А чи біліше вугілля від сажі?

5 вересня Україна вшановувала пам’ять жертв червоного терору. Офіційно, на державному рівні. Згідно з постановою Верховної Ради від 8 лютого 2018 року.

Та, напевне, не в одного історика крутилося на язику логічне запитання: а що не так з жертвами терору білого? Чому не згадали про них? Невже борці за «единую-неделимую» ставилися до українців краще, ніж червоні?

Найпростіша відповідь лежить на поверхні: відсутня дата, до якої можна було би приурочити вшанування. Бо у білих, на відміну від червоних, вистачило глузду не легалізовувати розстріли та концтабори спеціальною постановою. І оголосити ворожими цілі соціальні прошарки вони теж якось не додумалися. Але терор лютував і у них!

Чим він відрізнявся від червоного і чи відрізнявся взагалі, можна відстежити на прикладі Харкова. Бо у кривавому 1919 році матінка-історія надала червоним та білим однакові проміжки часу, щоби вони встигли виявити своє обличчя. «Борці за щастя трудящого люду» панували у місті з 3 січня по 24 червня, а потім, аж до 12 грудня, над Харковом майорів російський «триколор».

Дивись також: Визволення від визволителів: український погляд

Немовби дбаючи про майбутніх істориків, кожна влада ретельно підраховувала трупи, залишені попередницею. Спочатку у місті працювала «Особлива комісія з розслідування злодіянь більшовиків», а після неї – «Комісія з обслідування звірств, вчинених Добрармією».

Перша знайшла та пред’явила громадськості 286 трупів з ознаками насильницької смерті, друга – 105. Але не варто доводити з калькулятором у руках, що червоний терор був лютішим за білий у 2,72 рази. Бо кожна з двох влад, залишаючи місто, забирала з собою в’язнів і… знищувала їх по дорозі. Та у цьому випадку говорити про точне число жертв геть не випадає.

Тікаючи у червні з Харкова, більшовики завантажили в’язнями три вагони. Це приблизно 120 чоловік. Щонайменше, 82 з них точно були заручниками, згідно з поіменним списком, складеним спеціальною комісією міської думи. Значну їх частину постріляли або ж порубали в Сумах та Орлі. Але скільки саме – достеменно не відомо.

Дивись також: Словами та кулями: як слобідських селян до Червоної Армії заганяли

Денікінці, залишаючи місто, «грюкнули дверима» ще сильніше: на початку грудня вигнали з Харкова чи не найбільший у його історії піший етап. За різними оцінками – від двох до двох з половиною тисяч чоловік. Чекіст Григорій Лоза, який ним ішов, говорить навіть про три тисячі. Натомість, точно відомо, що до Бахмута дійшло лише 812 чоловік.

Різниця вражаюча, але… Оголошувати загиблими, щонайменше, 1 200 чоловік теж не варто. Бо десь сотень зо п’ять етапників, за даними радянської «Комісії», змогли втекти або ж відкупитися. 2000 (беремо мінімальну цифру) – 812 – 500 = 688. Навіть коли припустити, що червоні знищили всіх, кого забрали з собою під час червневої втечі, 286+120 все одно менше, ніж 688.

Не все просто і з соціальною характеристикою жертв терору, як одного, так і іншого. Статті харківських газет часів денікінщини про розстріляних більшовиками співгромадян можна звести до одного рядка популярної колись пісні – «штабс-капитаны и гардемарины, хваты-полковники и юнкера». Та ще купців зі священниками до списку додати.

Картина суттєво зміниться, коли звернутися до документів. 97 чоловік, розстріляних більшовиками у каторжній тюрмі на Холодній Горі, були кримінальними злочинцями. А це, між іншим, третина від загальної кількості знайдених тіл!

Дивись також: Прискорене судочинство: з досвіду радянського Харкова

Серед тих, чиє життя обірвалося у концтаборі на Чайковській, 16 (ще 107 трупів), дійсно, було багато представників вищих соціальних прошарків. Варто згадати лишень генералів Нечаєва та Молчанова, колишнього іркутського губернатора Бантиша, розстріляного разом зі своїм вісімнадцятирічним сином. Та їхню долю розділили і прості селяни – Івахненко, Мироненко, Олендарєв.

За пів-року потому, коли повернулася радянська влада, місцева преса найголосніше тужила за постріляними бійцями комуністичного підпілля. Та серед знайдених жертв білого терору більшість складали не вони, а… невпізнані. 51 тіло зі 105 не вдалося ідентифікувати. Ким були покійні і за що постраждали – Господь відає.

Щоправда, у першому числі бюлетеню радянської «Комісії» було надруковано незрозумілого походження список розстріляних. Вірогідно, знайдений серед паперів, залишених білими. У списку – 81 чоловік. Тих, чиї тіла вдалося упізнати, помітили зірочками. А ще вказали партійну приналежність фігурантів. Отут комуністів виявилося найбільше – 19. Знайшлося також 7 анархістів, 6 бундівців і один лівий есер.

Впізнаних учасників українського підпілля варто назвати поіменно. У ніч на 31 жовтня денікінці розстріляли завідуючого «Українською книгарнею» Арсена Зініченка. Загинув від рук білих працівник підпільної боротьбистської друкарні Роман Аврамець. Ще одного харківського боротьбиста – Зінченка, застрелив конвой на Гончарівці. Начебто, Зінченко намагався втекти. Щонайменше, троє боротьбистів пішли тим самим етапом, що і згаданий вище чекіст Лоза.

Можливо, найяскравішою постаттю серед них був токар паровозобудівельного заводу Степан Квітка, за сумісництвом… кобзар. Під час обшуку у Квітки не знайшли жодного компрометуючого папірця. Тому причепилися до кобзи та червоних штанів: навіщо ви їх одягаєте? Чому граєте на малоросійському інструменті? І вісім років каторжних робіт за любов до музики впаяли! Не встиг відсидіти бідака: добрівши до Бахмута, помер від виснаження у тамтешній тюрмі.

Етап, яким погнали кобзаря з чекістом, був взагалі надзвичайно барвистим: анархісти, комуністи, кримінальні злочинці і… колишні офіцери, що теж встигли чимось завинити перед своєю ж владою. Подібне різноманіття згадував есер Карелін, якого більшовики вивозили з Харкова під гуркіт денікінської канонади. У вагоні з заручниками були не лише «буржуї» – і червоноармійці, і радянські працівники, і навіть колишній начальник кримінального розшуку.

Та не лише різноманіття клієнтури ріднило ЧК з денікінською контррозвідкою. Схожими були і методи «роботи» з заарештованими. Про «рукавички», що знімали з живих людей у концтаборі на Чайковській, хіба що ледачий не писав. Як і про те, що знайдені там трупи були зі слідами тортур. Та чомусь не згадують, що і денікінські жертви виглядали анітрохи не краще.

У контррозвідці квітнула ледь не повальна «шомполізація» допитуваних. А особливо впертих могли і за ноги підвісити. Заганяли голки під нігті, посипали сіллю свіжі рани. Бюлетень №4 радянської «Комісії» повідомляє про ноу-хау, до якого і чекісти не додумалися: «Будешь еще упрямиться, тогда запустим 5-6 холодных клизм».

Спогади тих, кому пощастило вийти живим з Харківської ЧК і тих, хто вийшов з готелю «Палас» (контррозвідка), нічим принциповим не відрізняються. Бо декларації та постанови – то одне, а сувора реальність – інше.

Чому тоді червоний терор видається жахливішим? Не лише через відповідну політичну кон’юнктуру. Очевидно, дається взнаки інерція некритичного сприйняття джерел, які каламутним потоком вихлюпнулися на радянських громадян ще у часи горбачовської «перебудови». Після десятиліть більшовицької брехні емігрантське та закордонне апріорі здавалося правдивим. Хоча було таким геть не завжди.

286 жертв червоного терору у Харкові – це цифра з офіційного звіту, який відомий лише вузькому колу допитливих. Натомість, надзвичайно розтиражованою є «Сводка сведений о злодеяних и беззакониях большевиков №19», видана штабом Добровольчої армії 29 червня (12 липня) 1919 року. В документі стверджується, що лише в одному з підземних коридорів, начебто, знайдених білими у Харкові, «лежало до 2 000 расстрелянных». В тому ж зведенні, але кількома абзацами нижче, можна прочитати, що «по приблизительному подсчету, большевиками расстреляно в Харькове свыше 1 000 человек». Явна маячня – частина виходить більшою, ніж ціле! – і дотепер не заважає історикам спиратися на цей документ як на серйозне джерело.

Дожили до сьогодення і аналогічні більшовицькі фейки. В «Історії міста Харкова ХХ століття», виданій у 2004 році, стверджується, що «лише за перші кілька днів білогвардійці розстріляли в Харкові понад дві тисячі чоловік». Той самий рівень фантазії, що і у білих!

Не випадково, напевне.