“Ленін і Сталін – творці незалежності і суверенності Радянської України”: текст і контекст Конституції УРСР 1937

З0 січня 1937 року у Державному ордена Леніна Академічному театрі опери та балету УРСР у м. Києві (нині – Національна опера України імені Тараса Шевченка) на заключному засіданні XIV надзвичайного з’їзду рад УРСР було затверджено Конституцію УРСР. У ній, як образно зазначалося у одній газетних статей, «основні положення взято з найвеличнішого документа в історії людства – Сталінської Конституції».

Прийняттям нової Конституції влада стверджувала: соціалізм в СРСР побудовано.

Згадка про «диктатуру пролетаріату» лишилася лише як характеристика пройденого шляху.

До Основного закону вперше за добу радянської влади було внесено положення про державні гарантії приватної власності, яка фігурувала у звужених правах і під дещо зміненою назвою – «особистої власності».

Зникла нерівність у виборчих правах між селянами та робітниками.

Багатоступінчаті вибори були замінені прямими і таємними.

Відтепер не існувало законодавчо визначеної категорії населення, яка б була позбавлена виборчих прав.

Названі положення, поруч із декларованими свободами, давали формальні підстави означати «сталінську» Конституцію як найдемократичнішу у світі.

Щоправда, з’явилося положення про те, що Комуністична партія «являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних». Втім, воно не тяжіло над іншими статтями і тому не знижувало “демократичні”засади нового Основного документу

Здавалося б, ось вона – перемога. Господарські успіхи СРСР та УРСР останніх двох років незаперечні. Ворогів на усіх фронтах подолано. Тогочасні очікування у своєму новорічному вірші слушно означив Максим Рильський :

Має чим наша вільна земля
Привітати тебе, тридцять сьомий!
Хліб, як сонце на нашім столі, –
Не на марне пішла наша праця!..
Ще на вищі ми ступи щаблі
Ще за краще ми будем змагаться!

Керівництво УРСР, що майже не змінилося з 1933 року, мало підстави дещо заспокоїтися. У Кремлі, як виявилося, мали іншу точку зору.

Переможна хода соціалізму начебто підтверджувалася судовим процесом над колишніми опозиціонерами у так званій справі «антирадянського троцькістського центру, який відбувався 23-30 січня у Москві. Суворий вирок було проголошено в один день із затвердженням Конституції УРСР – 30 січня 1937 р.

Серед підсудних був і колишній голова Тимчасового робітничо-селянського уряду України та перший секретар ЦК КП(б)У Георгій П’ятаков, відомий своїм нігілістичним ставленням до всього національно українського. Загалом у тогочасній публічній лексиці поняття «троцькіст» стало майже ідентичним тому, що раніше означалося як «великодержавний  (тобто, російський – Г. Є.) шовініст». В Україні одними  з основних у бік “троцькістів” були закиди в перешкоджанні кадровій українізації та в нехтуванні українською культурою.

На такому тлі ухвалюється Конституція УРСР. Чим же примітна тогочасна ситуація?

 

---

 «Почуття національної гордості народилося у нас разом з народженням Радянської України»

---

 

У сучасній пам’яті про минуле 1937 рік викликає асоціації з масовими репресіями, в тому числі і з новою хвилею боротьби з «українським націоналізмом». І це справді незаперечний факт. Однак події того року змінювалися стрімко і контекст початку 1937 р. разюче різнився від його закінчення.

Нині як правило вважається, що політика українізації в Україні завершилася чи то в 1933, чи то навіть у 1930 році. Цьому чималою мірою сприяють підручники з історії. Факти свідчать про інше. Справжня історія міжвоєнного періоду містить більше хитросплетінь. Одним із них є своєрідний «національний ренесанс» першої половини 1937 року.

Винесені в заголовок статті слова про незалежність і суверенність радянської України  – назва одного з розділів виголошеної 25 січня 1937 р. доповіді очільника уряду, голови Конституційної комісії Панаса Любченка про Конституцію УРСР. Цитата про національну гордість – теж рядок з його виступу.

У цій промові Панас Любченко наголошував:

«Український народ ніколи не забуде, що воля, незалежність Радянської України куплена ціною густо пролитої крові кращих синів російського народу».

Теза про суверенність України постійно лунала при обговоренні Конституції на з’їзді та у статтях у тогочасній пресі. В тогочасних умовах це було закономірно.

Однією з підстав такої закономірності стала, власне, сталінська Конституція – права України як «суверенної держави» формально зменшені не були. Але куди вагомішу роль у цьому зіграли не настільки публічні дії Кремля.

На початку 1937 року до Києва в пошуках компромату на керівництво УРСР завітав Лазар Каганович. Ознайомившись із ситуацією, цей талановитий майстер інтриг заявив: «Немає внутрішньої напруги – переживання гостроти становища». Національне питання стало одним із головних знарядь такого загострення.

Саме Каганович на зборі київського активу поставив питання про національну гордість українців. Він наголошував: «Не можна сказати, що національне питання зняте, знімається з черги. Я б сказав,- національне питання на новій стадії, на новому ступені, наповнилося новим, багатим змістом».
Каганович відкрито закинув партійному босу України Постишеву «недооцінку на даному етапі національного питання, проблеми національних кадрів».

Саме Каганович підтримав письменника Івана Микитенка, який висловив палкі слова про національну гордість українців і та потребу розвитку української мови. Незаперечним свідченням такої підтримки став той факт, що матеріалом від Микитенка обмежилася газета «Правда» у висвітленні XIV Всеукраїнського з’їзду рад.

 

 

---

«Я взяв тягар не по плечу».

---

І керівники УРСР загалом, і Постишев особисто сприйняли таку критику як потребу більше уваги приділяти національному питанню.

3 лютого 1937 р. на Пленумі ЦК К(б)У Постишев «визнав»:

  «Я взяв тягар не по плечу… На мій сором, я погано знаю історію українського народу – раз, я погано знаю його культуру – два, я до цього часу не оволодів, як це вимагається від керівників, мовою українського народу – три. А ці якості – вони необхідні для кожного з нас».

Це визнання, як і вишита сорочка, у якій він полюбляв з’являтися на люди,  його не врятували. А своєрідний “культ” Постишева, на адресу якого до січня 1937 р. лунало чимало публічних  подяк, в тому числі і “за ялинку” (публічно ініційоване ним відновлення святкування Нового року), ймовірно, негативно вплинув на його долю. Вже в березні він був переміщений за межі України, а згодом заарештований та страчений.

Курс же на сприяння розвитку української культури продовжився до середини 1937 року. У виступах провідних партійців, в тому числі на ХІІІ з’їзді КП(б)У (закінчив роботу 3 червня 1937 р.), неодноразово лунали тези про потребу посилити українізацію. І робилося у цьому напрямку теж чимало.

Незабаром все змінилося. Із серпня 1937 р. почалася нова хвиля боротьби з «українським націоналізмом». 30 серпня, щоб попередити свій арешт, голова Раднаркому УРСР Панас Любченко покінчив життя самогубством. Невдовзі загинув і згаданий раніше Іван Микитенко.

Можливо, як репресії проти «українських націоналістів», так і загалом Великий терор 1937 року, стали безпосереднім  наслідком ухвалення «найдемократичнішої» Конституції.

Обґрунтую  це припущення. Майбутні вибори мали проводитися на рівноправних засадах. Для їх проведення і отримання необхідних владі результатів потрібно було ретельно підготувати як компартійно-радянську номенклатуру, так і самих виборців. Одним із етапів такої підготовки стала велетенська кадрова чистка і посилення репресій. Це унеможливило будь-які «сюрпризи» з боку суспільства.

Перші після ухвалення «Сталінської Конституції» вибори до Верховної Ради УРСР відбулися у червні 1938 р. Вони не стали, власне, виборами – у бюлетенях містилася лише одна кандидатура.

Проголошені у Конституції норми кардинально розійшлися у житті з діями комуністичного режиму. Інакше бути й не могло: Кремлю потрібен був необмежений  контроль над суспільством. Політика українізації, як і загалом “коливання” в національному питанні, розглядалися ним лише як засіб встановлення такого контролю.

Детальніше про національну  політику у першій половині 1937 р. тут.