В обмін на Крим Україна віддала Росії власні території?

Міфи та стереотипи

В обмін на Крим Україна віддала Росії власні території.

Історична реальність
У 1954 році Україна взамін Криму не віддавала Росії жодних територій. Всі обміни відбувалися раніше, а низка українських етнічних земель від початку перебувала у складі РРФСР.
У російсько-українських дискусіях щодо історичних прав на Крим, українська сторона часто вдається до аргументу, нібито півострів було передано не «просто так», а в обмін на певні території УРСР. Зокрема, стверджується, що це були «рівні за площею» території Північної Слобожанщини, Таганріжжя, або навіть Кубані та Ставропілля.

Насправді, жодного обміну між республіками у 1954 році не було. Українська РСР отримала Кримську область, але взамін ніяких територій Російській РФСР не передавала. За винятком Криму, українсько-російський радянський адміністративний кордон остаточно сформувався у 1928 році. Тобто, останній обмін територіями між УРСР та РРФСР відбувся за 26 років до передачі Криму (дивись: «Передача Криму Україні — це «п’яний» та незаконний подарунок Хрущова?»).

Так звані «території, віддані в обмін на Крим», про які часто помилково згадують українські коментатори, можна умовно поділити на дві категорії.

По-перше, це території, які реально належали радянській Україні, але були передані Росії у 1919-1928 роках: Білгородщина, Стародубщина (північні повіти Чернігівської губернії), Таганріжжя, Східний Донбас. Детальніше про обміни територіями в цей період дивись Таблицю змін меж радянської України з РСФРР до 1939 р.

По-друге, це українські етнічні ареали в межах РРФСР, які ніколи не належали до складу радянської України: Кубань, Ставропілля, більша частина Північної Слобожанщини тощо. Оскільки ці території не входили до складу УРСР, то Україна не могла їх «передавати» чи «обмінювати».

Передавати чи обмінювати їх не могла, але протягом 1920-их років українське радянське керівництво послідовно, хоча й безуспішно, наполягало на включення до УСРР деяких територій з українською етнічною більшістю.

Свого часу саме етнографічний критерій був покладений за основу формування УНР, а потім і УСРР. Під час розгляду питання про кордон у 1924 р., російсько-українська комісія погодилася з тим, щоб в основу своїх рішень покласти «національно-етнографічний момент, коректуючи його в окремих випадках за ознакою економічного тяжіння там, де останній яскраво виражений і ознакою випрямлення адміністративних границь у відношенні дрібних адміністративних одиниць /район, волость, населений пункт/».

Хоча етнографічний критерій в своїй резолюції від 24 грудня 1924 р. підтримав навіть Комінтерн, Кремль фактично зігнорував його: рішенням Президії ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 р. Україна передала Росії Східний Донбас і Таганріжжя, але взамін отримала лише незначні території, замість очікуваної Північної Слобожанщини (частини Курської і Воронізької губерній). Тоді і пізніше союзний центр відхилив всі клопотання про передачу УСРР українських етнічних територій.

Натомість, під впливом цих клопотань та внаслідок безпосереднього тиску української сторони, у населених переважно українцями місцевостях РСФРР поліпшилося офіційне ставлення до національно-культурних потреб українців. В ряді регіонів почала реально втілюватися запроваджена ХІІ з’їздом РКП(б) політика «коренізації», яка щодо українців набула вигляду «українізації».

Край такому сприянню поклали постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 та 15 грудня 1932 р., за якими «українізація» поза межами УСРР оголошувалася «петлюрівською» і негайно згорталася.