрямовано для «внутрішнього» виправдання. Щодо Німеччини, то їй у цьому ж таки зверненні було заявлено про «згоду підписати мир на тих умовах, які були запропоновані делегаціями четверного союзу в Брест-Литовську». Ймовірно, у Петрограді усвідомлювали, що тепер ті умови зміняться, тому у цьому ж зверненні підкреслювалося, що «відповідь на точні умови миру, які пропонує німецький уряд, буде надано негайно».

Того ж таки дня, тобто 20 лютого, було опубліковано інше важливе рішення радянської влади, яке нині нерідко «прив’язується» до 23 лютого: «Декретом Ради Народних Комісарів створена при Воєнному Комісаріаті колегія з формування робітниче-селянської червоної армії, у склад якої поряд з членам Воєнного Комісаріату введені два представника […] від штабу червоної гвардії». По суті йшлося про майбутнє відновлення щойно демобілізованої регулярної армії, яка мала формуватися на основі покладених на вже існуючу Червону гвардію завдань. Нагадаємо, що серед іншого російські червоногвардійці на той час займалися захопленням і пограбуванням України та масовим нищенням у ній своїх супротивників. І ще така важлива деталь: підпис Троцького як наркома закордонних справ, є під зверненням до німецького уряду і, цілком очікувано, такого підпису немає під декретом про створення колегії з формування червоної армії. Натомість там стоять підписи Леніна як голови СНК та Криленка, Подвойського як керівників з Наркомвоєну.

У випадку із РСЧА потрібно зробити відступ. Формальний декрет про її утворення було ухвалено ще 28(15 січня). Однак справи з огляду на масову демобілізацію попередньої армії йшли погано, та й справа то була хоч і оплачувана, але ще добровільна. Тому в оприлюдненому 20 лютого декреті фактично йшлося про потребу активації роботи по формуванню РСЧА, яка зрештою призвела і до зміни у фомуванні принципів її організації.

Повертаємося до лютневих подій. О 2 годині ночі 21 лютого Раднарком затвердив звернення до населення Росії, яке того ж дня було оприлюднено. У ньому населення готували до можливої капітуляції та закликали  чинити спротив німецьким військам.

Того ж таки 21 лютого Раднарком ухвалив краще підготовлене і завдяки радянській пропаганді добре відоме відоме звернення “Социалистическое отечество в опасности”, яке було оприлюднено саме 23 лютого, а також широко поширювалося у вигляді листівок.  Щоправда, в “Газете” – без знаку оклику.

І того ж дня, але вже о 22 годині, розпочалося засідання Всеросійського ЦВК, на якому його очільник Яків Свердлов, зокрема,  пояснив, чому Росія у відповіді Німеччині висловила готовність прийняти відхилені раніше умови миру та прочитав вже згадане звернення “Социалистическое отечество в опасности”.

Дії уряду отримали схвалення ВЦВК, але то було ще до висунення Німечичною умов припинення вже розпочатого 18 лютого наступу. Ймовірно, розуміючи, що нові умови будуть важчими, голова Свердлов так пояснював дії радянської Росії: «До того моменту, коли німецькі війська пішли в наступ, здавалося психологічно неможливим, щоб після перемир’я, яке тривало кілька місяців, після оголошення Росією про припинення війни і одночасної демобілізації російський військ – щоб після всього цього Гіндебургу все-таки вдалося двинути німецькі війська». «Психологічні» очікування не спрацювали – Німеччина наступала.

Того ж 21 лютого Німеччина надіслала радянській Росії свої умови майбутнього миру, в разі затвердження яких Німеччина була готова поновити переговори. Ця відповідь, якщо вірити опублікованим протоколам ЦК РСДРП(б), була отримана в Петрограді  22 лютого. По суті це був ультиматум, але таке означення в документі не використовувалося.

Текст умов був оприлюднений в «Газете» 24 лютого. Для Росії вони були важчі ніж ті, від яких вона відмовилася. Пункт 4 документу стосувався України (переклад з російської наш) : «Росія укладає невідкладно мир з Українською народною республікою. Україна та Фінляндія негайно звільняються від російських військ та червоної гвардії». На роздуми давалося 48 годин.

Все вирішувалося 23 лютого. Спочатку відбулася жорстка розмова в ЦК РСДРП. З 15 цекістів лише 7 погодилися на прийняття умов, 4 було проти і 4 (в тому числі Троцький) утрималося. Голосувати на ЦВК вирішили «єдиним фронтом», хоча ті, хто був проти, на це і не погоджувалися.

23 лютого о 3 годині ночі запропоновані Німеччиною умови миру почав розглядати Всеросійський ЦВК. Доповідав Ленін. Дискусії були жорсткими. В аргументах «проти» вагоме місце займала планована згода з ліквідацією радянської влади в Україні. Але час на дискусії все-таки був обмежений – менше години. Зате на підрахунок голосів пішло близько 40 хвилин: спочатку вирішили порахувати за картками, потім було поіменне голосування. За підписання миру було віддано 116 голосів, проти 85, утримало 26, двоє відмовилося від голосування. О 4.30. засідання завершилося, шлях до підписання миру був відкритий.

Слідом за рішеннм ВЦВК постанову з прийняттям висунутих Німеччиною німецьких умов миру  ухвалив і Раднарком, про що вже говорилося на початку статті.

А вже 24 лютого ЦК РСДРП(б) розглянув  питання про склад нової делегації для переговорів у Бресті. Але то вже було 24 лютого.

Підсумовуючи аналіз опублікованих у лютому 1918-го на шпальтах «Газеты Рабочего и Крестьянского Правительства» урядових рішень наголосимо на такому:

23 лютого 1918 року було ухвалено важливе рішення Всеросійського ЦВК: Росія капітулювала, хоча й без формального про це  огололошення. Це рішення Всеросійського ЦВК постановою  Раднаркому одразу було завізоване Леніним та Троцьким.

Декрет про створення колегії з формування Робітниче-селянської червоної армії теж було схвалено у другій половині лютого, але раніше 23 лютого і серед підписантів того декрету не було Троцького. Це рішення теж було викликане німецьким наступом, але створення армії було справою не найближчих днів. Зрозуміло, що нова армія жодних боїв проти Німеччини не вела, хоча б тому, що ні армії не існувало, ні реального спротиву німецькому наступу  не було.

Таким чином, сьогодні, якщо і є підстави для відзначення якихось подій, що відбулися 23 лютого 1918 року, то має йтися саме про капітуляцію Росії, до чого Лев Троцький причетний як нарком закордонних справ. І немає підстав говорити про створення 23 лютого  Червоної армії, як і взагалі про керування цим процесом Льва Троцького у лютому 1918 року.

Дивись також: 23 лютого: українець підіймає прапор над Іодзімою

При підготовці частини сканів використовувалися “ножиці”, тобто видовжені в колонки тексти механічним способом перетворювалися у зручніший для читання формат.