Непарадна історія більшовицького підпілля

Бурхливими ріками текла комуністична кров у денікінському Харкові. Три підпільних ревкоми підряд розгромила контррозвідка за другу половину 1919 року. А от четвертому довелося постати уже перед радянськими «компетентними органами».

Такий розвиток подій був цілком логічним. Адже у грудні 1919-го до уцілілих підпільників «щастя визволення» прийшло не одне. Разом з ним навідалося просте запитання: куди поділися два мільйони, виділені на боротьбу у ворожому тилу?

Спочатку відповідь на нього намагалася знайти спеціальна «Комісія з ліквідації підпільної роботи». Але допитаний нею «підпільний» секретар (він же – скарбник) товариш Леонов (Кронгауз) не те, що докладного звіту, але й розписки завалящої надати не зміг. Жодної!

Більш того, він і не збирався цього робити. Зберігалися, мовляв, папери у надійних людей, але виключно у тих, кого розстріляли денікінці. Все, і кінці у воду. А про залишок готівки навіть не питайте!

Дивись також: А чи біліше вугілля від сажі?

Ошелешеним «ліквідаторам» Леонов оголосив, що їм в будь-якому випадку довелося б повірити йому «на совість». Бо такі вже особливості підпільної роботи! Розписки про отримання грошей завірялися прізвиськами, котрих у кожного з «товаришів» було не менше двох. Спробуй, мовляв, розберися!

Спробував слідчий Ванченко. Після того, як «справу про розтрату партійних коштів» комісія передала до губернського трибуналу. Грошей, щоправда, не знайшов і він. Натомість, за три місяці інтенсивних допитів мимоволі написав РЕАЛЬНУ історію більшовицького підпілля.

На відміну від плакатної, зафіксованої у книжках та газетних статтях, вона геть не надавалася до виховання «молодих борців». Зате могла би стати у пригоді творцям кримінальних комедій: постійні чвари, сумнівні оборудки, безсоромне розтринькування партійних коштів.

Допитливим Ванченком керував не лише матеріальний інтерес: надія відшукати хоч якісь залишки підпільного фонду тихо сконала у перші ж дні слідства. Трибуналіста хвилювало інше: а чи не ховалася за розтратами зрада?

Підстави для такого припущення були. В умовах денікінщини витрачена даремно купюра дорівнювала загубленому на фронті патрону. За дві тисячі рублів можна було купити чистий бланк паспорта. Справжній! Наявність такого документу шанси підпільника на виживання збільшувала у рази.

Втім, якщо він і попадався, ховати товариша не поспішали. Бо прокурор військово-польового суду 1-го армійського корпусу підтримував з більшовиками тісні ділові стосунки. Торг за голову комуніста починався, зазвичай, від п’яти тисяч.

За словами підпільника Колесникова, були реальні шанси викупити навіть таку значну персону, як Михайло Чорний (Рафаїл). Член організаційного бюро ЦК КП(б)У міг врятуватися! Безглузда випадковість завадила. Ось і порівняйте тепер з «прейскурантом» скромну заяву Леонова: «Дев’ять тисяч я залишив на витрати»!

І це було ще не найчудніше виправдання! Тут хоч цифра конкретна називалася. А ось статтю «придбання товару» взагалі «розмило». Скільки і чого купили, за якою ціною потім продали, Леонов навіть не намагався згадати. Я вам не бухгалтер, щоб відзвітувати «з нальоту» за чотири бакалійні крамниці і одне кафе!

Так, підпільники не лише листівки розклеювали. Вони ще й торгували. Тому що дрібні крамниці були ідеальним прикриттям для явок. Але ж в них і бізнес сякий-такий вівся! А результати? Бог його знає!

У мемуарах, виданих у 1927 році, підпільник Нухім Меклер стверджував, що торгівля була «планово збитковою». Жертвували прибутком заради конспірації: «Торгували халвою, огірками, хлібом, цигарками… Сусіди у випадкових розмовах з нами співчутливо кивали головою: «Кепські у вас справи. А все тому, що великих баришів прагнете. Ціни у вас надто високі». Такою торгівельною політикою ми домоглися мети: покупців майже не було, і ми продукти наминали самі. Зате часто приходили інші покупці: «Є у вас солоні кавуни?». Це був наш пароль».

Курорт, а не підпілля! Всієї боротьби, що халвою ласувати. Щоправда, у лютому 1920-го, на допиті, Меклер говорив «дещо» інше: «Ми, семеро товаришів, жили на одній квартирі і вічно голодували… Платні не отримували. Бо товариш Леонов – скарбник організації, її не видавав».

Більш того, Меклер наполегливо просив ліквідаційну комісію виплатити йому борги. А то за п’ять місяців підпільної роботи лише жалюгідні три з половиною тисячі вдалося у Леонова випросити. Патологічною скупістю відзначався секретар підпільного губкому!

Тоді, в січні-березні 1920-го, ніхто не припускав, що товариш Леонов увійде в «канон» героїв харківського підпілля. Тому правду-матінку підпільники викладали, не соромлячись. І все про одне і те саме: крутив щось секретар із партійними коштами!

З протоколу допиту більшовика Бурова (Адіна Бориса Львовича): «На околиці міста Харкова нас зустрів тов. Леонов, у якого ми – 17 чоловік підпільних працівників, які провалилися, просили грошей на від’їзд. Тов. Леонов відповів, що організаційні гроші всі витрачені, і залишилося всього лише у якихось двох дівчат (Бейнашевич) на суму 10 000 рублів».

Підпільник Абрам Харнас назвав іншу цифру: «Суми організації перебували у віданні Леонова, з яких частина грошей, за його словами – 50 000 рублів, перебувала на збереженні у якихось двох дівчат». П’ятиразовий підйом!

Далі – веселіше: «Підпільна організація в той момент вкрай потребувала грошей, бо багатьох комуністів арештувала контррозвідка, і ми повинні були їх виручати шляхом хабарів. Коли ми зажадали прізвища цих дівчат, Леонов пообіцяв нам їх надати. Але не надав, сказавши, що вони виїхали в Ростов».

Та за два тижні після пам’ятної розмови «сорока на хвості» принесла підпільникам дуже сумну звістку. І дивну, до того ж: «Дівчат цих, прізвище яких Бейнашевич, арештували у Харкові. Знайдена сума грошей близько 200 000 рублів». Цифра зросла ще у чотири рази!

Але не лише вона спантеличила товариша Харнаса. З’ясувалося, що під час обшуку денікінці знайшли у сестер також «два золотих годинника з ланцюжками, про які Леонов нам не говорив».

Кількість плям на репутації секретаря збільшувалася з кожним наступним допитом: товариші по боротьбі топили його з воістину більшовицьким ентузіазмом. Та, з іншого боку, зростала і сума, яку можна було списати на лиходіїв-денікінців!

Підняв її на максимальний рівень товариш Бєлкінд (він же – «Орлик»): 300 000 рублів!!!

Щоправда, інформаційний ланцюжок підозріло довгим здавався. Нібито у Бєлкінда був знайомий, а у того ще один знайомий – сторож, який був понятим під час обшуку квартири Бейнашевич. Звідти і прийшла інформація.

Наступник Леонова, товариш Козлов, навпаки, ні на кого не кивав. Розповідав лише про те, що знав особисто. І лютував, мабуть, сильніше за інших. Бо мав на те вагому причину: «Після провалу 2-го ревкому і членів губкому, на зборах активних працівників обрали новий губком, який призначив мене секретарем комітету… Мені доручили прийняти від товариша Леонова як грошову звітність, так і залишок грошей». Отут і почалися у Козлова проблеми.

Прийшовши на квартиру до попередника «разом з товаришем Абрамом», новий секретар почув історію, вже відому нам зі свідчень Харнаса. Та у викладі Козлова вона звучала ще цікавіше: «Леонов відповів, що звітність і гроші знаходилися на зберіганні двох дівчат, що ці дівчата останнім часом втратили з ним зв’язок, захопили з собою гроші партії і поїхали в Ростов. На моє запитання вказати харківські адреси і прізвища цих дівчат товариш Леонов трохи зніяковів».

Ще б пак! Адже Козлов заявив, що розшукає дівчат сам, а не знайде – відправить кур’єра в Ростов. Ситуація змушувала ризикувати: над заарештованими товаришами збиралися хмари. Та Леонов все на конспірацію кивав: не стануть, мовляв, дівчата, розмовляти з незнайомими людьми. Зійшлися на тому, що попередник надішле наступнику людину, якій би дівчата повірили. Та у призначений час і місце зв’язковий не з’явився.

Зник і сам Леонов. Завітавши до нього на квартиру після десяти днів безплідного очікування, Абрам Харнас побачив там лише квартирну господарку. Вона і повідала про арешт «дівчат» та реакцію секретаря на провал: «Мало не збожеволів і зник». Однак думка підпільників про розумові здібності свого товариша, як і раніше, залишалося високою: «Ми були переконані, що Леонов хотів знищити звіт і залишити при собі значну суму грошей губкому».

Було би Леонову непереливки, але у нього впливовий друг знайшовся. Звали його «Французом». Або ж «Михайловим». Не всі, звичайно – виключно «товариші по боротьбі». Для інших він був Йосипом Володимировичем Френкелем – завідуючим відділом юстиції харківського губернського ревкому. Вже не підпільного. До його слова трибунал не міг не прислухатися. Бо ж пряме начальство!

У трибунальській справі (розділ «Показання до виправдання») читаємо: «Френкель … підтверджує всі викладені Леоновим факти і показує, що витрати, зазначені Леоновим, не є перебільшенням і, що сумлінність Леонова ніколи не викликала сумнівів. Враження Френкеля таке, що Леонов невмілий працівник, але без злих намірів».

Дивись також: Геть не типове підпілля

Одне тільки «враження» завідуючого губ’юстом переважило «переконаність» всього підпільного комітету! А сказав Френкель лише, що «Леонов отримував при видачі грошей розписки у вигляді вельми маленьких клаптиків паперу». І все! Де зберігалися ці розписки, куди вони зникли, Йосип Володимирович не знав.

Коли у нього спитали, які суми знаходилися у Леонова, зав губ’юстом лише руками розвів. Дослівно: «Пам’ятаю, що у т. Леонова на руках була якась сума миколаївськими грошима, але яка саме, не пам’ятаю». Нічого собі «підтвердження фактів»!

З іншого боку: чи можна було твердо вірити свідченням Меклера або Адіна? Адже і на цих «героїв» був компромат: обох відсторонили від роботи за відмову підкорятися партійній дисципліні. З Борисом Адіним, який заявив, що Леонов не дав ані копійки сімнадцяти проваленим підпільникам і йому, в тому числі, вийшло найцікавіше. Виявилося, що якраз Адіну кошти виділялися неодноразово. На загал, близько ста тисяч, за заявою Френкеля! А струмочок Борису перекрили тоді, коли дізналися, що він приховав партійне стягнення, отримане раніше у Луганську.

Збіговиськом брехунів було більшовицьке підпілля! Стосовно ж товариських взаємин…

Підпільниця «Стася», дружина розстріляного денікінцями Петра Слинька, згадувала, як слізно просила Френкеля викупити у контррозвідки свого чоловіка. Та «Француз» відмовився від переговорів з білими. Сказавши, що його власне життя не менш цінне для партії, і він не збирається ним ризикувати.

Не став Френкель ризикувати і життям Леонова. «Невмілому працівнику» для початку пом’якшили обвинувачення: «розтрата грошей Харківського підпільного губкому» перетворилася на «нездачу фінансової звітності». А остаточний вирок, винесений 24 квітня 1920 року, був таким: «На підставі наявного у справі матеріалу трибунал не може судити Леонова, а дослідувати справу неможливо через розстріл осіб, у яких зберігалися гроші. Революційний трибунал ухвалив: справу припинити».

…Підпільники, розстріляні через нестачу коштів, могли утішитися хіба що посмертною славою.

Дивись також: Прискорене судочинство: з досвіду радянського Харкова