Гібридна війна в Карпатській Україні. Як українське питання стало розмінною монетою під час розчленування Чехословаччини у 1938-1939 рр.

Чехословаччина після Мюнхенської конференції та Першого Віденського арбітражу

Під прикриттям права на самовизначення

Під час висунення у вересні 1938 р. претензій до Праги на Судетенланд, прикордонній області Чехословаччини, де проживало 3 млн німців, Гітлер озброївся популярним ще в часи американського президента Вудро Вільсона гаслом права націй на самовизначення (так само ж вчинив Путін, коли обґрунтовував російську анексію Криму у березні 2014 року) і запросив інші країни прилучитися до пограбування територій ЧСР. За результатами Мюнхенської конференції 29-30 вересня 1938 р. Прага окрім передачі Судетської області на користь Третього Рейху зобов’язалася також задовольнити територіальні претензії інших сусідів – Угорщини та Польщі. На початку жовтня 1938 р. польська армія окупувала область Тєшинської Сілезії, за яку поляки боролися ще у 1919-1920 рр. У свою чергу, Угорщина за наслідками Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. домоглася передачі на свою користь південних районів Словаччини та Підкарпатської Русі, де компактно проживала угорська нацменшина. Водночас на вимогу словацьких та українських політичних кіл у жовтні 1938 р. Прага надала автономію Словаччині та Підкарпатській Русі, які відтак стали триєдиними частинами федеративної Другої Чехо-Словацької республіки (що прийшла на зміну Першій після Мюнхена).

Премєр-міністр Великої Британії Н.Чемберлен вважав, що він привіз із Мюнхену мир для цілого покоління

За задумом Гітлера, гасло про реалізацію права народів на самовизначення мало стати інструментом для поетапної дезінтеграції Чехословаччини та її остаточного зникнення з мапи Європи. Попри це деякі народи, зокрема, українці та словаки, отримали можливість ширшого національно-культурного та самоврядного розвитку у складі єдиної республіки. До того ж у випадку із Підкарпатською Руссю Прага насправді виконували свої міжнародні зобов’язання, які вона взяла на себе після закінчення Першої світової війни, щодо надання широкої автономії «сумісної з єдністю республіки».

Підривна операція в Карпатах

П’ятимісячний розвиток автономної Підкарпатської Русі (Карпатської України) відбувався у вкрай складних міжнародних умовах, коли, з одного боку, країни Заходу фактично визнали територію Центрально-Східної Європи сферою переважаючих інтересів Третього Рейху, а його експансію «природним процесом», а з іншого, сусідні Угорщина та Польща намагалися дестабілізувати внутрішню ситуацію в автономії, прагнучи встановити спільний угорсько-польський кордон у Карпатах.

Ще з початку жовтня 1938 р. Будапешт та Варшава домовилися про проведення на території Закарпаття спільної саботажно-диверсійної операції, що за своїм задумом і методами виконання сильно нагадує сьогоднішні підривні дії Російської Федерації на Донбасі. Протягом осені – зими 1938/1939 рр. на територію Карпатської України через кордон з півдня та півночі закидалися спеціально підготовлені угорські та польські диверсійні загони, які здійснювали акти саботажу та терору, підривали об’єкти інфраструктури, вбивали представників місцевих органів влади, чехословацьких жандармів, прикордонників, військових. До таємної операції, яка не афішувалася офіційно, були залучені угорський та польський генеральні штаби, за вказівкою яких проводився набір та навчання резервістів, спеціалістів саботажної та диверсійної роботи, членів парамілітарних формувань та патріотичних організацій. Все це відбувалося під акомпанемент масової (навіть як для тих часів) антиукраїнської пропаганди, що мала на меті дестабілізувати внутрішню ситуацію у краї та викликати повстання проти уряду Карпатської України. Вибух останнього, в свою чергу, мав дати привід для введення угорських військ (на перших етапах розглядалася також можливість проведення місцевого референдуму, що мав дати добро на приєднання краю до складу «матірної Угорщини»). Угорське радіо повідомляло про всілякі небилиці з Карпатської України: епідемії, голод, фантастичне подорожчання цін на продукти харчування, репресії і терор уряду А.Волошина, повстання та заворушення місцевого населення, від якого голова українського уряду, начебто, «відстрілювався з кулемета» і т.п. Водночас угорські розвідувальні літаки, порушучи повітряний простір Чехословаччини, скидали тисячі листівок над територію Підкарпатської Русі, закликаючи місцеве населення до повстання для звільнення від «чеської тиранії» та «українських бандитів».

Міст в Торуні, підірваний польськими диверсантами. 1938 р

Похорон чехословацьких прикордонників, які загинули в сутичці з польськими диверсантами на Волівеччині.

Чехословацька туристична база у с. Скотарське, підірвана внаслідок диверсії польських бойовиків. Грудень 1938 р

За прикладом судетсько-німецьких Freikorps, що виникли в апогей Судетської кризи у вересні 1938 р., угорські військові сформували загони добровольців «Рондьошгардо» («Гвардії обірванців») та «Собот-чопоток» («Вільні загони»), що мали стати ядром підготовлюваного повстання на Закарпатті. Водночас військові та диверсійні заходи доповнювалися економічною та комунікаційною блокадою краю, потужним дипломатичним тиском на уряд в Хусті (який став новою столицею Карпатської України після передачі угорцям Ужгорода у листопаді 1938 р.). Фактично, тактика дестабілізації, яку ми сьогодні називаємо «гібридною війною», була у повній мірі апробована у Карпатській Україні у 1938-1939 рр.

Стаття з газети “Правда”, присвячена Карпатській Україні

Для боротьби з диверсантами і терористами уряд в Хусті приступив до організації власних загонів самооборони, внаслідок чого на початку листопада 1938 р. була заснована парамілітарна організація Карпатська Січ. Вона формувалася із місцевих добровольців, а також втікачів із Галичини та Волині, та українських військових емігрантів з країн Європи. Завдяки зусиллями карпатських січовиків у співпраці з чехословацькими прикордонниками та жандармерією вдалося значною мірою нейтралізувати підривні заходи Угорщини та Польщі. Останні так і не досягнули свої мети – у період існування автономної Карпатської України тут так і не вибухнуло угорське повстання, на які покладав великі сподівання Будапешт. Відтак, останньому нічого не залишалося, як очікувати офіційної згоди Берліна на окупацію Підкарпатської Русі. Однак до початку березня 1939 р. Гітлер не розкривав своїх планів щодо долі Закарпаття, як і всієї Чехо-Словаччини.

Інформаційна завіса

Незважаючи на стриманість офіційного Берліна у питанні автономної Карпатської України та її майбутнього (фюрер ніколи не висловлював своєї офіційної позиції відносно долі краю, прикриваючись загальними деклараціями про реалізацію прав народів Чехословаччини на самовизначення), на Заході склалася помилкове враження, що Німеччина підтримує створення на базі Закарпаття «українського П’ємонту» з метою організації походу проти Польщі, Румунії та СРСР й утворення «Великої України» під німецьким протекторатом. Так, французький посол у Берліні Роберт Кульондр в середині грудня 1938 р. писав: «В оточенні Гітлера думають про таку операцію, яка повторила б у більш широких масштабах операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у сприятливий момент дипломатична підтримка та акція з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Карпатська Україна». Для реалізації свого плану Німеччина, на думку французького дипломат, мала «підкорити Румунію, перемогти Польщу та завдати удару по СРСР».

Насправді, в Берліні питання Карпатської України було визнано неактуальним ще в листопаді 1938 р., а німецьке МЗС отримало від фюрера суворі вказівки зайняти стриману позицію з цього приводу й не вступати в контакти з українцями та їхніми організаціями. Однак, щоб відвернути увагу західних демократій від справжніх цілей гітлерівської політики в Східній Європі, зовнішньополітичне управління НСДАП на чолі з Альфредом Розенбергом розпочало енергійну пропагандистську кампанію закордоном, просуваючи німецькі плани вимаршу на схід задля створення «Великої України». Під прикриттям цієї інформаційної завіси забезпечувалося маскування справжніх цілей нацистської зовнішньої експансії.

Ідея гітлерівського походу проти більшовизму ідеально вписувалася в західноєвропейський горизонт очікувань, фобій та прагнень відвернути нестримну агресію Третього Рейху на схід. Чимало західних медіа підхопило цю ідею і почало активно поширювати її на шпальтах своїх видань. Зокрема, британські видання протягом останніх чотирьох місяців 1938 р. вмістили близько тисячі згадок про Карпатську Україну. Як влучно підмітив американський посол у Варшаві Дрексел Бідл, що 15 грудня 1938 р. писав з цього приводу у Вашингтон, «німецькі пропагандисти змусили зарубіжних кореспондентів працювати на свою користь».

У січні 1939 р. німецьке керівництво зробило декілька публічних заяв, якими дезавуювало наявність українських планів у Берліна. Зокрема, 27 січня 1939 р. під час свого візиту у Варшаву міністр закордонних справ Німеччини Й.Ріббентроп чітко висловив «негативну позицію фюрера у питанні Великої України». Тим часом Гітлер використав українське питання як розмінну монету і фактор тиску для втягування у свій союз інших країн регіону – Польщі (невдало), Угорщини та Румунії.

Водночас саме міжнародні події навколо Карпатської України, за спостереженнями істориків, стали першим майданчиком, під час якого тестувалася можливість німецько-радянського альянсу. Вельми промовистим тут був сигнал, який Сталін завуальовано надіслав Гітлеру, виступаючи на 18-му з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р.:

«Характерен шум, который подняла англо-фран­цузская и североамериканская пресса по поводу Советской Украины. Деятели этой прессы до хрипоты кричали, что немцы идут на Советскую Украину, что они имеют теперь в руках так называемую Карпат­скую Украину, насчитывающую около 700 тысяч населения, что немцы не далее, как весной этого года присоединят Советскую Украину, имеющую более 30 миллионов населения, к так называемой Карпат­ской Украине. Похоже на то, что этот подозритель­ный шум имел своей целью поднять ярость Со­ветского Союза против Германии, отравить атмосфе­ру и спровоцировать конфликт с Германией без видимых на то оснований. Конечно, вполне возможно, что в Германии имеются сумасшедшие, мечтающие присоединить слона, т. е. Советскую Украину, к козявке, т. е. к так называемой Карпатской Украине… Но если отбросить прочь сумасшедших и обратиться к нормальным людям, то разве не ясно, что смешно и глупо говорить серьезно о присоединении Советской Украины к так называе­мой Карпатской Украине?».

Тобто, «вождь народів» давав непрямий натяк своєму візаві у Берліні, що насправді причин для конфлікту між Німеччиною та СРСР немає, й відкинувши «сумасшедших», можна вести мову з «нормальними людьми». Що зрештою і сталося 23 серпня 1939 р., коли у Москві між СРСР та Німеччиною був підписаний пакту Молотова-Ріббентропа, що розв’язав руки Гітлеру для початку Другої світової війни.

На чолі збройного опору

6 березня 1939 р. Гітлер остаточно визначився із долею Чехо-Словаччини, наказавши готувати окупацію вермахтом Богемії та Моравії на 15 березня. А вже 12 березня його дунайський союзник – Угорщина, що наприкінці лютого погодилася вступити в Антикомінтернівській пакт (блок держав майбутньої Вісі), отримала офіційну згоду Берліна на окупацію Карпатської України. Вранці 14 березня 1939 р. угорські війська розпочали неоголошену війну проти Карпатської України, перейшовши поблизу Мукачевого демаркаційну лінію.

Угорці у Хусті 16-18 березня 1939 р.

Угорсько-польське братання після окупації Карпатської України

Розстріл угорськими солдатами привязаного до дерева в лісі полоненого січовика. Друга половина березня 1939 р

Угорський плакат, випущений з нагоди вступу гонведських військ в Карпатську Україну у березні 1939 р.

Внаслідок розпаду Чехо-Словаччини 15 березня 1939 р. Сойм у Хусті проголосив незалежність Карпатської України, затвердив її державні атрибути (гімн «Ще не вмерла Україна», синьо-жовтий прапор, герб, що поєднував у собі крайовий герб із тризубом св. Володимира Великого, українська мова в якості державної), й обрав її президентом Августина Волошина. Втім, жодна з держав світу не визнала самопроголошеної української держави в Карпатах, яка таким чином була залишена на поталу гортистській Угорщині. Не маючи особливого вибору в тогочасних міжнародних обставинах Хуст просив протекторату в Німеччини та Румунії, а після відмови безуспішно апелював до демократичних держав – США та Франції.

Тим часом, карпатські українці, не чекаючи допомоги зовні, взялися за організацію збройного опору угорському вторгненню. Було проголошено створення збройних сил – Національної Оборони Карпатської України на чолі з полковником армії УНР Сергієм Єфремовим та начальником штабу полковником М. Колодзінським. Їх ядром стала Карпатська Січ та також добровольці, що на заклик уряду зголосилися боронити край. Попри те, що Карпатська Січ у період автономії досягнула чисельності 12-15 тис. членів, вишкіл в її лавах встигли пройти всього лише 2 тис. осіб. Втім, найбільшою проблемою стала відсутність зброї та амуніції, без якої карпатські січовики залишалися беззахисними перед наступом ворога. Чехословацькі війська обороняли край тільки 14-15 березня, і невдовзі за наказом Праги розпочали евакуацію з території Карпатської України. В таких умовах українське командування видало наказ роззброювати відступаючі чехословацькі війська. Завдяки здобутому озброєнню січовикам вдалося організувати оборону на кількох ключових ділянках наступу угорських військ. Найбільш боєм став бій на Красному полі 16 березня 1939 р. на підступах до Хуста, в якому взяли участь декілька сотень січовиків, семінаристів та українців з чехословацького війська. Втім, подолавши опір захисників, 18 березня 1939 р. угорські війська досягнули карпатських перевалів і встановили омріяний спільний кордон з Польщею.

Аби уникнути зайвих дипломатичних наслідків, під час окупації Карпатської України угорськими військами 14-18 березня 1939 р. Великобританія та Франція зробили вигляд, ніби карпатоукраїнське питання є внутрішньою проблемою Угорщини. Хоча в ході згаданих подій британський посол Кедоган засудив угорську агресію як акт насильства, однак ні він, ані міністр закордонних справ Великобританії лорд Галіфакс, ані прем’єр-міністр Невілл Чемберлен ніколи не висловлювали офіційного протесту на адресу Будапешта, розглядаючи угорську окупацію Карпатської України не як співучасть разом з Німеччиною у розчленуванні Чехо-Словаччини, а як акт, здійснений проти волі Берліна. В той же час міністр закордонних справ Франції Джордж Бонне безпосередньо привітав угорського посла в Парижі, зазначивши, що було б краще, якби у Прагу увійшли угорці, а не німці. В такий спосіб, Захід фактично легітимізував угорські територіальні придбання в ході розчленування Чехо-Словаччини.

Водночас західна преса активно писала про березневі події на Закарпатті, будучи враженою збройним опором карпатських січовиків угорському вторгненню. Інформаційні повідомлення про бойові дії в Карпатах облетіли провідні світові видання. Журналістка The New York Times Енн О’Гара МакКормік риторично запитувала: «Коли Гітлер опустив їх, чому Січ продовжує таку безнадійну боротьбу? Чому мадярська армія зустрічає стільки перешкод в здобутті території, яку обороняють вояки-аматори. І це властиво робить завзятий опір Січи таким загадковим». «Коли поставити поруч цю енергію та чисельну силу з одного боку, й успіхи цієї армії [угорської], з другого, – писав Reuters. – то можна ствердити на підставі вісток з місць боїв, що успіхи є куди менші, ніж можна було сподіватися. Армія Карпатської України і надалі завзято і по-лицарськи бореться. Бої не припиняються». Професор сучасної європейської історії в університеті Саскатчеван, США Джордж В. Сімпсон, виступаючи по американському радіо 28 березня 1939 р., відзначав, що українці в Карпатській Україні були єдиним на той час народом, який поставив збройний опір «гітлерівській системі залякування та сили». «Покинуті Гітлером, який гарантував їхні кордони, та будучи безнадійно переважені наступаючими силами, українські добровольці чинили опір угорському наступу та показали, що вони віддавали перевагу радше смерті над пануванню над собою».

Вступивши у боротьбу проти угорської агресії, карпатські українці, таким чином, стали першими, які збройно виступили проти країн гітлерівської коаліції ще напередодні Другої світової війни. Події на Закарпатті у березні 1939 р. стали таким чином передвісником початку найбільшого воєнного конфлікту на континенті.

автор Олександр Пагіря

карта – Дмитро Вортман

Схожі публікації:Закарпаття, Карпатська Україна

Поділитися

Твіт

Поділитися

Поділитися

Email

Рекомендується для вас

• 
  (Не)одноденна держава: 80 років Карпатській Україні
• 
  Одноденна держава. Карпатська Україна у 15 фотографіях
• 
  «Народ слов’яки» або словацькі мадярони

Коментарі