Без рубрики

Титанік ідеалістів: Київ як колиска російського націоналізму

Чимало з ідей, якими сьогодні послуговуються натхненники та пропагандисти ідеологічної та військової експансії т. зв. «русского міра», створювалися більш як сто років тому в Києві. Їхніми авторами були цілком пристойні на перший погляд люди – вчені, лікарі, священики, журналісти. Але витворені в їхніх неспішних дискусіях ідеї та концепції згодом обернулися чималою кров’ю…

Клуб російських націоналістів міста Києва був створений як позапартійна помірковано-права культурно-політична організація. Установчі збори відбулися 6 квітня 1908 р. У статуті Клубу стверджували про необхідність збереження в Росії унітарного державного ладу без автономій, декларували «віковічний російський характер» т. зв. Південно-Західного краю, тобто Центральної України, рішуче заперечували існування українського народу. Головним завданням Клубу визначили «боротьбу з українофільством силами самої України».

Одним з головних ініціаторів створення Клубу став уродженець Чигиринщини Дмитро Піхно, член Державної ради, керівник Київського відділення Союзу російського народу і редактор газети «Кієвлянін». Цей виходець з бідної селянської родини зумів власним розумом вибитися в люди і дійшов до рівня професора Київського університету.

Мета організації передбачала «поширення в суспільстві ідей російського націоналізму, національної самосвідомості, проведення в життя ідей мирного політичного і культурного розвитку Росії, боротьбу зі шкідливими впливами космополітизму і вченнями антиросійськими, боротьбу з польським натиском і українофільством, захист Києва, захопленого поляками і євреями, і, нарешті, об’єднання людей, які сповідують принципи національно-російської державності». Члени КРН пишалися, що самостійно, без начальницьких побажань з Петербургу, «що в Москві навіть уявити неможливо», пішли «на захист не єврейської, а російської справи».

Поштовхом для створення клубу стали події 1905-07 рр., які показали розумним людям, що імперія перетворилася в колоса на глиняних ногах, якому всерйоз загрожує руйнування в силу численних соціальних і національних протиріч. Необхідність створення такої структури як КРН посилили й страхітливі для консервативних російських діячів результати виборів до І та ІІ Думи.

Клуб регулярно влаштовував збори з заслуховуванням доповідей і прийняттям різних резолюцій, звернень, протестів і телеграм, які спрямовували уряду, політичним діячам, публікувалися в пресі. Тільки за перший рік роботи КРН відбулося 26 зборів. Ось приклади резолюцій Клубу: «Про заходи щодо запобігання студентським страйкам», «Про недопущення прийняття законопроекту про введення виборного земства в редакції Державної Ради», «З питання введення нового міського управління в Привіслянському краї» тощо. А були ще й резолюції з міських питань, наприклад «Про переведення опікуна Київського навчального округу Петра Олексійовича Зілова в Казань».

01

Василь Шульгін

Фактично інформаційним рупором КРН була місцева право-монархічна газета «Кієвлянін», редактором якої з 1913 р. був член клубу Василь Шульгін. Метою газети явно і неоднозначно декларували русифікацію Південно-Західного краю імперії, з чого витікали відверті антиукраїнські, антипольські й антиєврейські наслідки. Керівництво газети і провідні співробітники належали до складу КРН, а також активно співпрацювали з місцевим відділом ультраправого «Союза русского народа». Поступово газета потрапила під вплив ідей А. Савенка і «прогресивних» націоналістів, що призвело до певного нахилу вліво.

Члени Клубу поділялися на почесних членів, членів-засновників, дійсних членів і членів-співробітників. Тут бачимо земле- і домовласників, лікарів, юристів, професуру (в т. ч. 15 – з Київського університету і трьох – з Київської духовної академії), купців, відставних військовослужбовців, службовців Південно-Західної залізниці, директорів і викладачів гімназій, священиків, чиновників. У 1909 р в КРН значилося 326 чоловік, а в 1913 – вже 738. Серед них – будівничий Києво-Полтавської залізниці, багатий домовласник і меценат В. Демченко (за підприємливість і манеру вести справи отримав прізвисько «американець російського походження»), геолог і організатор артезіанського водопостачання та протизсувних заходів в Києві П. Армашевський та інші. Яскравим представником Клубу був, безумовно, Іван Сікорський – батько відомого авіаконструктора, професор душевних і нервових хвороб у Київському університеті, почесний член Київської духовної академії, засновник журналу «Питання нервово-психічної медицини і психології», Лікарсько-педагогічного інституту для розумово-відсталих дітей та Інституту дитячої психопатології. Анонімний автор біографічного нарису про Сікорського 1931 року відзначав: «не пив, не курив, не грав в карти, не сидів на м’яких меблях, харчувався найпростішими і невибагливими стравами». Крім праць на медичну тему написав і кілька робіт політичного характеру.

Згідно з підрахунками сучасних дослідників, станом на літо 1912 р. серед 736 членів КРН було до 40% етнічних українців. Але слід скептично ставиться до фетишизації окремими публіцистами самого факту наявності етнічних українців в рядах КРН. У складному ідеологічно-концептуальному протистоянні, яке розгорнулося на території України на початку ХХ століття, походження не було безумовним базисом політичних поглядів. В українському русі були поляк Липинський і єврей Марголін, а в КРН – люди з прізвищами на -ко. Час був такий – розумні люди перебували в пошуку, робили вибір між національними берегами, між соціальними платформами, між консерватизмом і радикалізмом.

03

Обкладинка однієї з політичних брошур авторства І. Сікорського

Яскравий приклад такого розколу – рід Шульгиних (або ж Шульгіних – написання зазвичай залежить від політичних поглядів власника прізвища). Син Віталія Шульгіна, професора Київського університету і одного з ініціаторів Емського указу, Василь став провідним членом КРН, а племінник Яків був активним в українському русі і за зв’язки з драгоманівцями на 4 роки засланий був у Єнісейськ, потім став істориком козацької України. Свій невеликий статок Яків Шульгин заповідав на цілі видання української літератури. Двоюрідний племінник Василя Віталійовича Шульгіна, непримиренного монархіста і поборника білої ідеї, Олександр Якович Шульгин став першим міністром закордонних справ УНР. І якщо син Василя Віталійовича загинув 14 грудня 1918 р. в складі добровольчого білого загону в бою з петлюрівцями, то брат Олександра Яковича Володимир загинув на станції Крути у січні 1918 р., захищаючи в складі військ УНР Київ від наступу червоних.

До речі, одним з активних членів КРН, а в 1917 р. – і товаришем (заступником) голови Клубу, був молодий історик Сергій Григорович Грушевський, племінник того самого Грушевського, в якого члени клубу здавна метали грім і блискавки. Чергова посмішка східноєвропейської Кліо: трохи згодом Сергій Грушевський став першим професором історії Донецького інституту народної освіти (Луганськ) і одним із стовпів українізації освіти в регіоні, а в 1937-му розстріляний у Сандармосі як український націоналіст.

КРН був фактично однією з головних опор на території України дій очільника Ради міністрів імперії П. Столипіна, з яким особливо зблизився в 1909-11 рр. під час введення в 6 західних губерніях (в т. ч. у Київській, Волинській і Подільській) виборного земства з куріальною виборчою системою. У 1911 р. Столипін, звертаючись до делегації Клубу, заявив: «Моє співчуття і підтримка цілком на вашому боці. Я вважаю вас і взагалі діячів вашого клубу сіллю тутешньої землі». Клуб мав і підтримку київського губернатора О. Гірса (1909-12). Також він виступав центром для правих коаліцій на виборах в Київську міськдуму (1910) і Держдуму (1912). До складу останньої увійшли 14 членів КРН: один від Києва, вісім від Київської губернії, три від Подільської, двоє від Волинської. Депутатська активність членів КРН в Держдумі (втім, той же А. Савенко часто пропускав без поважних причин пленарні засідання, за що і був оштрафований) мала і приховану сторону – лобізм. Особливо активні в цьому, як свідчать рапорти МВС, були В. Демченко, який відстоював інтереси великих домовласників Києва, й А. Савенко. Обидва, до того ж, займалися проштовхуванням на держслужбу своїх довірених осіб.

02

Ніколай ІІ та П. Столипін приймають хліб-сіль від представників монархічних організацій Південно-Західного краю, Київ, 1911

Крім «сепаратистів-українців» та незламаних поляків й «інородців, які все більше підіймали голову», ідеологів Клубу займали і інші питання. Зокрема – експансія іноземного капіталу, яку вони вважали однією з головних небезпек, що загрожували тодішній Російській імперії. Як московські, так і київські російські націоналісти виступали за створення системи внутрішнього протекціонізму (у т. ч. шляхом цілеспрямованих кредитів), яка б сприяла підприємцям російського походження в конкурентній боротьбі з іноземцями та інородцями. Це, на їхню думку, сприяло б «русифікації торгівлі і промисловості».

У грудні 1913 року в Клубі відбувся розкол: з нього на чолі з П. Армашевським і Ф. Безаком вийшла досить велика, в кілька десятків людей, група незадоволених позицією Савенка, Піхна і Шульгіна в справі Бейліса. Через два роки КРН став на сторону Прогресивного блоку в Держдумі.

З початком Першої світової Клуб практично припинив суспільно-політичну діяльність. Його члени зосередилися на благодійності – організували в своєму приміщенні й утримували разом з Всеросійським земським союзом шпиталь для поранених на 60 місць. Також вони проводили збір пожертв та подарунків для діючої армії.

Після Лютневої революції КРН, який був прихильником раніше опозиційного Прогресивного блоку, отримав завдяки цьому представництво в Раді громадських організацій Києва. З березня 1917 р. Клуб іменувався вже Київським клубом прогресивних російських націоналістів. 4 травня була прийнята нова програма організації, яка досить різко відрізнялася від раніше декларованої. Тепер, на думку Клубу, державний лад має базуватися на принципах свободи, поваги до прав та інтересів громадян усіх національностей. Своє завдання КРН тепер бачив в охороні культурно-національної єдності російського народу, хоча і визнавав за «малоросами», які вважають себе українцями, права на національне самовизначення в культурній сфері. «Малоросію» пропонувалося розділити на кілька областей з широкими правами обласного (земського) самоврядування. А ось стосовно Української Центральної Ради Клуб зайняв жорстко-непримиренну позицію, зокрема – різко виступав проти процесів українізації в освіті.

Останні щорічні збори Клубу проводилися 21 вересня 1917 р. Фактично Клуб перестав існувати в лютому 1918 р, після того як його приміщення було розгромлено більшовиками (в ніч з 15 на 16 лютого за новим стилем). Пізніше реквізували і майно Клубу.

Під час існування Української Держави під проводом гетьмана П. Скоропадського частина членів Клубу була залучена в біле підпілля, яке вело розвідувальну діяльність, збирало кошти і вербувало вояків у Добровольчу армію. Навіть готували плани повалення «ненависної малоросійської влади». Підсумок же був банальним для Східної Європи першої половини ХХ століття. 15 травня 1919 р Київська ЧеКа стратила групу членів КРН. Розстріли тривали в червні і липні. Всього називається число в 68 або 70 страчених, з них точно називають прізвища 33-х.

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору