Рицарська культура на руських землях ХІ–XIV століть

Активний розвиток феодальних відносин у так званій «Старшій Європі» впродовж VIII–XI ст. від моменту утвердження на теренах, головно, східнослов’янських (але не тільки) gentes династії Рюриковичів Х–ХІ ст. поступово проникав і на їхні землі у формі, переважно, культурних, але частково й господарських впливів. Зрощені з місцевими елітами скандинавські конунги-князі, котрі після охрещення Володимира Святославовича († 1015) 988 р. радше тяжіли до взірцевих на той час східноримських традицій, освіти, науки, найбільш сконцентрованих у Константинополі, все ж набували й помітних західних впливів особливо на тлі активних матримоніальних зв’язків доби Ярослава Володимировича († 1054), прозваного у ХІХ ст. Мудрим, його синів та онуків. Цьому сприяло проникнення до володінь молодої династії й великоморавських впливів і традиції. Відтак впродовж ХІ–ХІІ ст. на Русі чітко склалося уявлення про суть рицарської культури та виховання з неодноразовими проявами у князівських та боярських родинах вказаного часу, а особливо – у ХІІІ–XIV ст.

У ХІ–ХІІІ ст. іноземні військові контингенти як вороги чи союзники окремих князів неодноразово входили до володінь Рюриковичів, займали міста чи ставали на постій у сільській місцевості, нерідко вдаючись до їх плюндрування та пограбування, полонення місцевих жителів. Це були не лише сили сусідніх династій П’ястів чи Арпадів, а й з доволі віддалених теренів – Богемії (Чехії), Моравії, Німецької імперії (головно Саксонії), Швеції, підконтрольних духовно-рицарським орденам земель, які найкраще репрезентували «латинський світ». Так, 1018 р. війська польських князів Болеслава І Хороброго (при підтримці значного контингенту рицарів із Саксонії), а у 1069 р. – Болеслава ІІ Сміливого також прозваного Щедрим займали Київ. Під час неодноразових кількалітніх міжкнязівських конфліктів за столичний престол, особливо впродовж 1148–1152 рр., коли ворогуючі сторони не раз послуговувалися підтримкою іноземних союзників, у 1150 р. на запрошення князя Ізяслава Мстиславовича до міста вступила угорська кавалерія, дивуючи і потішаючи містян під час свого перебування показовими виступами: «тогда же Оугре на фарехъ и на скокохъ. играх на Ӕрославлы дворѣ многое множество. Киӕне же дивѧхутсѧ Оугромъ множеству и кметьства ихъ. и комонемъ ихъ». Систематичною стала поява рицарських сил із переважно сусідніх Рюриковичам теренів «латинського світу» в Галицькій землі і на Волині від кінця ХІ ст. До їхнього складу, мабуть, не раз входили невеликі за розмірами «екзотичні» фламандські чи тюрінзькі підрозділи, мобілізовані із числа посаджених на порубіжжі колоністів.

Прямо чи опосередковано окремі представники династії Рюриковичів долучалися й до підтримки хрестових походів ХІ–ХІІІ ст. Цілком можливо дружина Володимира Всеволодовича († 1125) Гіта, на тлі контактів зі своїми фламандськими родичами, взяла участь у І Хрестовому поході 1096–1099 рр. Місто Єрусалим між 1106–1108 рр. відвідав ігумен Даниїл, залишивши особисті рефлексії про контакт із латинською культурою, зокрема рицарською. Під час ІІ Хрестового походу князь-бастард Борис († 1153/54), на тлі боротьби за угорський престол налагоджував зв’язки із його керівниками, головно, французьким королем Людовіком VII († 1180). Безперечно деякі з руських володарів в силу різних причин опинялися на Близькому Сході, як от син Юрія Володимировича, прозваного Долгоруким († 1157) – Мстислав († 1162). Частину із виплачених галицьким князем-втікачем Володимиром Ярославовичем († 1198/1199) німецькому імператорові Фрідріхові І Барбароссі († 1190) двох тисяч срібних гривень вочевидь було долучено до підготовки ІІІ Хрестового походу. Не позбавлена вірогідності можлива участь незначного оточення князя у цій виправі.

Окремі Рюриковичі під час вимушеного чи добровільного перебування за межами своєї батьківщини проходили рицарську військову підготовку та виховання. Класичний приклад – волинський князь Роман Мстиславович († 1205) та його сини Данило († 1264) й Василько († 1270). Саме під впливом західного виховання, мабуть, 1205 р. до синодика бенедиктинського монастиря св. Петра в німецькому Ерфурті проник запис про пожертву обителі від «короля Русі Романа» у розмірі 30 марок. Натомість його діти після несподіваної загибелі батька під містечком Завихост 19 червня 1205 р., з доброї волі на те їхньої матері, потрапили на виховання до дворів Арпадів та П’ястів. Так, Данило Романович за час свого перебування в Угорщині (1205–1210/1211, з перервами) навчився міцно, як для 9–10-літнього хлопця, сидіти у сідлі та володіти мечем, що літописець засвідчив вже при першій ж нагоді 1212 р. Доба боротьби Романовичів за батьківську спадщину (до 1245 р.) та подальшого після 1253 р. утвердження королівства Русі на міжнародній арені пройшли під знаком неодноразового використання не тільки новинок західноєвропейського озброєння, що часто проникало з Близького Сходу (стрілецька зброя та метальні машини, зокрема), а й спроб хоча б часткового реформування армії на «західний» манер. Невід’ємні атрибути, відтак, рицарської культури (жести, турніри, кодекс честі, література тощо) міцно проникли у повсякдення князівської сім’ї.

Зокрема, 14 жовтня 1235 р. під час інтронізаційних врочистостей угорського короля Бели IV († 1270) Данило Романович виконував типово «західний» ритуал дуже схожий на «маршальську службу» (officium stratoris) – ознаку залежності від Арпадів, добре відому в рицарському середовищі на Заході. Серед найвідоміших виконавців такої ж «маршальської служби» – німецький імператор Фрідріх І Барбаросса в 1177 р. на користь римського папи Олександра ІІІ (1159–1181). Племінник й головний до 17 серпня 1245 р. конкурент за галицький престол Данила Романовича – Ростислав Михайлович († після 1264) напередодні битви під стінами міста Ярослава влаштував рицарський турнір, в якому особисто взяв участь, був травмований, а все рівно наступного дня бився у перших рядах. За рицарським кодексом честі чимало полонених в битві угорських вельмож їхні родичі отримали змогу викупити до 1246 р., хоча деякі зі схоплених всупереч цьому ж кодексові загинули від рук князя Данила (угорський бан Філя) чи його слуг. Рицарська символіка та західні впливи з другої половини ХІІІ–XIV ст. проникли й до геральдики королівства Русі, як це добре видно на прикладі маєстатичної печатки Юрія І († 1308). Елементи західної культури постійно присутні у офіційному діловодстві, достеменно відомому на прикладі низки латиномовних грамот володарів Андрія († 1323) та Лева ІІ († 1323), Юрія ІІ († 1340) тощо.

Не оминули «латинські» впливи й еліт окремих, часом підконтрольних Рюриковичам земель, головно – Галицької. Цілком можливо, якась частина місцевої знаті взяла участь у першому етапі V Хрестового походу 1217–1219 рр., очоленому сюзереном краю угорським королем Андрієм ІІ († 1235). З іншого боку, виголошена 1231 р. галичанами Данилові Романовичу клятва вірності «вѣрны есмы Бо҃у и тобѣ. гс̑ноу нашемоу», за змістом – типовий німецький аналог, що проник, вочевидь, до середовища місцевого боярства від німецьких колоністів – оселених біля так званих «Німецьких воріт», на яких у знак упокорення міста князь встановив 1238 р. свою корогву. Натомість у повідомленні, датованому другою половиною 1241 р., читаємо про зустріч цього руського володаря з одним із найвпливовіших тоді бояр – Доброславом: «[…] приѣхаша [до Данила – М. В.] с большой гордъıнею. едоучю Доброславоу во ѡдиноы сорочьцѣ. гордѧщоу ни на землю смотрѧщю. Галичане же текоущимъ оу стремены его». Це до певної міри нагадувало маршальську службу (officium stratoris) галичан, один із різновидів котрої старший Романович сам виконував під час коронації Бели IV 14 жовтня 1235 р.

Предмети культу й побуту, архітектурні форми місцевих храмів (головно, ротонди), тяглість господарських і торговельних інтересів стабільно підкреслювали орієнтацію значної частини галицької знаті на традиції так званого «латинського світу», її культуру й правові норми, поважним атрибутом якої залишалося рицарське виховання.