Лінія не Керзона

Іноді хибні дати, помилкові назви або чуже авторство стають настільки  поширеними, у тому числі у фаховій літературі, що здаються очевидними фактами, які не потребують жодної верифікації.

Саме так трапилося із твердженням, ніби 8 грудня 1919 року була затверджена «Лінія Керзона». Датування найзнаменитішої в українській історії «іменної» лінії розмежування, чи то пак кордону, саме цим грудневим днем можна зустріти в підручниках, атласах, наукових і популярних публікаціях – практично скрізь. Тим не менше, справжня «Лінія Керзона» з’явилася в інший час, та й виглядала інакше, ніж та, що була затверджена рівно сто років тому, при тому без визначної участі британського лорда.

Насамперед зафіксуємо: нота за підписом міністра закордонних справ Великої Британії Джорджа Керзона до колеги з радянської Росії Георгія Чичеріна із мирною пропозицією та описом демаркаційної лінії від Гродна до Карпат між польськими і радянськими силами була надіслана в ніч на 11 липня 1920 року. Це і є правильна дата справжньої «Лінії Керзона». А що ж тоді було у грудні 1919-го?

Почати варто з того, що у листопаді 1918 року на руїнах трьох імперій постала незалежна польська держава. Як часто тоді траплялося, ця держава не мала сталих кордонів зі своїми сусідами. Натомість, були різні бачення як у Польщі, так і серед її сусідів, яким чином ці кордони мали б проходити. Старі імперські межі могли слугувати лише відправною точкою, їх належало виправити, враховуючи етнічні, історичні та стратегічні фактори. От тільки кожна з держав їх прагнула виправити на свою користь.

Загальновизнаним арбітром для вирішення питань облаштування повоєнного (після Першої світової війни) світу була переможна Антанта. Точніше, Союзні та асоційовані держави, де провідну роль відігравали Франція, Велика Британія, США, Італія та Японія. Наприкінці січня 1919 року лідери цих держав скликали Паризьку мирну конференцію, яка мала дати відповіді на всі питання.

Хоча до Парижу у пошуках підтримки та справедливості прибули десятки національних делегацій, зокрема українська, офіційно запрошеними були далеко не всі. Польща, яка стала помітним фактором міжнародної політики ще під час Великої війни, була у числі запрошених на мирну конференцію. Втім територіальні вимоги польської делегації на чолі з Романом Дмовським, озвучені ним перед господарями зібрання, були відверто надмірними. Дмовський, від імені відновленої Польщі, висував претензії на німецькі та  прикордонні чехами і словаками землі, на всю австрійську Галичину, на чималі території колишньої Російської імперії. І хоча багато хто на конференції поставився до польських вимог із розумінням та схваленням, з реалізацією програми Дмовського були очевидні проблеми.

Полякам небезпідставно наголошували, що сильна Польща – не тотожна великій Польщі. Наявність чисельних національних меншин – німців, українців, білорусів, литовців – може принести новій державі такі ж нещастя, які не змогла пережити багатонаціональна Австро-Угорщина. З деякими народами, які передбачалося зробити національними меншинами, Польща вже у січні 1919 року вела бойові дії: з українцями в Галичині, німцями на Познанщині та чехами у Тешенській Сілезії.

Крім того, претензії Польщі на Поділля, Волинь, Білорусь та Литву прямо зачіпали інтереси російського «білого» руху, якому Антанта надавала підтримку в боротьбі з більшовиками. Хоча Росія, як вважали у Парижі, перебувала у стані хаосу, а тому не могла бути повноцінним учасником мирної конференції, колишні її союзники по Антанті все ж вірили, що після повалення більшовиків Росія відродиться та підніме питання про свої західні кордони.

Власне, старі російські дипломати та члени антибільшовицьких партій, які зорганізувалися в Парижі у вигляді Російської політичної наради, вже тоді активно декларували свої побажання. Вони визнавали незалежність Польщі від Росії, але лише у межах  колишнього Царства Польського, і то ставили питання про приналежність Холмщини на лівобережжі Західного Бугу. У якості компенсації за втрату російської Польщі та у винагороду за внесок Росії у перемогу Антанти в Першій світовій, Російська політична нарада висувала претензії також на населену українцями колишню австрійську Східну Галичину. Як і в ХІХ столітті лідери росіян вважали українців, у тому числі галичан, етнічною складовою російської нації.

Для підготовки рішень з територіального врегулювання, керівний орган Паризької конференції – Верховна Рада Антанти – створила 12 лютого 1919 року Комісію у польських справах на чолі з французьким дипломатом Жюлем Камбоном. Питання польського кордону з Німеччиною Комісія Камбона вирішила доволі швидко. Вже 28 червня, разом із підписанням Версальського договору Союзників із Німеччиною, було укладено окрему угоду про польсько-німецький кордон. Визначене його точне проходження, а також межі окремих територій, де з питання їх належності заплановано провести плебісцити (Верхня Сілезія, Східна Пруссія). Не постало великих проблем і з польсько-чехословацьким кордоном. Натомість на сході було важко сформулювати рішення, а ще важче – змусити регіональних акторів його дотримуватись.

Зокрема, невідомо з ким Польща мала сусідити – з національними державами українців, білорусів та литовців, а чи з Росією, а якщо друге – то з «білою», чи з «червоною»? І що робити зі Східною Галичиною, на яку Польща претендувала передусім, і де вже фактично існувала ЗУНР? Для підготовки пропозицій Комісія Камбона створила у березні окрему Підкомісію з дослідження східного кордону Польщі під головуванням французького генерала Анрі ле Ронда.

Підкомісія ле Ронда вирішила розпочати із визначення так званого «мінімального» польського кордону, який би розмежовував безперечні польські території від спірних, на які Польща могла б претендувати. Спершу Підкомісія зайнялася пошуком такого кордону лише на території колишньої Російської імперії, оскільки це напряму зачіпало російські інтереси. На «українській» ділянці цієї території йшлося про розмежування на Холмщини та Волині. Зваживши, що росіяни претендували також на Холмщину, а поляки на Західну Волинь, 12 квітня Підкомісія ухвалила «соломонове» рішення: провести «мінімальний» кордон по течії Західного Бугу (Холмщина – на польському боці, Волинь – на російському). Це означало, що західніше «мінімального» кордону Польща мала право встановлювати постійну цивільну адміністрацію, в той час як східніше – лише тимчасову, окупаційну. Майбутнє східних територій – їх приєднання до Польщі чи Росії – мало вирішуватися окремо. 1 вересня 1919 року Комісія Камбона схвалила проект «мінімального» кордону та представила його на розгляд Верховної Ради Антанти.

Про інтереси українців на Холмщині та Волині Підкомісії ле Ронда взагалі не йшлося, попри те, що саме українські сили (Армія УНР), а не російські білогвардійці, навесні 1919 року контролювали значні території Волині. Ще раніше у Парижі зійшлися на тому, що східні українці мають залишитись громадянами відновленої Росії, а максимум, на який їм слід сподіватися, – федеративний устрій цієї держави.

Інше ставлення було до українців-галичан. За власною логікою Антанти, ЗУНР була таким же випадком національного самовизначення на території переможеної та поваленої Австро-Угорщини, як і Чехословаччина. Західні лідери знали, що українці етнічно відрізняються від поляків. Понад те – вороже налаштовані до перспективи поглинання своєї батьківщини Польщею. З іншого боку, під впливом польської та російської пропаганди, у Парижі не вірили у здатність ЗУНР самостійно існувати та побоювались, що ця держава стане маріонеткою чи здобиччю ворожих Антанті сил: німців або більшовиків. Поки Галицька Армія міцно тримала фронт проти Польщі, ситуація була патовою. Та все змінилося з прибуттям Армії Галера, коли поляки окупували цілу Східну Галичину (липень 1919 року).

Вже у травні 1919 року Підкомісії ле Ронда доручили досконало вивчити всі аспекти галицького питання. Після проведеної роботи 17 червня Комісія Камбона представила на розгляд Верховної Ради Антанти пропозиції вирішення справи Східної Галичини. Пропонувалося п’ять альтернативних варіантів, починаючи з визнання незалежності цього краю і завершуючи безумовним приєднанням до Польщі. Як найбільш вдалий представлявся варіант встановлення тимчасової польської адміністрації з перспективою проведення плебісциту.

Крім того, пропонувалися два варіанти проходження лінії розмежування Західної (безумовно польської) та Східної Галичини. У разі збереження зв’язку Східної Галичини із Польщею, надавалася перевага кордону, який залишає Львів та Бориславсько-Дрогобицький нафтовий басейн на «українському» боці («Лінія А»). У протилежному випадку, ці два цінні активи пропонувалося вилучити зі Східної Галичини та залишити Польщі («Лінія Б»).

Зрештою, під кінець 1919 року Верховна Рада Антанти ухвалила проєкт надання Польщі мандату на управління Східною Галичиною на 25 років, в якому західною межею краю була визначена «лінія А» (21 листопада), а також «мінімальний» східний польський кордон по Західному Бугу (8 грудня). Отже 8 грудня 1919 року було ухвалено не «лінію Керзона», а саме «мінімальний» тимчасовий східний кордон Польщі, який проходив по колишній російській території і не зачіпав Галичини. Саму декларацію Верховної Ради підписав не лорд Керзон, а французький прем’єр-міністр Жорж Клемансо.

Хибне уявлення про лінію 8.12.1919, як про «Лінію Керзона», з’явилося невдовзі після липневої (1920) ноти британського міністра закордонних справ. Справжня «Лінія Керзона» була фактичним поєднанням двох ліній – від 8 грудня та галицької «Лінії А». Нота Керзона посилалася на минулорічні (1919) рішення Антанти. Напевно, це і створило у більшовицького керівництва, якому адресувалася пропозиція лорда, хибне враження про тотожність «лінії Керзона» та лінії 8 грудня 1919 року.

Ця дата «сплила» у чисельних публікаціях та протоколах вже під час Другої світової війни, коли Сталін підняв із небуття тему «лінії Керзона», як нібито «ідеального» польсько-радянського кордону (ще й запропонованого британцями!). Відтоді ця помилка перекочувала в академічну, дидактичну та популярну літературу.