«28 грудня уряд переїжджає із Суджі до Білгорода»: «українська історія» Білгородщини у ХХ столітті

28 грудня 1918 р.  Білгород мав стати тимчасовою столицею радянської України. Ця подія не була початком і не стала кінцем його «української історії». За жодну із територій радянська Україна не боролися з Кремлем так затято як за Білгородщину. Якою ж вона була, ця «українська історія»?

У практичному сенсі питання про Білгородщину як частину України постало в ухваленому Українською Центральною Радою (УЦР) 6 березня 1918 р. законі про новий адміністративно-територіальний поділ України. Там частково було реалізовано проголошений у ІІІ Універсалі УЦР намір додати до України, окрім визначених 9 «українських» губерній, території, «де більшість населення українська». Складовою частиною України мали стати кілька повітів Воронезької та Курської (серед них і Білгородський) губерній.

Через низку обставин згадані наміри, перш за все щодо повітів Вороніжчини, практично втілити не вдалося. Але Білгородщина увійшла до складу Української Держави гетьмана Скоропадського. Згідно з постановою Ради Міністрів від 14 серпня 1918 р. вона стала частиною Харківської губернії. Зазначимо, що, незважаючи на так і не укладений між Росією та Україною мирний договір, цей факт визнавали у Москві. Як приклад наведемо текст з газети «Известия», із якого стають зрозумілими і плани Кремля щодо України.

Після листопадової революції у Німеччині більшовики вирішили знову, як і 1917 р., використати національний чинник. Боротися за владу в Україні вони вирішили під прапором радянської України. Завдання полегшувалося наявністю створених раніше збройних більшовицьких загонів на кордоні з Українською Державою.

Ще до захоплення Білгорода його відвідала делегація від КП(б)У на чолі із Володимиром Затонським та Георгієм П’ятаковим. Саме ці діячі стали головними організаторами нового урядового центру радянської України.

Й.Сталін, який тоді був членом ЦК КП(б)У та відповідальним в Кремлі за Україну, 22 листопада перепитав їх, чи відповідають дійсності відомості про захоплення Білгорода українськими радянськими військами. Відповідаючи, Затонський наступного дня зазначив: «Оголошуємося сьогодні в Білгороді».

Сталін того ж таки 23 листопада повідомив Леніна: «Позавчора вранці Білгород був взятий українськими радянськими військами. Сьогодні буде проголошений Тимчасовий уряд». Тобто саме Білгород мав стати центром нової радянської України.

З огляду на тогочасні невдачі на фронтах у Кремлі не поспішали йти на зустріч цим планам. Ленін був незадоволений активністю згаданих діячів. Сталін в одній із розмов із Затонським прямо вказав: «Та вгамуйтеся вже ви. Старий сердиться».

Можливо, на оцінку в Кремлі поточної ситуації вплинули слова Сталіна із згаданого повідомлення: «Діяльність Петлюри нам на руку. Він звільняє із в’язниць більшовиків і дає їм свободу агітувати. Петлюра розв’яже революцію на Украйні і потім без сумніву зійде зі сцени». Все-таки жар краще загрібати чужими руками. Так чи інакше, але подію відтермінували.

28 листопада, вже після нового узгодження з Кремлем в особі Сталіна, у залізничному вагоні у Курську було проголошено створення Тимчасового робітниче-селянського уряду України (ТРСУУ). Його очільником став П’ятаков. Увесь склад уряду видно на світлині. Деякі з зазначених діячів долучилися до уряду у січні 1919-го.

Тепер столицею була обрана Суджа, яка у 1918 р. увійшла до складу України одночасно з Білгородом.  Відзначимо, що питання урядового центру було актуальним до останньої миті. Сталін того ж таки 28 листопада перепитував: «Суджа у Вас остаточно чи ні»?

Для розуміння тогочасної ситуації пропонуємо поглянути на дві карти,  що були оприлюднені в «Известиях» 12 грудня 1918 р. На них у контексті такої бажаної для Кремля «світової революції» продемонстровано його бачення недавнього минулого та сучасного (станом на 8 грудня 1918 р.) становища. Розміщення у другому випадку Білгорода у складі радянської Росії не означає заперечення його української належності. Просто тоді Кремль всю Україну вважали органічною складовою РСФРР, а незаштриховані на другій  карті землі означалися ним як «окуповані території». «Скоропадія» в обох випадках – це непідконтрольні Кремлю території України. Тобто на другій карті це і території, які вже опанувала Директорія УНР. У назві використано гру слів. Прізвище гетьмана Скоропадського використане для утвердження думки про прийдешню ліквідацію Української Держави.

27 грудня 1918 р. було ухвалено вже згадане рішення про переїзд уряду до Білгорода. Там керівництво радянської України певний час планувало затриматися. Але доволі неочікувано (за сприяння німецького гарнізону) більшовикам вже 3 січня вдалося опанувати Харків. Уряд  переїхав туди.

Майже відразу після цього  постала проблема належності Білгороду. Курський губревком вважав його своїм. Формальною основою такого підходу стало опубліковане 12 січня 1919 р. рішення Всеросійського ЦВК, зміст якого подано на наступній світлині:

Сам по собі цей документ не мав однозначного трактування. Адже Білгород вже кілька місяців був частиною Харківської губернії, що, як вже показано вище, визнавалося і в Москві. Щоб уникнути різнотлумачень та зняти питання про належність Білгороду, уряд радянської України вже 13 січня ухвалив (опубліковано 17 січня) рішення включити Білгородський повіт до складу УСРР.  (див. мал.).

Протягом певного часу керівництво УСРР – за цілковитої підтримки своїх колег з Білгорода – затято відбивалося від усіх спроб Курського губревкому забрати місто. Представники Білгородського ревкому дозволяли собі  навіть глузливо відповідати на подібні домагання: «Сповіщаю, що Білгородський повіт, відповідно до постанови Робітниче-Селянського уряду України, входить до Харківської губернії. Дивуюся вашій непоінформованості“.

Невдовзі справу у свої руки взяв Кремль. Можливість невиконання його прямого розпорядження в УСРР навіть не розглядалася. Інакше й бути не могло, адже, за слушним зауваженням тодішнього (з 24 січня) голови ТРСУУ Християна Раковського, цей уряд був «органом ЦК РКП(б)».

Думки представників Білгородщини щодо належності їхнього повіту теж ніхто не питав. 7 лютого 1919 р. була затверджена постанова РНК УСРР “Про адміністративне управління на території прифронтової смуги України“. Вона дублювала аналогічне рішення Всеросійського ЦВК від 12 січня. Саме після цієї постанови кордоном Харківської губернії, а, отже, і УСРР, визначалися її довоєнні межі. Ця постанова була опублікована 11 лютого. І тому саме ця дата іноді вживається як гранична в приналежності Білгорода до України.

 

Того року українська сторона ще раз спробувала відстояти Білгород. Під час наради з представниками РСФРР, яка відбулася 25 лютого 1919 р. (детальніше тут), представник українського уряду Іванов заявив про бажання залишити у складі УСРР Білгородський та Грайворонський повіти, мотивуючи це економічним та культурним тяжінням цих повітів до України. Представник Росії Давид Гопнер парирував це  політичним аргументом: «У тактичному відношенні, у випадку військових невдач України, Великоросія, раз відмовившись від претензій на Білгородський повіт, тим самим втратить можливість висування претензій у майбутньому». Україні відмовили.

10 березня 1919 р. РНК УСРР постановою «Договір про кордон з РСФРР» ратифікував рішення, за яким Білгород залишався у складі Росії. Але від спроб повернути Білгород українці не відмовилися.

У березні 1920 р., коли міцність більшовицького режиму в Україні вже ні в кого не кликала сумнівів, Президія ВУЦВК звернулася до Кремля з клопотанням про передачу Білгородського повіту до УСРР. Це було єдине цього року територіальне звернення УСРР щодо Слобожанщини. І хоча згадані Д.Гопнером небезпеки зникли, спроба виявилася безрезультатною.

Невдовзі після появи на мапі світу Радянського Союзу питання про Білгород було знову підняте українською стороною. Тепер вже йшлося про увесь масив заселеної переважно українцями території Слобожанщини, що залишалася у складі РСФРР. Для вирішення проблеми влітку 1924 р. на паритетних засадах була створена комісія ЦВК СРСР з питання про зміну кордонів між УСРР та РСФРР. Комісія одноголосно вирішила «в основу урегулювання кордонів між УСРР та РСФРР покласти принцип етнографічний у розумінні приєднання до республіки території, що безпосередньо межує з нею і заселеної в абсолютній або відносній більшості населенням відповідної республіки»..

Українська сторона до своєї аргументації залучила спеціально підготовлені дописи українських науковців. У довідці під назвою «Історико-етнографічні та лінгвістичні матеріали про кордон між УСРР та РСФСР» академік Дмитро Багалій обґрунтував низку важливих тверджень. Зокрема, він наголосив на першочерговості саме мовного критерію:

Аналізуючи дані перепису та дослідження діалектологів, він відзначив більшу достовірність саме спеціалізованих наукових досліджень:

У підсумкових рядках своєї довідки Д.Багалій назвав Білгородський повіт одним з найбільш українських та відзначив важливість ще одного критерію – економічного:

Перше рішення комісії з питань про зміну кордонів було компромісним – до України мало приєднатися менше половини тих територій з українською більшістю населення, на які претендувала УСРР. Інакше кажучи, «основний принцип» було враховано лише частково.

Обидві сторони – українська і російська – подали протести. Більшовицьке керівництво поступило всупереч рішенню комісії та рекомендаціям її голови. Задоволено було лише протести представників РСФРР, які, за словами голови комісії Олександра Черв’якова, «на відміну від українських, жодного принципового обґрунтування не мають». Таким чином, формально не відмовляючись від етнічного критерію, у Кремлі виявили прихильність до інших принципів, декларувати публічно які було ще політично невигідно. Український проект кордону та реальне вирішення питання видно на карті:

Ця відмова не стала кінцем «української історії» Білгорода. Тези червневого (1926 р.) пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації» закінчувалися адресованим політбюро ЦК дорученням такого змісту: «Провадити далі роботу в справі об’єднання в складі УСРР всіх межуючих з нею територій з українською більшістю населення, що входять до складу Радянського Союзу». Білгород залишався предметом перемовин.

Після перепису 1926 року політбюро ЦК КП(б)У знову поставило питання про кордон. Передане у травні 1928 року до ЦК ВКП(б) прохання було сформульовано так: «Про передачу УСРР повітів з більшістю українського населення Курської і Воронезької губерній, у зв’язку з районуванням Центрально-Чорноземної області». Однак у Кремлі не дали йому хід.

В лютому 1929 р. на зустрічі українських письменників з генеральним секретарем ЦК ВКП(б) Й.Сталіним питання про кордони пролунало знову. Сталін дав таку відповідь: «Ми в ЦК двічі вивчали питання і залишили без наслідків. Ми повинні бути особливо обережні, тому що такі зміни провокують величезний спротив з боку деяких росіян». Тобто основну роль в невиконані вимог України зіграла відмова від етнографічного критерію на користь політико-ідеологічного – Сталіну потрібно було показати свою лояльність росіянам. Питання вважалося остаточно вирішеним. «Українська історія» Білгородщини завершилася.

 

Виділення у тексті авторські. Назва «Білгород» вживається у властивій для досліджуваного часу транскрипції.