Державність 1917–1921 рр.

Помста, попередження, виховання, покарання. На кого був спрямований Голодомор?

На поставлене у заголовку питання існують різні варіанти відповіді. На наше переконання, для аргументованої відповіді потрібно визначити основні завдання і зміст політики Кремля щодо України протягом 1919-1932 рр. Такий аналіз спонукає до висновку, що Голодомор був зумовлений не уявним сталінським вивихом більшовицької політики, який нерідко означається як «сталінізм», а послідовною реалізацією затвердженого ще в 1917-1919 рр. курсу на комуністичне будівництво. Які підстави для такого твердження?

Комунізм, згідно із більшовицьким розумінням марксового вчення, полягав у ліквідації приватної власності. Невідворотнім практичним наслідком комуністичного будівництва мала стати ліквідація будь-яких проявів ринкових відносин. Вважалося,що при комунізмі вже не буде ні соціальної, ні національної нерівності, оскільки відповідні відмінності зникнуть, а мови різних народів врешті решт зіллються в одну світову.

Шлях до комунізму вбачався у стрімкому вольовому (адміністративному) запровадженні таких практично дієвих в «капіталістичній» економіці принципів як стандартизація, спеціалізація, синхронізація, концентрація, максималізація, централізація, що, за визначенням Елвіна Тоффлера, становили кодекс «Другої Хвилі» (індустріального світу). Для побудови комунізму ці принципи потрібно було запровадити ще й у сферу суспільних відносин. Вказана логіка будівництва «щасливого майбутнього», що спиралася на, здавалося б, передові ідеї західної думки та перевірений практикою досвід економічного розвитку,приваблювала багатьох молодих інтелектуалів. Серед них були і очільники українських боротьбистів, які у березні 1919-го перевели свою партію на комуністичну платформу. Комунізм здавався науковим і об’єктивно зумовленим шляхом розвитку суспільства найближчого майбутнього, а насильство – одним із методів, що прискорює об’єктивний і прогресивний процес.

Березень 1919 р. Обставини переходу боротьбистів на комуністичну платформу

З опануванням навесні 1919 р. України та з огляду на райдужні перспективи «світової революції», більшовики почали в ній комуністичне будівництво. Створення великих земельних господарств (радгоспів), фінансові, промислові та продовольчі реквізиції стали його практичною реалізацією. Все це викликало велике незадоволення українського суспільства. Каталізатором масового антибільшовицького руху стала спроба втілити комуністичні засади у царині міжнаціональних відносин. Про що йде мова?

 

Олександр Хмельницький. У березні 1919 р. – нарком юстиції УСРР, редактор Конституції УСРР. Прагнення сприяти розвитку української культури означив як «нездоровую национальную отрыжку».

У березні 1919 р. Ленін особисто висловив сумнів в існуванні української мови як масового явища. Дещо раніше голова уряду УСРР Християн Раковський заявив, що національних відмінностей вже не існує, а у серпні1919 р. відверто підкреслив потребу «поставити мову московську на перше місце». Творець конституції УСРР 1919 р. Олександр Хмельницький відзначив, що турбота про розвиток української культури – це «нездорова національна відрижка». Усі ці висловлювання цілковито узгоджувалися із ідеєю про ліквідацію національних відмінностей та злиття мов при комунізмі, до будівництва якого в Україні й приступили більшовики. Ще відвертішим був призначений Кремлем голова ВУЦВК Григорій Петровський, який заявив, що «українство підтримується куркулями та пройдисвітами». З огляду на такі висловлювання компартійних керманичів, слід вважати закономірними ухвалення протягом 1919 р. різного роду радянськими та комуністичними органами понад 200 рішень про заборону української мови. Основним мотивом таких ухвал визнавалася «буржуазність» української мови.

Таке ставлення до української мови та культури зміцнило єдність національного та соціального в потужному антикомуністичному русі. Як був змушений визнати Раковський, «під знаком гасла «самостійної української держави» відбувалася вся боротьба проти нас на Україні». Поразка комуністичного штурму в 1919 р. не переконала більшовицьких керманичів в неможливості втілення економічних засад комунізму в життя. Однак вказана єдність національного та соціального була визнана вкрай небезпечною. Це змусило ЦК РКП(б) змінити тактику в «українському питанні».

Щільність членів РКП(б) серед українців та в інших національних групах за даними партійного перепису 1922 р.

Партійна верхівка спеціальним рішенням пленуму ЦК, а потім і Всеросійської конференції РКП(б) у листопаді-грудні 1919 р. нарешті визнала існування української мови та її рівноправність з російською як доконаний факт. В газетах з’явилася низка статей з поясненням того, що насправді українська мова зовсім не «вигадка Грушевського», що це є мова не «Петлюри», а всього українського народу і українці мають цілковите право її розвивати. Однак більшовицькими керманичами, в тому числі і Леніним, таке визнання розглядалося як поступка, тобто вимушене, а тому небажане й тимчасове рішення. Ця поступка, хоч і значно зменшила гостроту боротьби, в умовах продовження в 1920 р. комуністичного штурму в економічній царині виявилася недостатньою для надійного роз’єднання національного і соціального. Тому у грудні 1920-го більшовицька Росія нарешті формально визнала незалежність УСРР.

Із введенням непу владні верхи послабили увагу до національного питання. Сподівалися на те, що його гострота сама собою зменшиться з втіленням у життя поступок у соціально-економічній сфері. Сподівання не справдилися: загроза нового поєднання національного і соціального, або, висловлюючись тогочасним новотвором, «нової петлюрівщини», не зникла. До того ж, за словами Льва Троцького, така петлюрівщина могла стати значно небезпечнішою від тієї, що існувала раніше, оскільки тепер вона вже має «план в культурному відношенні, в школі, в усіх сферах». Додамо, що модернізаційні завдання, що їх ставили перед собою більшовицькі керманичі, також потребували як підтримки українського суспільства, так і певного рівня освіченості, грамотності народних мас. З огляду на вказану небезпеку та модернізаційні потреби у межах усіх підконтрольних більшовикам територій, у 1923 р. Кремль зважився на запровадження політики коренізації.

Рис.4.

Х.Раковський з метою подальшої критики цитує Д.Лебедя (квітень 1923 р.)

«Великодержавний шовінізм» був оголошений основною небезпекою в національному питанні. Однак основна вада цього шовінізму, як доволі відверто говорилося у рішенні ХІІ з’їзду РКП(б), полягала саме у тому, що він «живить і вирощує» місцевий (тобто в Україні – український) націоналізм, «утруднюючи боротьбу з ним». Компартійна номенклатура в Україні у своїй основній масі і надалі вважала посилену увагу до національного питання поступкою, відмовитися від якої за більш сприятливої нагоди слід відразу, ледь не протягом однієї доби. Адже, як зауважував у 1923 р. другий секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебедь, в капіталістичному світі «ще зароджуються нації, а в нас іде зародження нової економіки». Тобто націєтворення розглядалося як ознака капіталізму, а не соціалізму/комунізму.

Невдовзі після запровадження політики коренізації на подолання «українського націоналізму» були спрямовані ініційовані компартійним керівництвом ідеологічні кампанії проти так званих національних «ухилів» – «хвильовизму», «шумськизму» та «волобуєвщини». Спроба Миколи Скрипника засудити «лебедівщину», тобто ініціювати подібну кампанію проти «великодержавного шовінізму», наштовхнулась на жорстку протидію компартійного центру. Посланець Йосипа Сталіна в Україні Лазар Каганович обґрунтував це так: «Абсолютно неможливо проводити аналогію між позиціями Лебедя та Хвильового, так як позиція Лебедя ні в якому разі не означала підтримки контрреволюції». Такий підхід був закономірним, адже головним завданням політики коренізації була радянізація суспільства, а не національне відродження чи сама по собі культурна революція.

Микола Скрипник про реальні труднощі розв’язання національного питання

До початку другого комуністичного штурму (1929-1932) компартійна верхівка підходила з вагомими успіхами політики коренізації. Думка про недопущення єднання національного та соціального спротиву й надалі визначала її дії. Для заспокоєння з одного боку тих, хто вважав коренізацію справді потрібною, а з іншого – «правовірних» комуністів-шовіністів, які вважали націєбудівництво зайвим в новостворюваному комуністичному суспільстві і на коренізацію дивилися, як хворий на гірку пілюлю, Сталін напередодні нового комуністичного штурму висунув теорію про три етапи на шляху до «злиття націй»: спочатку «посиленого розвитку» раніше пригноблених націй та мов, потім їх «зближення» і, нарешті, «злиття». Це надало Кремлю теоретичні підстави для продовження коренізації під час комуністичних перетворень у 1929-1932 рр.

Внаслідок цього у 1929-32 рр., на відміну від 1919 р., культурно-освітня та кадрова українізації не лише не були припинені чи загальмовані, але й посилилися. Саме станом на 1932 р. відсоток українців серед керівників низової ланки компартійно-радянського апарату досяг свого максимуму, українізація освіти мала найвищі за весь міжвоєнний період показники тощо.

Практика хлібозаготівель та колективізації 1928-1932 рр. продемонструвала, що, незважаючи на таке посилення українізації, в українському суспільстві посилилися антимосковські настрої, що були орієнтовані перш за все на ідею відновлення УНР. Знову постала небезпека практичного поєднання національного і соціального в антибільшовицький рух, зарадити чому політика українізації змогла лише частково. Навіть пильний контроль (постійний моніторинг настроїв української інтелігенції, заборона будь-яких виявів самоорганізації суспільства) та превентивні репресії проти тих, хто гіпотетично міг ідейно чи організаційно очолити такий рух (справи Спілки визволення України (СВУ), Українського національного центру (УНЦ), ліквідація автокефальної церкви тощо) не дали бажаних результатів. Тимчасове гальмування колективізації навесні 1930 р. послабило зростання антирадянських настроїв. Але на той час відступати від комуністичного будівництва Сталін ще не збирався. У Кремлі ще не усвідомили економічної безглуздості ідеї переходу до безтоварного обміну у відносинах між містом та селом. З продовженням комуністичного штурму незадоволення Кремлем поширювалося вже не лише серед селянства, а й серед представників компартійно-радянського апарату. Усвідомлення цих обставин і зумовило появу нині добре відомого (датованого серпнем 1932 р.) вислову Сталіна про те, що «Україну ми можемо втратити».

Виховна роль хлібозаготівель. З промови другого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева на червневому (1933) пленумі ЦК КП(б)У.

Конструювання Голодомору було спрямоване на збереження влади Сталіна в умовах гострої кризи в СРСР. Датовані 1933 – початком 1934 рр. репресії проти національно налаштованих комуністів та формальне визнання (за особистою вказівкою генсека ВКП(б)) «українського націоналізму» головною небезпекою в національному питанні чітко продемонстрували, у кому та у чому Сталін вбачав на той час небезпеку для себе в Україні. Відмова від намірів продовжити комуністичний штурм, що ознаменувалася рішенням ЦК ВКП(б) від 19 січня про фактичне повернення до фіксованого податку у сільськогосподарському виробництві, в Україні супроводжувалася потужною агітаційно-пропагандистською кампанією, у ході якої в усіх негараздах українського села були звинувачені «українські націоналісти». Це мало остаточно унеможливити поєднання національного та соціального у той час та звести до мінімуму появу такої можливості у майбутньому.

Підводячи підсумок сказаному і даючи відповідь на поставлене у заголовку питання робимо висновок, що Голодомор був спрямований на українську націю. Це було попередження, виховання та покарання українського народу, акт помсти йому з боку Кремля.

Помста за «вбиту мрію» – дворазовий (1919-1920 та 1929-1932) – крах сподівань на втілення комунізму/соціалізму та за вимушений дозвіл на функціонування товарних відносин між містом та селом.

Попередження можливого виступу республіки проти Сталіна та гіпотетично можливого відокремлення України від СРСР.

Виховання потрібного владі ставлення українського селянства до «праці на пана», тобто у радгоспах та у фактично державних колгоспах.

Покарання частини компартійно-радянської номенклатури за вияви співчуття українському народу та сумніви у правильності політики Кремля.

автор Геннадій Єфіменко

Коментарі
Звичайний патріотизм повинен бути підкріплений надійними джерелами і фактами, які можна використовувати як для свого усвідомлення, так і для «ідеологічних дискусій».

© 2014-2016 Ликбез. Atlaskit.

Вгору